Зараз Косівщина переважно асоціюється з керамікою. Але колись у Косові найбільше було розвинене килимарство. Тепер давнє ремесло призабуте, зате є попит на інші види ткацтва.
Ткацькі традиції свого регіону намагаються зберегти на кафедрі художнього текстилю Інституту прикладного і декоративного мистецтва у Косові, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Килим у кожній хаті
Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва входить до складу Львівської національної академії мистецтв. Всередині на стінах висять роботи студентів – від металевих артінсталяцій до керамічних виробів.
Кафедра художнього текстилю спеціалізується на усіх виробах, пов’язаних з тканинами. Це і різні техніки ткацтва, ручної вибійки, аплікації, створення килимів та гобеленів.
Викладачка кафедри Оксана Гордійчук каже: любов до гуцульського ткацтва, напевно, у неї в крові, від прадідуся.
Ткацтво – це моя любов, – говорить Оксана Гордійчук. – Я знайшла родинні джерела, і виявилося, що мій прадід працював у ткацькій школі у Косові. Він її закінчив, а потім залишився – чи викладачем, чи майстром. Але у 1914 році прадід відправився воювати на Першу світову війну і не повернувся. Згодом брат знайшов у старій будівлі в селі, звідки родина по материній лінії, зразок килима з традиційним малюнком, де польською мовою підписано авторство мого прадіда Павла Дзюбея. Я хочу поставити його в рамочку і повісити на стіну.
Крім прадідуся, ніхто в родині Оксани Гордійчук ткацтвом не займався. Але килими висіли вдома завжди, як у будь-якій косівській хаті.
Зараз більше йдеться про кераміку, хоч у двотисячні говорили, що Косівщина – це різьбярський край. А я, працюючи над магістерською роботою, зрозуміла, що це ткацький край, – каже Оксана Гордійчук. – Просто таке ремесло майже вимерло, стало непопулярним. Помінялися смаки, дизайни приміщень і воно розчинилося. А колись на території Косова і околиць було близько 30 ткацьких майстерень. Переважно єврейські, але були й такі, що належали українцям.
Геометрія без квітів
Орнаменти на косівському килимі – як і на гуцульських вишитих сорочках чи рушниках – геометричні, без квіткових елементів. Таке оздоблення притаманне Франківщині та Львівщині, а от на Буковині уже поєднують геометрію і квіти.
Килимарство західного регіону дуже подібне між собою. Килими ми виготовляємо на горизонтальних дворемісних верстатах, на відміну від, наприклад, Полтавщини, де використовують вертикальні верстати. Кольори різняться: килим радянських часів мав яскраві контрастні барви, які зараз ми вже не дуже сприймаємо. А от килим Косова до 1939 року, який популяризував Михайло Куриленко, зовсім інакший. Він авторський, у художньому стилі.
Михайло Куриленко був уродженцем Чернігівщини, який довгий час жив у Косові й опікувався розвитком гуцульських народних промислів. Він був підприємцем і, як каже Оксана Гордійчук, добрим менеджером, адже зумів зібрати талановитих художників, які творили якісні ескізи для килимів. Потім ці ескізи продавали навіть у Європу.
Також до розвитку гуцульського килима доклалася спілка майстрів «Гуцульське мистецтво», створена у 1922 році. Втім її закрили під час першого приходу совітів у 1939 році.
Зараз на Косівщині залишилось небагато людей, які займаються килимарством. Крім втрати попиту на такий предмет декору в сучасних квартирах, є ще й питання оплати праці. Адже авторські килими коштують дуже дорого, бо на їхнє створення треба кілька місяців.
Не ткачі, а художники
Під час навчання в інституті студенти мають змогу спробувати себе у виготовленні килимів. А також вивчають різні техніки ткацтва – різночовникове, перебірне, повсть та інші. Вивчають і роботу з тканиною: батик, вибійку, ліжникарство, трафаретний друк. Потім створюють дипломну роботу у техніці, яка їм найближча. Найчастіше це те, з чим вони працюватимуть після закінчення вишу.
Все ж, за словами викладачки, щороку набирають замало охочих стати художниками-текстильниками. Тут навчаються практично самі дівчата, хоч колись ткацтво навпаки вважалося чоловічою справою. Є студентки і студенти з Прикарпаття, Волині, а є й з Одещини, Миколаївщини, Харківщини.
Після випуску немало випускниць створюють успішні студії текстилю. Наприклад, Анастасія Григораш з брендом Zitkana, Марія Калинюк з брендом Kalyniuk design та інші. Але, щоб досягти успіху, одного таланту недостатньо.
Студентам треба мати менеджерські якості, щоб вміти просунути товар. А художники часто вразливі, інтроверти, – каже Оксана Гордійчук. – Ми даємо дуже круте ремесло. Випускники не йдуть на фабрики, які можливо їх би й годували. Але ми готуємо художників, нам не треба просто ткачів. Це люди, які можуть робити унікальні красиві речі. Але ще треба вміти їх презентувати.
Минулого року на кафедрі розробляли зразки тканин для дизайнерки Любові Чернікової. З того часу вона замовляє готову тканину за цими зразками. Також дизайнерка співпрацює з кафедрою для створення лінії одягу з використанням техніки вибійки. Таку тканину для Любові Чернікової зараз створює випускниця інституту.
Все ж, попри те, що на Прикарпатті, на відміну від деяких інших регіонів України, традиції дуже цінують, освіченості населення часто не вистачає, щоб берегти давні речі.
Зокрема, Оксані Гордійчук не раз доводилося рятувати авторські аксесуари чи килими, які просто хотіли викинути.
Колись я побачила, як купа щебеню у місті накрита старовинним килимом. Я купила власнику клейонку та забрала той килим, – каже викладачка. – Вдома відіпрала і занесла у музей. Там був унікальний малюнок. А люди не знають – і викидають.
Все ж одягове ткацтво – одне з найзатребуваніших в інституті. Тож є шанс, що давні вміння житимуть і далі.
Авторка: Ольга Романська
