-РЕКЛАМА-

РЕКЛАМА

Актуально зараз

-Реклама-spot_img

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

-Реклама-spot_img
spot_img

Від початку повномасштабного вторгнення в Україні в рази виріс попит на різноманітні вишиванки та елементи етно в одязі, які є нашою національною ідентичністю.

Від 2022 року допомагає підтримувати і розвивати національне сімейний бренд “Вишиваночка”. Його засновники – Олександр та Яна Ткачуки, які переїхали в Івано-Франківськ з Києва. Чоловік – колишній контррозвідник і фахівець із кібербезпеки, а дружина – веб-дизайнерка. 

Тож як і чому подружжя вирішило створювати вишиванки, про виклики і перепони ведення бізнесу та саму вишивку “Галці” розповіли Олександр та Яна Ткачуки, пише Правда.іф.

– Чим ви займалися до бізнесу?

- РЕКЛАМА-

– З 2014 року я воював в АТО, на той момент я працював у Службі безпеки України, звідки більшість працівників самі писали рапорти про те, що вони хочуть поїхати в зону АТО/ООС. Перебував я там ротаціями: вони продовжувались до 2018 року, допоки в мене не закінчився контракт. А у 2018 я звільнився. Бував я тоді на Маріупольському напрямку, Краматорськ і Бахмут, Лисичанськ також.

Ми з дружиною переїхали з Києва до Івано-Франківська після початку повноштабної війни. До цього у столиці я займався сферою IT, системою “розумного будинку”, її розробкою. Дружина також працювала в сфері IT, це розробка 3D-дизайну.

– Як з таким життєвим досвідом у вас виникла ідея бренду і чому саме вишиванки?

– Так, як в нас не стало наших попередніх робіт, бізнесу і засобів до існування, ми хотіли розпочати те, що може приносити користь. На той момент ми займалися волонтерством, і як подарунки тим людям, які з-за кордону жертвували кошти, ми вирішили дарувати вишиванки.

Тоді досить важко було знайти різноманіття розмірів, візерунків, які подобаються. Як правило, це мав бути пошив за індивідуальним запитом протягом кількох місяців, що звичайно довго. Тож ми вирішили, що вишиванки – це саме те українське, яке незаперечне, яке дуже важко спростувати. І ми хотіли заглибитися саме в цю тему, зробити її не тільки бізнесом, а взагалі популяризувати серед українців і за кордоном.

Тому і зараз ми рухаємося в напрямку експорту, зараз в нас відкривається магазин в Торонто, і також думаю, незабаром буде в інших країнах.

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

– Розкажіть, як ви розпочинали цей шлях?

– Взагалі починати було дуже важко, бо ми з дружиною абсолютно не розбиралися ані в пошиві, ані в самих вишиванках. Як виявилося, вишиванки це не тільки про вишивку, а ще й і правильний розкрій, пошив, тканини. Тому потрібно було одразу багато чого вивчати.

Тож ми почали з формування ідеї, зі знаходження слабких та сильних сторін, розуміння – хто наш клієнт, і що для нього потрібно робити. Спочатку ми відкрили інтернет-магазин, а вже коли почали спілкуватися безпосередньо з клієнтами, проводити опитування, і розуміти, що їм потрібно, взялися за виробництво.

Ми зрозуміли, що можемо дати покупцю наші дизайни авторські, кольори тканин, кольори ниток, це все швидко розробляти, а головне відшивати за індивідуальними мірками. Бо насправді досить мало людей підпадають під загальноприйнятий стандарт росту, розміру. І одна справа, коли люди мають менший зріст або менший розмір, який можна вшити, а коли люди більші, то це важко.

Та й загалом важко вибрати на на ринку щось, що підходить до душі. Не тільки по розміру, а саме до душі.

– Ви кажете, що спочатку був інтернет-магазин. А звідки ви брали вишиванки для нього?

– Ми пропрацьовували багато варіантів: їздили, шукали людей, які вдома вишивають, пробували з ними домовлятися і це досить важко було. Переважно ми знаходили дівчат, які вміють вишивати, але шити не можуть. Або наприклад, можуть зшивати тільки сукні, а про чоловічі речі взагалі мови не йшло.

