До початку повномасштабного російського вторгнення на територію України іванофранківець Степан Савчук працював фармацевтом та волонтерив.
Про те, як змінилося його життя після повномасштабного нападу окупантів у 2022 році, мету встановлення світового рекорду та ставлення до сучасних методів мобілізації, ветеран поділився з журналісткою Фіртки, передає Правда.іф.
“За спеціальністю я фармацевт, а якщо точніше — провізор. Працював спершу в аптеці, потім став завідувачем аптеки й вже багато років працюю у фармацевтичних компаніях.
Паралельно займався волонтерською діяльністю. Зазвичай відвідував людей з особливими потребами та допомагав у розв’язанні їхніх питань. Відразу як розпочалося повномасштабне вторгнення, я почав активно волонтерити.
І вступив у лави добровольчих формувань. Займався логістикою гуманітарної допомоги”, — розповідає Степан Савчук.
За словами ветерана, на початку великої війни він возив речі першої потреби військовим та людям, які постраждали внаслідок бойових дій у різні куточки України, а саме в Київ, Харків, Чернігів, Луганськ і Донецьк.
“Зважаючи на те, що у травні 2022 року вийшов наказ про те, що не можна перебувати у складі добровольчих формувань, довелося офіційно приєднатися до лав Збройних Сил України.
Так, як я не міг повернутися до цивільного життя, роботи та загалом буденності, тому пішов у 10 гірсько-штурмову бригаду.
І на початку червня я вже був на самій війні, у Лисичанську, не пройшовши жодних офіційних підготовчих курсів чи навіть курсу молодого бійця. Відразу поїхав воювати”.
Як зазначає військовослужбовець, доєднатись до війська — було покликом зсередини.
“Я не уявляв, що можна вчинити по-іншому. Не було жодного “стимулу”, це робилося абсолютно природно.
Можливо, це просто з джерел мого українського коріння. Я не міг дивитися, як винищують мою землю та мій народ.
Якщо говорити про мотивацію, то я уявив, що росія прийде у мій дім, і я не міг цього допустити. Тому я разом зі своїми друзями мобілізувався”.
Перебування у війську розділило життя на “до” та “після”, ділиться ветеран.
“Сміло можу сказати, що все моє перебування на службі — це слід у пам’яті. Тобто виокремити щось одне, чи два, чи три моменти можливо.
Але якщо брати все моє життя, то впевнено скажу, що все моє перебування на службі розділило життя на “до” і “після”. Війна, безумовно, залишає слід. Відчутний слід”.
Після низки подій, які трапилися з ветераном на війні, він, маючи на це законні підстави, повернувся до цивільного життя.
“Звісно, що пам’ятних моментів є багато. Це було під кінець моєї служби. Коли вже значна частина людей, яких я знав у батальйоні, загинули або ж отримали важкі поранення. Почали прибувати нові люди.
Згодом змінилося командування, навіть найвище. І в один момент я вирішив, що мені необхідно повернутися в цивільне життя, маючи для цього законні підстави.
Принаймні я думав, що це на деякий час. Але так склалося, що залишився поки що на довше. Проте, думаю, що повернуся, адже війна надовго”.
Зараз Степан Савчук має нагоду спостерігати за життям у тилу та допомагати військовим звідси. До методів сьогоднішньої мобілізації ставиться негативно.
“Жахливо ставлюсь до мобілізації, яка є сьогодні. Скажемо так — мені не подобається “бусифікація”. Це незрозуміло для мене.
Також мені не подобається система ВЛК, яка свідомо допускає людей, які справді не мають можливості фізично виконувати нормально роботу на фронті. І, звісно, велику роль відіграє ще і корупція.
Тому що в нас наче демократичний устрій, але по факту більшою мірою воюють люди, які не можуть відкупитися. Тому вважаю, що система мобілізації провалена.
А також, коли на початку 2022 року були величезні черги у військкоматах, то багатьох людей просто відправляли додому, адже казали, що є кому воювати. Навіть не брали контакти та не записували в окремий список. Це величезна помилка, яку допустили ще тоді.
Тому сучасна система мобілізації не справедлива. І багатьом здається, що війна тільки для бідних. І певною мірою воно так і є.
Покращити все дуже просто. Потрібно зробити мобілізацію для всіх. Тобто будь-хто, з будь-яким рівнем заробітку, має бути готовий до того, що в якийсь момент його можуть мобілізувати. Але при тому його можуть мобілізувати за його спеціальністю.
Наприклад, якщо це автомеханік, то його можна мобілізувати, як автомеханіка. Якщо це пілот, то як пілота. І так само я можу сказати про водіїв, лікарів та інших. На жаль, навіть у моєму батальйоні пілота поставили на посаду психолога”.
За словами Степана Савчука, окрім методів проведення мобілізаційних заходів, проблем в Україні сьогодні достатньо.
“Суспільство змінилося, як у хорошу, так і в погану сторону. Це двояко. З однієї сторони, нарешті, багато, хто з людей почали вивчати свою мову, історію. Стали на захист, віддавши найцінніше — своє життя, здоров’я. Ми стали міцнішими, стали нарешті українцями.
