Сергія Люльку з Косова, що на Івано-Франківщині, нагородили медаллю “За відвагу”. Він врятував на передовій пораненого командира, маючи контузію.
Військовослужбовець розповів Суспільному, як потрапив в інженерно-саперне відділення ЗСУ і як гумор додає наснаги бійцям на передовій, передає Правда.іф.
Сергій Люлька служив сапером у 102 окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ.
Сергія Люльку у 2022 році нагородили медаллю “За оборону рідної держави”. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Ніколи не забуду той дзвінок сина у січні 2023 року. Я якраз збирався їхати до них у розташування, везти необхідне. Сергій мені зателефонував і сказав: “Тату, скасовуй свою поїздку. Я — у госпіталі, але зі мною все добре”, — згадує батько Сергія Олександр Люлька.
Порятунок командира
Як виявилося згодом, Сергій з командиром на псевдо Лео 23 січня 2023 року ішли на бойове завдання.
“Ішли посадкою вдвох: він — перший, я — за ним. І не побачили розтяжку протипіхотної міни. І командир її “зірвав”. Вона біля нас розірвалася: ми порозліталися хто куди. Я впав на плечі, відчув сильний головний біль”, — згадує боєць.
Сергій отримав другу контузію й уламкове поранення, але залишився при свідомості. Коли дим від вибуху розсіявся, чоловік побачив, що командир лежить на животі.
Сапер Сергій Люлька під час виконання бойового завдання. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Перевернув, побачив, що там відірвана стопа, далі — сильна кровотеча під коліном. Я наклав йому турнікет. Як тепер пам’ятаю: три обороти, закрутив і написав годину — 10:04. Це — в пам’яті, не забуду ніколи. Далі почав шукати рації, бо все порозліталося, що було на мені. Знайшов рацію, викликав евакуацію. І пробував командира дотягнути до позиції”, — пригадує військовослужбовець.
Виявилося, що у командира — поранені обидві ноги. Сергій надав йому необхідну першу допомогу, зупинивши кровотечу, і виніс до місця евакуації.
“Спочатку пробував його класти на одну ногу. Він почав кричати, що нога болить. Не зрозумів, чому. А потім побачив, що з правої ноги — “желе”. Зняв з нього усе, що міг, почав тягнути. Згодом підійшов ще один хлопець. І ми вдвох командира винесли”, — каже Сергій.
Бійці винесли побратима до місця евакуації й перевантажили в медичне авто.
“Я не бачу в цьому героїчного вчинку. Це — робота”
“Зробив те, що мав зробити. Я не бачу в цьому героїчного вчинку, як ви кажете. Це — робота. Я знаю, що він зробив би так само. Будь-хто з моїх хлопців зробив би так само. Поводитися в тій ситуації якось інакше — варіантів не було”, — каже Сергій.
Зараз командир закінчує реабілітацію. Йому поставили два протези.
Сергій Люлька з батьком відвідують командира у військовому госпіталі. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Слава Богу, вже ходить. Йому ампутували ліву ногу вище коліна, праву — врятували. Я до командира приїжджав у госпіталь, коли він там лікувався. А тепер він повернувся додому. Зараз ходить вже без милиць, з паличкою. Покульгує трохи. Ми постійно спілкуємо з ним. Я збираюся до командира в гості”, — розповідає боєць.
Коли Сергій проходив реабілітацію вдома, йому зателефонували з військової частини: “Сергію Олександровичу, хотіли б вас бачити в частині. Просив командир батальйону”.
Коли він прибув у військову частину, йому вручили медаль “За відвагу”.
“Дуже вдячний командиру батальйону за увагу. Було дуже приємно і неочікувано. Не сподівався. Медаль медаллю, але головне, що всі живі-здорові, і мій командир зараз ходить. Хотів би подякувати своїм побратимам, що мав честь служити з ними”, — каже Сергій.
За врятоване життя командира Сергія Люльку нагородили медаллю “За відвагу”. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Не брали, тому що був комісований, але я таки свого досяг”
До лав Збройних сил України Сергій Люлька вступив у березні 2022 року. Служив сапером у 77 батальйоні 102 окремої бригади.
“Ходив у військкомат, щоб взяли добровольцем. Не брали мене, тому що я був комісованим. Перекомісії не підлягав. Але я таки свого досяг”, — каже Сергій.
Увечері 9 березня 2022 року до Сергія зателефонував знайомий: “Нам потрібна людина в інженерно-саперний взвод. Підеш?” Сергій одразу погодився, лише запитав, коли й де потрібно бути.
Чоловік зібрав речі. Нікому про те, що він їде у військову частину, не сказав. Тільки дружина знала. Вже з частини подзвонив батькам, щоб вони приїхали на присягу.
Сергій Люлька з побратимами на бойових позиціях. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Нас навчили, і ми поїхали на схід: одразу — в Донецьку область, згодом — у Харківську, потім – у Запорізьку”, — згадує Сергій.