Знаходили ми також фабрики, з ними вже трішки легше було працювати. Але знову ж таки, вони не могли встигати за тими темпами, які нам потрібні були. Бо вони звикли шити собі тільки усталені дизайни і експериментувати з чимось новим їм було досить важко і довго. Зі своїм виробництвом все стало з одного боку набагато легше.

– То як ви розпочали власне виробництво?

– В грудні 2022 ми почали орендувати приміщення, адаптували його під наші потреби і вже на початку січня 2023 нам приїхала перша вишивальна машинка. Нам встановили оцю “штуку”, яку ми раніше ніколи навіть не бачили вживу, за півгодинки показали, як воно працює, ми зняли собі на відео і хлопці поїхали. Ми запускаємо її, у нас рветься тканина, запускаємо ще раз – рветься нитка.

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

То був такий шок, м’ягко кажучи. Не було зрозуміло, для чого ми взагалі сюди пішли. А найбільшою проблемою стало те, що машинка шила в разів, напевно, шість повільніше, ніж я собі очікував. Бо я думав, що така “махіна”, яка виглядає, як добрий комбайн, і яку заносять шість чоловіків, мала би нашивати на 5-7 людей за робочу зміну. В реальності воно зовсім не так.

Тож тоді ми мусили чергуватися, і машинка не спинялася ні вдень, ні вночі. А вже через три місяці до нас приїхала друга машинка і стало трішки легше. Проте все одно, для задоволення попиту ми мусили працювати в три зміни, саме з вишивальною технікою.

– Розкажіть, звідки ви брали гроші на відкриття свого бізнесу? Чи ви брали участь в якихось, ветеранських програмах?

– Взагалі ми старалися шукати спочатку кредити. Проте, незважаючи на кредитну історію, на те, що перед тим була якась офіційна робота, бізнес, у 2022 році кредити просто не давали ні під якими умовами, ні на що.

Тому в нас залишився тільки шлях пошуку грантів. Я подавався на єРоботу, спочатку не проходив, бо у нас була не сильно відпрацьована програма, хоча я до того мав три роки досвіду ведення бізнесу. А дружина з першого разу без досвіду в бізнесі подалася і отримала позитивне рішення на єРоботі.

Паралельно з цим я подався на програму #ВАРТО українського ветеранського фонду, там було значно більше фінансування, ніж на єРоботі і лояльніші умови: не було обов’язку одразу створити робочі місця. Там головне, щоб ветерани мали свою справу і могли її розвивати.

За допомогою ветеранського фонду ми й закупили вишивальні машинки, вони насправді дуже дорогі. Самі вже докупляли швейні машинки. Щоб ви розуміли, для зшиття одного виробу потрібно п’ять різних машинок: це оверлок, інколи розпошивалка, прямострочка, машинка, яка робить гудзики, або ж це все робиться на побутовій, яка довго не живе.

Це були такі перші фінанси. Потім мінекономіки ще ввело програму єРобота для ветеранів та членів їх сімей. Я вважаю дуже класним, коли держава показує, що не тільки від людей їй щось потрібно, а і держава готова інвестувати в ветеранів та бути вдячною за їхню самопожертву.

Також я брав участь у програмі DVV International від німецького уряду. Це такий комплекс заходів, які спрямовані на те, щоб людина завжди чомусь навчалась. Вони стимулюють розвиток людини на всіх етапах її життя, і один із їхніх елементів – це підтримка ветеранського бізнесу. Завдяки цій програмі ми в Львові швидше, ніж мали б, відкрили наш офлайн-магазин одягу. Тоді багато було запитів від львів’ян, які хотіли прийти кудись і поміряти наші вироби, а не тільки побачити через інтернет.

– Щодо офлайн-магазинів: чому саме у Львові, і чи планується відкриття в інших містах, наприклад, у Франківську?

– У Франківську люди можуть зайти до нас на виробництво до закрійниці, де вона професійно зніме мірки, щось поміряє, покаже. Бо все-таки менеджер в магазині віддалений від виробництва, і може не встигати навіть за тим, що ми відшиваємо. До них вишивка доходить вже в готовому результаті, а тут на виробництві її набагато більше, різні кольори, тканини. Перед створенням вже готового виробу, передує інколи п’ять-шість різних спроб на різних тканинах, різними нитками, фасонами, і це досить складний процес, якого продавець не зрозуміє так, як ми тут.

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

– Розкажіть, як у вас з працівниками? 

