Дар’я Безрученко ніколи не могла уявити, що, маючи сім’ю, житло та стабільну роботу, їй раптово доведеться покинути рідний Маріуполь. Війна завжди була близько, але у березні 2022 року ситуація стала критичною.
Пригадує, що в її рідному місті оточення було переважно російськомовним, пише Місто.
“З 2016 року, хоча я розумію, що потрібно було це робити раніше, я усвідомила, що час змінюватися, і почати ці зміни треба з себе. Враховуючи регіон, в якому я жила, було очевидно, що спілкуватися українською в реальному житті було надзвичайно складно.”
Дар’я почала свій перехід на українську, обираючи для спілкування месенджери, де мала можливість вільно вибирати мову. Всі соціальні мережі вона також вела українською, роблячи цей крок важливим етапом у своєму мовному переході..
“Тоді я шукала різні онлайн-курси української мови, проходила їх і вдосконалювала свої навички. Для мене цей перехід не став складним, але я зіштовхнулася з хвилею осуду з боку колег. Був навіть випадок, коли через українську мене майже не звільнили.”
Жінка розповідає, що на роботі було багато офіційноголистування. В один момент вона вирішила написати робочий лист суто українською.
“Після цього мій керівник викликав мене до себе і сказав, що або ми пишемо російською, або я маю шукати нову роботу.”
Дар’я згадує, що в Маріуполі, де вона жила, українська мова фактично не використовувалася. Нею спілкувались лише ті, хто усвідомив, що настав час зробити цей перехід, або окремі викладачі вишів. З часом ситуація почала поступово змінюватися, але переважно це стосувалося лише сфери обслуговування та частково освіти.
“У 2018 році, коли повномасштабна війна наближалася, я почала помічати, як все більше людей починають говорити українською. Це надихало мене”.
26 березня 2022 року, Дар’я вимушено переїхала на Прикарпаття й розпочала нове життя. Спочатку вони орендували помешкання в Делятині, а згодом перебралися до Івано-Франківська.
“Це був дуже довгий і складний шлях. Але Івано-Франківськ — це справді найкраще місто України. Недарма його називають одним з найкомфортніших для проживання.”
Коли Дар’я побачила оголошення про пошук мовних волонтерів, вона одразу заповнила анкету. Хотіла спробувати свої сили.
“Потім мені перетелефонували, ми провели співбесіду, загальні збори та знайомство. В нашій команді багато внутрішньо переміщених осіб, і я вважаю, що це дуже добре. Я пішла в мовні волонтери, щоб привернути увагу до мовного питання. Сьогодні не можна пройти повз цієї проблеми.”
Дар’я зазначає, що зробила аналіз ситуації. Станом на січень 2024 року в Івано-Франківській області зареєстровано 224 тисячі ВПО, а в самому місті — майже 41 тисяча. Велика частка спілкується саме російською мовою.
“Варто розуміти, що діяльність мовних волонтерів здебільшого спрямована на дітей і підростаюче покоління. Я розумію, що для людей поважного віку значно складніше перейти на українську, якщо вони все своє життя говорили російською. Тому наша увага зосереджена на молоді, щоб у майбутньому вони могли без труднощів і природно переходити на українську. Ми прагнемо, щоб це відбувалося автоматично, з власного бажання, без примусу чи внутрішніх конфліктів, коли вони думають російською, а від них вимагають говорити українською.”
Жінка зазначає, що на жаль, ініціатива мовного волонтерства сьогодні часто сприймається як загроза правам людини і втручання в особистий простір, особливо коли йдеться про ВПО, переміщених у західні регіони.
“Хочу підкреслити, що Росія протягом багатьох років використовувала мовне питання як інструмент проти нас, створюючи внутрішню напругу та сіючи недовіру серед самих українців. Насправді ж, наш волонтерський рух — це об’єднання людей, яке працює над тим, щоб зробити українське мовне середовище більш доступним і, можна сказати, теплішим для тих, хто прагне вільно володіти мовою, відчувати її і використовувати в повсякденному житті, а не лише на вимогу.”
Дар’я наголошує, що мовне волонтерство — це не нав’язування. Це центр підтримки та допомоги для тих, хто хоче впевнено перейти на українську, відкрити для себе всю красу та багатство мови.
“Ми не маємо наміру чи повноважень карати людей. Натомість ми прагнемо допомогти дізнатися про можливості: організовуємо очні та онлайн курси української мови та запрошуємо всіх долучатися до них. Ми всіляко цьому сприяємо. Я вважаю, що цей процес переходу є надзвичайно важливим, як ніколи. Це наша протидія пропаганді Росії, яку ми можемо спостерігати майже щодня навколо нас.”
Мовні волонтери активно відвідують різні громадські місця: магазини, аптеки, заклади громадського харчування. Вони перевіряють мову спілкування, етикетки, надписи тощо. Як і кожна звичайна людина, волонтери мають право зробити лагідне зауваження, якщо бачать російську мову, і попросити замінити етикетки.
“В Івано-Франківську, з огляду на нашу статистику, проблеми не такі серйозні, як у деяких інших регіонах, хоча вони найчастіше виникають у сфері обслуговування. Наприклад, у одному з супермаркетів було виявлено русизми на цінниках. Що приємно й цікаво — не було жодних негативних реакцій. Цінники були замінені майже миттєво.”
Часто волонтери також відвідують заклади громадського харчування. Наразі там не виявлено проблем.
Мовні волонтери продовжують свою роботу, прагнучі заохотити якомога більше людей до вивчення української мови.
“Людям, які хочуть перейти на українську, але ніяк не можуть наважитися, я б радила не боятися. Мої батьки, до прикладу, також мали труднощі з переходом на українську, але вони стараються. І я бачу ці результати, поважаю їх за це. Розумію, що багатомовність — це безцінний скарб нашої країни. Однак важливо пам’ятати, що держава має обов’язок підтримувати свою національну мову. Особливо сьогодні, у часи війни, коли мова стикається з численними зовнішніми викликами. Тому кожному з нас слід усвідомлювати важливість цього переходу не лише для себе, а й для всієї країни”, — підсумувала Дар’я Безрученко.