На передовій боєць не припинив вдосконалювати навички сапера. Навчався на додаткових курсах, “майстер-класах” від досвічених саперів.
“У нашому взводі був старший сапер з досвідом АТО, справді досвідчений спеціаліст у цій справі. Я таких більше не знаю. Він багато нас навчив. Також ми самотужки шукали інформацію, друкували літературу, вичитували. Це — така дуже цікава професія. Якщо голова працює і є фантазія, все вдається без проблем, і результат дуже хороший “, — каже Сергій.
“Нас обстрілюють, а ми лежимо, сміємося, аж заходимося”
Сергій вважає, що для сапера важливо не піддаватися паніці.
“У голові: не панікувати, все буде добре, ти знаєш, що робити, як діяти. Ти знаєш, як себе поводити, якщо там щось летить. Чуєш “вихід”, рахуєш секунди, чуєш свист — все добре. Якщо не чуєш свист — значить летить на тебе, лягай. Все — проста математика”, — пояснює Сергій.
Фото: з архіву Олександра Люльки
З його слів, робота сапера — це постійні виїзди: щось треба докладати, щось міняти. Сапери не тільки розміновують-заміновують, а й ходять на завдання з розвідкою, виконують інженерні роботи.
“Це сприймається як робота. Ми виходили “на роботу”. Ми не йшли на службу”, — каже Сергій.
Сапер повинен добре розуміти, де він ставить міну, на якому напрямку, як її приховати, як провести кабель, щоб його не перебило. Також сапери переробляють снаряди для “скидів” з дронів.
Сапер Сергій Люлька з побратимами визволяли окуповані армією РФ території Донеччини, Харківщини, Запоріжжя. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Потрібно постійно “включати” голову, постійно вигадувати, постійно знаходити якісь нестандартні рішення”, — розповідає Сергій про роботу.
Він вважає, що сапер насамперед має бути спокійним, врівноваженим, якого неможливо вивести зі себе.
“Припустімо, ти знімаєш якусь розтяжку, і якщо десь перенервуєшся, рука затруситься — все. По-друге, сапер має мати холодний розум, щоб розумів, що він знає і що може зробити. По саперці побачив: якщо ти не впевнений стовідсотково, що можеш це розмінувати, — не берися. Краще встановлюй “накладний заряд”, підірви та й все”, — каже Сергій.
Зустріч сапера Сергія Люльки з батьком Олександром на передовій. Фото: з архіву Олександра Люльки
Він додає, що на фронті важливо зберігати почуття гумору. На передовій це рятує, навіть, якщо це — чорний гумор.
“Бували випадки, коли нас просто “накривали” в посадці. І ми лежимо, переглядаємося один з одним і починаємо сміятися. Нас обстрілюють, а ми лежимо, сміємося, аж заходимося. Так якось простіше, ти вже менше хвилюєшся. Страшно, але не так уже сильно”, — згадує Сергій Люлька.
Сергій Люлька з дружиною Богданою і батьками Людмилою та Олександром під час першої відпустки. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Нам багато років це все треба буде розміновувати”
Проблема розмінування території України — на роки після закінчення війни, говорить Сергій. Наприклад, у Київській області бойових дій немає понад рік, але досі є випадки, коли люди, які йдуть у ліс по гриби, підриваються на розтяжках. Також знаходять невикористані снаряди.
“На жаль, буде ще багато втрат, я вважаю. Зокрема, серед фермерів, які оброблятимуть поля, людей, які будуть ходити в посадки за грибами-ягодами. Мінувань багато, нам дуже багато років це все треба буде розміновувати”, — говорить Сергій.
“Хлопцям потрібна допомога. Їхня сила — це наша безпека”
Військовослужбовець зараз перебуває вдома. Він проходить реабілітацію. Проте не забуває про побратимів, допомагає їм. Вважає це першочерговим завданням для себе.
На Великдень до наших бійців на передовій завітали волонтери з Івано-Франківщини. Фото: з архіву Олександра Люльки
“Чим треба займатися, коли ти тут, в тилу, — допомагати армії. Мене не було вдома 13 місяців. Повернувся і бачу, що трохи все не так, відколи я поїхав на війну. Все змінилося. Зменшилася допомога цивільних армії. Тому намагаюся “за дзвінком” постачати своїх побратимів автівками, запчастинами”, — каже Сергій Люлька.
Його побратими з 77 батальйону 102 бригади потребують дронів, автомобілів, зарядних станцій. Сергій закликає всіх долучатися до зборів грошей для бійців.
“Хочу всім нагадати: війна йде, вона не закінчується. Хлопцям потрібна допомога. Їхня сила — це наша безпека. Поки вони працюють, ми маємо можливість тут стояти, розмовляти, хтось — відпочивати, хтось — працювати, займатися своїми справами. Але все має свою ціну. За це треба платити. Інакше не буде”, — каже Сергій.
