Нині ні для кого не таємниця, як совіти нищили храми, Віру переслідували, священників відправляли до сибірських таборів, а церкви перетворювали на склади чи щось інше.
Пізніше завдяки зусиллям громад подекуди греко-католицькі храми вдалося відродити . Як-от у селі Репужинці, що на Городенківщині, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Незламний “дідусь”
З приходом радянських окупантів греко-католицьку церковцю Архистратига Михаїла кінця XIX століття із побитими від снарядів стінами зачинили. Храм довгі роки стояв пусткою. Інвентар люди частково віддали до сусіднього храму в Дубках (вечорами тут таємно відправляли літургії), а решту зберігав удома монах Йосиф (Микола) Тремблюк.
Йосиф Тремблюк – особлива людина для Репужинців. Він з дитинства вирішив присвятити життя Богові. Після ліквідації Жовківського монастиря повернувся до рідного села. Вдома зробив молитовний куток, де не переставав відправляти служби Божі. Святив паски, хрестив дітей, благословляв на весілля, і то незважаючи на переслідування. В хаті часто відбувалися обшуки.
Священник змайстрував тайники під кріслами й столом, куди ховав книги та літургійні речі. Цей «куточок» і досі зберігається в його рідному помешканні.
У селі Тремблюка за його добре серце називали – «дідусь». Мешканка Репужинців Ганна Борковська згадує, що він жодного разу не відпускав від себе малечу без солодощів.
Пані Ганна розповідає, як важко було без церкви за совітів:
Бувало, бабуся піднімає мене із сестрою вночі й разом долаємо 5 кілометрів до Чернелиці, щоб освятити паску.
На жаль, є реліквії, які загубилися в той непростий час. Зокрема, давнє Євангеліє. Ніхто не знає, куди воно зникло. Та більшість все-таки вдалося зберегти, як от: цікавий давній павук (підсвічник), зроблений вручну з елементами винограду й колосків жита, плащаниця 1896 року, дівоцький образ, як його називають в Репужинцях. Його виносять лише раз у рік на Великдень, коли молоді дівчата обходять з ним церкву.
Невідома доля й одного дзвона. Один датувався кінцем XIX століття, інший – 1925 роком. Новіший у воєнні лихоліття мешканець села Василь Шевчук закопав у гною. Перед смертю повідав таємницю внукові. І той відкопав. Доля іншого – досі невідома.
30 квітня 1989 у Репужинцях був щасливий день – відбулося відкриття храму, правда, уже православного, а не греко-католицького. Та попри це, люди вперше після довгого часу мали можливість у спокійній атмосфері освятити великодні кошики.
Хрест знімали тюремники
Закрили в радянський період і храм Пресвятої Трійці у Чортівці. Інвентар громада розібрала по домівках, а дещо віддали до православної, колишньої греко-католицької церкви Св. Миколая. У святині відкрили історико-краєзнавчий музей. Тим самим вдалося врятувати церкву від «перепрофілювання» на склад міндобрив, а іконостас – від знищення…
Його замаскували полотном на якому написали якісь пролетарські гасла і в такий спосіб зберегли реліквію, – йдеться у книзі «Град над Сагою».
На зорі незалежності громада Чортівця все таки домоглася відкриття храму. Хоча перші літургії відбувалися на подвір’ї ще недіючого храму Святої Тройці.
Святиня була побудована ще в 1796 році. Нині це одна із найстаріших сакральних пам’яток Городенківщини. Відомий краєзнавець Богдан Купчинський стверджує, що церква могла постати на основі зведеної 1790 року родинної каплиці-усипальниці власника Чортівця Яна Шкроховського. Храм має незвичну форму – у вигляді кораблика і належить до рідкісних на теренах Галичини архітектурних типів у стилі французького класицизму XVIII століття. Українські церкви в такому стилі не будували, тим паче з дорогого каменю.
Мешканка Чортівця Ореста Гринюк пригадує, як закривали церкву:
Знімати хрест привезли тюремників. На це подивитися прийшло дуже багато людей. Мама в той день працювала на фермі, тому я зі старшою сестрою також пішли дивитися. Я на той час була в першому класі. Пам’ятаю, як тюремщики лізли на церкву, люди в них кидали камінням. Відразу втрутилася міліція, почала всіх розганяти, тож ми з сестрою втекли. В тому музеї не була ні разу.
Чудодійне Євангеліє
Ореста Гринюк розповідає і про закопані дзвони із дзвіниці на території храму. Їх донині не відкопали. Цікавим у церкві є образ Богородиці Неустанної Помочі. Датується він 1907 роком.
У книзі «Град над Сагою» згадується і про чудодійне Євангеліє, яке зберігалося у храмі. Про це розказувала мешканка села Параска Головецька:
Я особисто цілувала під час Божественної Літургії у храмі Святої Тройці, поки радянська влада не ліквідувала УГКЦ і не зачинила церкву, – згадувала жінка.
За переказами, сліпий хлопчик, який поцілував Євангеліє, зцілився. Нині у власності храму Євангеліє 1912 року.
У храмі – продуктовий склад
Якщо попередні згадані святині були або зачинені, або музеєм, то церкву Св. Миколая у Городенці таки перетворили на роки в продуктовий і промисловий склад. Миколинський храм, як часто можна почути серед людей, побудований наприкінці XIX століття на місці двох давніших дерев’яних церков.
Офірував кошти барон вірменського походження Яків Ромашкан. Освятив храм перший Станиславівський єпископ Юліан Пелеш. Довший час біля мурованої церкви ще зберігалася дерев’яна дзвіниця із шістьма дзвонами різної величини.
Після Другої світової війни церква перестала діяла і стала складським приміщенням. Мешканці донині пам’ятають дзенькіт скляних пляшок з-під соків, а малеча часто бавилася там у свої ігри. Весь церковний інвентар зник чи був пограбований.
На початку 1990-х перед капітальним ремонтом від минулого святині залишилися лише голі стіни. Цьогоріч храм Св. Миколая святкуватиме у грудні 145-ліття.
