28-річний Михайло Дамаскін з 2019 року служив у десантно-штурмових військах. У квітні 2022 отримав важке поранення на Херсонщині. Нині у нього паралізовані нога і дві руки. Але він ходить і займається спортом – за допомогою нейростимуляторів.
Недавно Михайло брав участь у регіональних змаганнях «Ігри ветеранів», де зайняв перше місце з кросфіту. А ще загітував до участі двох товаришів, які посіли треті місця, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Перші дні великої війни
Спортом Михайло Дамаскін займається з дитинства – легкою атлетикою та футболом. Навіть грав за харківський «Металіст», потім вирішив пов’язати своє життя з армією. У 2019 році підписав контракт з 79 окремою десантно-штурмовою бригадою. Перед повномасштабним вторгненням перевівся у 80 бригаду.
Я сам з Харкова і розумів, що це відбудеться рано чи пізно, – говорить Михайло. – Тому прийняв таке рішення – йти в армію. Я ще хотів у 2014 році, але тоді вступив в ДСНС, був курсантом, і дружина наполегливо відмовила мене. Потім вона завагітніла, й поки сину не виповнилося три роки, військкомат не мав права брати мене в армію.
Повномасштабне вторгнення Михайло зустрів на полігоні. Розказує, що 18 лютого якраз повернувся з відпустки. Його рота готувалась до виїзду в зону ООС – на Луганщину.
24 лютого, о 5 ранку, я привів себе до порядку і мав заступати в їдальню на чергування. Ми стояли, пили каву й почули вибухи, – пригадує Михайло. – Але ми були на полігоні, тому не здивувалися. Та коли зайшов командир роти і підняв усіх по тривозі, тоді все зрозуміли. Зібралися, отримали зброю, повантажились на техніку й поїхали на виконання завдань у Херсонську область.
Дружина Михайла з сином тоді були в Харкові, в районі Салтівка, де в перші дні якраз усе летіло.
Я знав що відбувалося вдома, бо постійно був на зв’язку з дружиною, – пригадує Михайло – Було тяжко зосередитись на своїй роботі, адже постійно думав, що там удома.
Через два тижні дружині та сину вдалося виїхати до Михайлової мами у більш-менш спокійніший район. А потім усі рідні – дружина з сином, Михайлова мати та молодший брат – перебралися на Прикарпаття.
Тато тоді був під Мар’їнкою, – розказує Михайло Дамаскін. – Він також військовий. Воював у 54 бригаді. 14 лютого цього року він помер, через поранення. Зазвичай як? Діти йдуть за батьками, а в нас було навпаки – батько пішов за дитиною. Я з 2019 року в армії, а тато підписав контракт у 2021 році зі словами: «Як це – мій син воював, а я не буду?!».
Михайлова мрія
Михайло отримав важке поранення 5 квітня 2022 року під час одного з перших контрнаступів.
Нам поставили задачу зачистити два села і зайняти третє, – розповідає ветеран. – Відбулося зіткнення, десь на відстані 100 м. Не дуже вдале, бо вони були у будинках, в окопах, а ми на них заходили з посадки. При відході мені влетіло в спину з БМД-2. Але добре, що не напряму, а рикошетом під великим кутом. Якби напряму зайшло, то мене б просто розірвало навпіл.
Михайла швидко евакуювали. Медики поставили невтішний діагноз. Три кінцівки були паралізовані.
І тоді я трохи засумував, – згадує військовий. – Казали, якщо й буду ходити, то тільки за рахунок однієї ноги, а інша буде теліпатися. З того суму витягла жага до своїх дітей. Я тоді дізнався, що дружина вже вагітна другою дитиною. Це й витягло. Не хотів, аби вони бачили батька таким. У мене повний комплект сину 8 років, а донці рік і дев’ять місяців.
Далі на Михайла чекало довге лікування в Україні та за кордоном. У Латвії, каже, його підняли на ноги. Там навчили ходити на милицях й управляти м’язами рук.
