За “синіми” або “чорними ягодами” Мирослава Гогільчин із села Маркова, що на Івано-Франківщині, ходить на Климову гору ще з дитинства. Ягідниця вирушає вдосвіта, аби вже вранці торгувати свіжим збором на базарі. До підніжжя гори жінка добирається скутером. Перед заходом у ліс вона прив’язує до мотузки на поясі відра, дістає заховану у високій траві палицю, щоб перевіряти нею ягідні кущики на змії, та обов’язково читає молитву.
Упродовж сезону — чи в грозу, чи в спеку — Мирослава майже щодня сходить на Климову і приносить звідти щонайменше два відра ягід. В один із таких походів Суспільне вирушило разом із нею.
“У нас усі збирають від дитинства”
У село Маркова Солотвинської громади ми заїжджаємо о 8:00. Мирослава Гогільчин чекає нас біля свого подвір’я, спершись на рожевий скутер. Переважно о цій порі, каже Мирослава, вона вже повертається з Климової гори з декількома відрами “синіх ягід” і збирається на базар.
“Я збираю ягоди від дитинства. У нас усі збирають від дитинства — з 10 років або і швидше. О 5:00 ми йдемо, о 5:30 починаємо збирати. Це місце — для всіх сіл: Маняви, Монастирчан, Бабча, Солотвина. Хто не лінується”, — розповідає Мирослава, надягаючи дощову куртку і шолом.
Під сидіння скутера, який жінка називає своїми “другими ногами”, вона кладе декілька відер, хреститься, заводить транспорт і рушає селом до підніжжя гори. Їдемо за нею.
“Треба їсти кулаком, аби смак відчути”
На місці Мирослава паркується поблизу двох автомобілів інших ягідників, дістає відра і накидає наплічник. Потім бере заховану в траві палицю.
“Змії можуть скрутитися, за палець вкусити. А я паличкою собі поштуркаю, і відтак спокійно. Змія тебе теж не вкусить задурно: якщо вона напудилася, то і я напудилася. Як нехотячи рушиш, то вона обороняється”, — розповідає Мирослава.
Натягуємо на ноги поліетиленові пакети й ґумові чоботи — далі пішки. Поки йдемо, Мирослава згадує про звірів, яких деколи бачить у лісі: “Десь тому зо три роки два олені летіли так, що ми налякалися. Є багато диких кіз”.
Йдучи глибше в гущавину, ягідниця зауважує, що у 2024 році багато ягід померзло. Але тепер, на третій тиждень після початку сезону, ще можна знайти місця з рясними чорницями.
“Завжди Бог помагає. Ви розумієте, такі ягоди непочаті не раз найду. З Божою поміччю всю роботу треба починати”, — каже Мирослава.
Коли натрапляємо на перший кущик з чорницями, ягідниця молиться: “Господи Боже, допоможи! Матінко Божа, всім дочкам та й мені”.
Зібравши руками повну жменю чорниць, Мирослава пропонує нам скуштувати: “Треба їсти кулаком, аби смак відчути. Одна не смакує”.
Що вище по Климовій горі, то більше “синіх ягід”. Подекуди — суниці й кущики ґоґодзів — так у Марковій кажуть на брусниці. Доки йдемо, Мирослава ділиться рецептами улюблених страв з чорниць: “Ягоди зі сметаною домашньою — то так, як йогурт. Потолочили й цукру туди трішки. Та й самі ягоди корисно їсти”.
“Рукою ти відчуваєш ягоду”
Мирослава говорить, що “сині ягоди” — це подарунок від Бога: “Ви розумієте, ми їх ні сапаємо, ні підгортаємо, ні садимо. Лиш не лінуватися піти збирати”.
Ще років зо п’ять тому ягідниця збирала чорниці лише руками. Потім змайструвала спеціальну гребінку — так зручніше і швидше. Втім нею треба користуватися дуже обережно, аби не пошкодити кущик.
“Рукою ягода так не мнеться, ти її відчуваєш. Щіткою — легше й безпечніше. Лиш треба мати добру щітку і дуже уважно збирати.Отак потрусив, щоб ані один листочок не впав”, — каже жінка.
Назбиравши зо чверть відра, Мирослава гукає Любу [ред. Любов Бойченюк] — свою доньку, яка також пішла збирати чорниці на Климову, а також брата Василя. Таким чином у лісі знаходять одне одного і повідомляють про місця, де є “файні ягоди”, розповідає жінка. Тож ідемо на голос.
“Вона у школу ходила — шостий-сьомий клас — по одному відру ягід збирала. І то по два-три рази на день бігла. Прийде, назбирає, перекусить і знов у ліс. Професіонал”, — ділиться Василь Гоголь, брат Мирослави.
Чоловік каже, що ліс — рідне місце для їхньої сім’ї. З ним згоджується й Мирослава: “Буває таке, що прийдеш і думаєш: усе, вже не будеш іти. Але чогось… Не знаю, чогось так кортить”.
Сині руки, обличчя й сорочка
Заповнивши четверте відро, починаємо спускатися. Мирослава розповідає, що робити, якщо бракує посудини на ягоди: “Ми робимо вершок. Коли нема посуду, то маємо зі собою таку хустку, яку зав’язуємо на відрі. І в цей вершок ще йде половина такого відерця”.
Сходити вниз, каже ягідниця, їй важче, ніж підійматися: “Назбирати легко, а знести тяжко. Бо я назбирую так багато — як підеш туди, на саму гору, то робиш сакви такі й так зносиш”.
Попри те, що на Климову за чорницями ходять багато людей, суперництва за ягоди на горі немає.
“Конкуренція між ягідниками — на базарі переважно. А Климова — велика, дуже багато ягід є. Лиш треба йти”, — каже Мирослава.
Доходимо до скутера. Ягідники кажуть, що цього разу вдалося зібрати “середній літраж” чорниць. Любов Бойченюк показує нам долоні.
“Так, такі руки сині, ще навіть бувають і більше. І сорочка, і лице, і все таке може бути в тих, що збирають”, — говорить донька Мирослави Любов.
Опівдні, завантаживши повні відра в автомобіль, їдемо в селище Солотвин на базар. Тут Мирослава з донькою пересипають ягоди у скляні банки й розфасовують у пакети. Підходять перші покупці.
— Півлітри — 60 гривень, літра — 120 гривень.
— Давайте літру!