– З працівниками завжди важко. І напевно немає того бізнесу, де би сказали, що в них є черга на вакансії, особливо зараз. З 2023 року ми почали співпрацювати з центром зайнятості та франківським професійним училищем, яке навчає кравчинь, закрійниць, швей. Приходили звідти до нас дівчата на практику, двох з них ми працевлаштували навіть. Цьогоріч у нас вже було 13 практикантів.

Також в нас процевлаштовані два ветерани. І мені це дуже приємно, бо це велика підтримка, як для мене, так і для них. Знаєте, зі “своїми” хлопцями набагато спокійніше та цікавіше працювати. Вони як тільки прийшли, не знали як це все має працювати, ми вчилися разом, перепортили тканини багато, але в результаті я цим дуже задоволений. Бо вони значно оживили колектив і його підсили, бо в кожного є хороші ідеї.

І також в нас працевлаштовані троє внутрішньопереміщених людей. Взагалі в нас немає такого перебору чи якоїсь упередженості, щоб працевлаштовувати певну категорію людей. Всі, хто приходять і мають певний досвід або мають бажання і можуть навчитися, ми їх приймаємо на роботу.

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

– А розкажіть які у вас зараз є вакансії, і кого ви шукаєте?

– Вакансії в нас є постійні: це швея та закрійник. Місця ці ніколи ще не пропадали, тому, якщо будуть люди, робота завжди знайдеться. От коли було розширення, були вакансії менеджерів з продажу, але вони дуже швидко заповнюються і вже більш сталі ідуть.

– Розкажіть про вишиванки.

– (Відповідає дружина Олександра, Яна, – прим. “Галки”) Тканини в нас ідуть від українського виробника, це льон з бавовною, у співвідношенні 60 на 40. Бо чистий льон – надто паркий і дуже мнеться, він не всім людям до вподоби. Нитки також українського виробника, дуже приємні та міцні.

Якщо я розпочинаю розробляти якусь вишивку, то це за запитом клієнтів. Якщо людина з певного регіону просить вишивку, я сідаю в інтернет, вишукую, дізнаюся все і якось компоную різні вишивки, щоб воно було гарно і естетично. Багато вишивок я знаходжу на стареньких рушничках та подушечках, які нам приносять замовниці. Колись це стояло в хаті їх бабусь, а тепер допомагає нам в створенні авторських дизайнів. Тож якщо бажаєте, щоб ваша вишивка доповнила колекцію вишивок регіонів України – зв’яжіться із нами.

– Які найпопулярніші запити до вас приходять? 

– Приходять до нас дуууже різні запити, бо в нас і офлайн-магазин, і інтернет-магазин. І ми їх закриваємо. Тож я б не сказала, що є прямо такі, яких переважає більшість. 

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

– Чи можете ви щось цікаве розказати про вишиванки, про їх створення?

– (Відповідає Олександр, – прим. “Галки”)  Взагалі кожна вишиванка нам дуже символічна. Щось робилося перше, щось робилося в блекаути, щось дуже довго не вдавалось. Була одна вишивка, яку разів п’ять переробляла Яна.

Наш син захотів наприклад, щоб на вишиванці були мечі і тризуби. І Яна сидить, шпортає, соває, щоб воно йому сподобалося. Тепер він ніякої вишиванки крім тої не хоче собі. Деякі є вишиванки, які мають вишивку з регіонів, і які досить вузько направлені. Їх нам легше робити по франківському регіону, де ми дійсно можемо поїхати в музеї, поспілкуватися з краєзнавцями і відтворити саме таку автентичну вишивку.

Часто буває, коли з інтернету береш матеріали, а вони скопійовані з іншого ресурсу, або взяті з якогось джерела радянського часу, де українська історія знецінювалася і де показувалося те, що вигідно союзу. На жаль, їздити на Сіверщину, Луганщину, Донеччину, зараз досить складно, та і музеї росія познищувала. Вони хочуть зробити культурний геноцид в нашій країні.

Тож у нас є ідея зробити окремий проєкт з вишивками наших регіонів. Бо наприклад, Дніпрянська вишивка ділиться ще на 20 різних видів, різних регіонів. От наприклад, Косів, Коломия, Космач, там можна з горба на горб додивитися на ці місця, але вишивка дуже відрізняється.