З іншої сторони, більшість людей, які проживають на території України, не можу назвати їх українцями, показали нарешті своє істинне лице.
Відомо, і це стосується будь-якої країни, — що є нація, а є народ. І між цими двома поняттями величезна різниця.
Народ — це люди, які просто проживають на території якоїсь країни. Нація — це люди, які усвідомлюють історію та спадщину своєї країни. На жаль, наразі “нація” значно менша за “народ”.
Ветеран вважає, для перемоги потрібна саме згуртованість, хоча має й величезний перелік найнеобхіднішого для того, аби цей день нарешті настав.
“Звичайно, якби це зараз страшно не прозвучало, але ще варто додати краплю тоталітаризму в управління. У нас занадто розкуті медіа, які не завжди фільтрують те, що подають.
А ще в державі високий рівень корупції, який перешкоджає у різні моменти, у волонтерській діяльності. І ця бюрократія з корупцією шкодять.
Але найперше — це все-таки згуртованість. Народ має бути єдиний, українськомовний, люди мають підтримувати один одного. І це стосується всіх ланок.
Якщо так буде, то будуть значно вищі шанси на перемогу, тому що ми залежимо від іноземних партнерів. Без допомоги інших країн, їхньої зброї, не знаю, чи ми б вистояли.
Завдяки волонтерським зборам допомагаємо та закриваємо потреби хлопців і дівчат на фронті. Якби ця згуртованість була на ще вищому рівні, то ситуація була б ще кращою”.
У 28 років Степан Савчук став ветераном війни.
“За моїми плечима у 28 років є вже певні досягнення в житті. І я не можу сказати, що це малий вік. Тому що є хлопці, яким 18, 19 чи 20 років — і вони вже ветерани, а дехто з них, на жаль, має інвалідність.
Я вже сформована людина, свідомий громадянин і вірю, що в мене колись буде сім’я, бо це єдине чого не вистачає. А ось ці молоді чоловіки — це дуже боляче бачити та розуміти, що вони ще такі юні й мають жахливі наслідки від війни”.
Військовослужбовець зізнається, помилявся у своїх очікуваннях щодо армії, адже не мав жодного розуміння щодо служби там.
“У мене було безліч знайомих, які служили ще з часів АТО, але я не розмовляв з ними про це, адже вважав, що людина сама розповість, якщо захоче.
Я однозначно не думав, що зіткнуся з тим, з чим зіткнувся. Я завжди надихався історією про Січових Стрільців, про Галицьку дивізію.
Я чомусь був впевнений, що в сучасній армії буде братерство, всі один за одного, що панує атмосфера сильного духу. Але всі мої очікування розвіялися у перші години перебування у зоні бойових дій.
Проте треба розуміти, що і суспільство також розділилося. Наприклад, дехто возвеличує ветеранів війни та військовослужбовців, бо це зараз найважливіші люди в цій країні. Завдяки захисникам ми маємо можливість жити далі.
А з іншої сторони потрібно розуміти, що військо — це звичайні люди, зі своїми поганими звичками, устроями й багато, хто з них, відверто кажучи, не є високоморальними особистостями.
Вони своїм статусом ветерана чи військовослужбовця можуть нівелювати велич тих, хто це заслужив. Веду до того, що я дуже агресивно сприймаю людей, які у тилу, ходять п’яні, роблять погані речі.
Потрібно розуміти, що далеко не всі військові є “котиками”, “песиками” та “доблесними захисниками”.
Вважаю, що нашій країні треба значно більше приділяти уваги ветеранам, тому що навіть зараз є багато звільнених, демобілізованих, якими абсолютно ніхто не переймається.
Не цікавиться їхнім життям, не забезпечує роботою, мало в чому допомагає. Здебільшого руку допомоги протягують приватні підприємці — банально знижками. Від держави, як ветеран, я маю знижку тільки на комунальні послуги”.
Степан Савчук додає, що не вистачає наразі також й ветеранських хабів, просторів, куди б можна було звернутися за допомогою.
“У багатьох ветеранів є проблеми з пошуком роботи, чи з відкриттям бізнесу, в певних юридичних моментах.
Також у цих хабах мають бути фахівці з психологічного здоров’я, тому що все взаємопов’язано. Іноді люди втрачають сім’ю та роботу через те, що не знають, як комунікувати з іншими.
Я, як ветеран, наразі не відчуваю особливої підтримки від держави.
Звичайно, є “Єдина ветеранська лінія”, але там, коли не зателефонуєш, завжди зайнято.
Можу навести приклад свого товариша, який теж є ветераном, і має проблеми із зубами. Добре було б, аби він у такому хабі отримав контакти приватних чи державних центрів, які надають знижку ветеранам на стоматологічні послуги.
Я думаю, що це абсолютно реально. Та навіть зробіть окремий ЦНАП”.
Військовослужбовець вважає, що потрібно більше піклуватися про ветеранів, надавати більше інформації про те, куди звертатися за різними видами допомоги, адже цього наразі бракує.