А коли в нас коли йдуть браки в вишивці, ну вони завжди є, ми з них робимо лялечок. Тканину віддаємо на плетіння сіток, а от кусочки, де є вишивка, їх якось шкода викидати. Тож вирішили шити ляльок, вони виходять дуже милі, симпатичні, і поки ми не наважимось їх продавати.

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

– Скільки вишиванок ви відшиваєте за місяць приблизно, і скільки часу іде на одну готову сорочку, сукню?

– Взагалі залежить від дизайну. Одну сорочку можна зшивати, як протягом чотирьох-шести годин, так і протягом доби. А вишивка, тут складно сказати, бо в нас є машинки, які дванадцятиголові, які одразу вишивають 12 однакових візерунків. Але якщо переводити на одну голову, то сорочка-блузка в середньому відшивається від 6 до 17 годин, сукня – десь від 12 до 35 годин.

В місяць, впринципі, можемо робити 300-350 виробів, але робимо до 120. Тобто ми не використовуємо весь свій потенціал, можемо і більше робити. Саме через це ми і виходимо на зовнішні ринки.

– Яка найбільша перепона є, чи була в розвитку бізнесу?

– До прикладу, брак кадрів – це постійна перепона. Ось на початку літа ми хотіли найняти від восьми до 15 людей, на жаль, знайшли лише двох. Через те, що немає людей, менші обсяги виробництва. Також велика перепона – це блекаути, авіаудари сильні в різні регіони України, що значно знизило попит та підвищило тривожність.

Немає такого бізнесу, який би сказав, що в них достатнє фінансування. Його багато не буває і завжди є куди розширюватись. Також ми в цьому плані хотіли відкрити повноційний магазин в Києві, але за рахунок скорочення збуту влітку, ми не змогли це зробити.

– Що би ви порадили ветеранам, які думають над творенням своєї власної справи, на що їм потрібно зважати, а чого не робити?

– Коли в людини є ідея і велике прагнення щось зробити, то не потрібно боятися, що вона в цьому не професіонал, що вона там чогось не вміє, не знає. Всьому можна навчитися, все можна спробувати, протестувати. І якщо є наполегливість, то обов’язково все вийде.

Але тільки тоді, коли людина хоче зробити щось конкретне. Бо часто буває, коли людина просто хоче робити бізнес. Але ж в основі кожного бізнесу має бути потреба клієнта, щось краще чи зручніше для клієнта. Саме тому він має прийти, а не тому, що це “виготовлено в Україні”, тому що це ветеранське, чи ВПО. Це не має бути вибір клієнта з жалості. І тоді це буде сталий бізнес, якому тільки давай нові можливості.

Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу
Як у Франківську розвивається сімейне ветеранське виробництво етноодягу

Також обов’язково би порадив їздити на різні форуми, навчання й подібне. Ми щороку відвідуємо різні навчання, особливо, якщо вони проходять кілька днів. Бо там можна взнати для себе багато чого корисного від професійних менторів та експертів, і побачити знайомих, познайомитися з кимось, перейнятися чиїмось проблемами, досвідом.

Є от платформа patreon, це велика мережа, де зібрано понад 25 різних курсів, які можна пройти онлайн. Я сам там проходив курси по розвитку бізнесу, від ідеї до самореалізації. Це безкоштовно і дуже зручно.

Ну і також потрібно визначитись для себе, що хочеш робити, бо коли ця ідея тебе захоплює, тоді ти можеш її робити постійно. От ми з нашого виробництва, бувало таке, що днями не вилазили. Я тут ночував біля тих машинок, бо не було тоді працівників. Тож якби ми цією роботою не горіли, а це було б просто, як бізнес для нас, то я сумніваюся, що нас би вистачило на довго.

Ми взагалі перший рік не позиціонували наш бізнес, як ветеранський. Вже потім, коли багато було згадок в ЗМІ, коли їздили на форуми, то показували це. Бо ми тоді вже були впевнені в нашому продукті і впевнені в тому, що вибір наших клієнтів саме тому, що це хороший продукт, їм цікавий, а не тому, що вони лояльні до ветеранів.

НОВИНИ НА ЦЮ ТЕМУ

Світлана Якимчук
Світлана Якимчук
Інформаційний оглядач інтернет-сайту Правда іф.юа. Випускник філологічного факультету Прикарпатського національного університету
-Реклама-

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

Азов

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

купити iphone 15 Pro у Львові, ціни в Україні