“Багато людей психологічно покалічені, а також фізично. Так, частину протезують за кордоном, частину — лікують у нас. Це є, але, насправді, не для всіх.
Дуже багато людей лікуються за свій кошт, витрачають свої заощадження, аби привести своє життя у норму.
Я вважаю, що держава повинна забезпечити цих людей, бо вони живуть у цій країні, платять податки, роблять свій суспільний внесок і захищали цю державу. Тому держава повинна піклуватися про тих, хто віддавав найдорожче”.
Крім того, виникають проблеми у ставленні суспільства до ветеранів. І, як уточнює Степан Савчук, це все залежить від кожного з нас.
“Кожен повинен усвідомлювати ціну нашої свободи, яка поки ще не виплачена, тому що війна триває. Немає точних прогнозів, військові аналітики не можуть сказати, коли вона закінчиться.
Я, звичайно, буду радий, якщо це все закінчиться швидко, але не думаю, що так буде. Для того, щоб усвідомлювати ціну свободи не потрібно проходити бойові дії чи наживо бачити наслідки війни. Достатньо просто мати людське серце.
Аби суспільство почало краще ставитися до ветеранів потрібно проводити у школах, університетах, на підприємствах різні заходи. Запрошувати туди людей, які можуть пояснити як це жити з ветеранами.
Можна проводити такі навчальні курси, адже це є дуже важливо. Тут немає нічого складного, таке можуть робити й самі ветерани.
Потрібно розуміти, що іноді людина в формі може поводити себе якось не так, то ж краще в такому випадку оминути цю людину. Якщо хочете допомогти — спробуйте, але не вступайте у конфлікт.
Є багато моментів, з якими нам доведеться миритися. Також є багато людей з інвалідністю. І коли я ще волонтерив до 2022 року, й гуляв стометрівкою зі своїм другом, який був на інвалідному візку, то багато людей на нас дивились.
І ці погляди були неприємними. А тепер таких людей буде в декілька разів більше. Тому люди мають вміти реагувати. А також розуміти, що людина після фронту — це інша людина”.
За час перебування в тилу Степана Савчука найбільше вражає людська байдужість.
“Я не розумію, чому люди досі не говорять українською, не ходять на акції у підтримку полонених. Не розумію, чому не всі люди донатять, а тим паче ті, хто справді може виділяти на це кошти.
Насправді, треба розуміти, що в кожну українську родину прийде горе, якщо війна не закінчиться.
Тому треба зробити все, аби твою родину не вразила війна. А вона може прийти не тільки снарядом, але й труною твого батька, друга, сина, брата, колеги, сусіда”.
З такою байдужістю потрібно боротися, і як додає ветеран, українська сторона програє російській у веденні інформаційної війни.
“Стосовно пропаганди росіяни виграють, адже вона у них всюди: у школах, на зупинках, на телебаченні. І вона чудово промиває людям мізки.
У нас все тримається на волонтерах і ветеранах. На мою думку, “Єдиний марафон” — це помилка, він не несе жодної користі, лише шкодить.
Більше того, я сміло скажу, що пропаганди у самому війську не було. Нас ніяк не мотивували наші командири йти в бій, або ж йти виконувати свою роботу. Ми це робили самі.
І навіть гасло “Слава Україні” я почув не від військових, а від волонтерів, які нам тоді щось привезли. Проте, я стверджую тільки за те військо, в якому безпосередньо перебував я, не можу говорити за всі бригади.
Але все одно вважаю, що навіть самій армії варто покращити пропаганду та цільове розуміння заради чого ми воюємо, тому що зараз добровольців вкрай мало.
Людей, які добровільно пішли на початку, як з 2014 чи 2022 років, ще менше. І тих, кого зараз мобілізували потрібно мотивувати, а також давати розуміння для чого вони тут”.
Степан Савчук ділиться, після фронту повернувся в спорт, хоча це давалося важко. А днями, на змаганнях у Луцьку, встановив рекорд світу у федерації ВПА в номінації DEADLIFT серед ветеранів.
Зі слів ветерана, за мету ставив — привернути увагу до акцій на підтримку військовополонених, які проводять у тилових містах.
“Якщо б я просто виступив на змаганнях, то цього було б не достатньо.
А коли я встановив світовий рекорд, то можу вийти на поміст, з’явитися на екранах медіа та в черговий раз нагадати, що потрібно всюди згадувати про полонених.
Тому, що саме завдяки цим Героям ми можемо бути на змаганнях, пити каву та продовжувати жити у тилу”.
Після перемоги, а точніше, як тільки розмінують території, військовослужбовець планує повернутися на місця, де служив.
“Як тільки розмінують території, все зачистять, позбирають рештки тіл, я хочу повернутися на місця, де я ніс службу. Я хочу відчути ту енергію, віддати шану побратимам, поцілувати цю землю, яку так важко виборюємо.
Намагаюсь вірити, що саме ті землі, які зараз окуповані, на яких я був, повернуться під контроль України. Тому я хочу поїхати туди”.