Якщо ти бачиш свою руку і м’язи – ти можеш керувати нею, – розказує Михайло Дамаскін. – Я також дивувався, коли мені пояснювали це все. Та якщо займатися, то воно дуже легко.
Зараз родина Дамаскіних мешкає у Франківську. Щодня Михайло їздить в обласну лікарню на реабілітацію. Там займається зранку й до вечора. Робить вправи на відновлення м’язів.
У мене спинномозкове поранення – паралізовані права нога і дві руки, – розказує Михайло. – У Києві зробили операцію, поставили нейростимулятори. Вони дозволяють мені функціонувати та ходити, але м’язи все одно треба відновлювати.
З нейростимуляторами Михайло може ходити на милицях чотири години, бо на стільки вистачає заряду. Але днями матиме ще одну операцію, під час якої йому мінятимуть український нейростимулятор на американський. Він може втілити мрію Михайла – ходити без милиць.
Бійці – чия сила волі сильніша за тіло
Михайло розказує, що навіть бігав з українським нейростимулятором та брав учать у змаганнях для ветеранів. І продовжує долучатися до різних спортивних подій, мотивує товаришів.
Перший раз я спробував себе у спорті минулого року, через півтора року після поранення, – пригадує Михайло Дамаскін. – Потрапив на відбір до національної збірної, яка мала їхати в Америку. Я тоді не пройшов, але був задоволений своїм результатом. Цього року так само брав участь у відборі на Invictus Game, але також не пройшов. Та я туди їжджу не для того, аби вигравати медалі. Там дуже крута атмосфера. Коли ти потрапляєш у середовище ветеранів і бачиш їхні складнощі та як вони з ними справляються – в тебе просто нема інших думок, як так само впоратися зі своїми.
Михайло сміється, що взяти участь у відборі його змусили. Він має хобі – збирає різні футболки.
Товариш був на відборах на Invictus Game 2023, і йому там дали футболку, яку він подарував мені, – розказує Дамаскін. – Він пройшов відбір і поїхав на змагання у Німеччину. Звідти теж привіз цікаву футболку. Я йому й написав, мовляв, коли чекати на футболку? Він сказав, що я задовбав, якраз починаються відбори, аби я сам реєструвався, і він мене там бачив. І мені прийшлося. А потім, коли я перший раз попав в це середовище, то зрозумів, що – все… Тепер з хлопцями, хто проходить чи не проходить відбір, домовляємося, що на наступні відбори так само всі знову реєструємося і приїжджаємо.
А ті брендовані футболки від Invictus Game були цінними для Михайла саме написом. На спині є девіз ігор: «Бійці – чия сила волі сильніша за тіло». У Михайла їх тепер уже три.
Спорт, який витягує ветеранів
Два тижні тому в Івано-Франківську проходили регіональні змагання «Ігри ветеранів». Було майже 40 учасників. Змагався і Михайло, а також два його товариші, яких він, каже, змусив зареєструватися на кросфіт.
Хоч вони обидва не хотіли, але я їх переконав, – говорить Дамаскін. – Кажу, мовляв, спробуйте. Потім постійно будете цим займатися. Вам треба спілкування, треба попасти в це середовище і ви зрозумієте, для чого це все.
Михайло говорить, що більше вболівав і переживав за них, ніж за себе. Також серед друзів в Instagram постійно викладає й розповідає про адаптивні види спорту, як займається сам.
От, Invictus – чому я туди їжджу? Бо це якраз реабілітація через адаптивний вид спорту, – каже ветеран. – Це і психологічна, і фізична реабілітація. Через адаптивні види спорту легше проходить реабілітація, легше переходити в соціум. Це дуже важлива річ, яка буде витягувати ветеранів через спорт.
До речі, у Франківську ініціатива «ветераницивільні Петрос» працює над тим, аби ветерани могли займатися усіма адаптивними видами спорту. Для цього оголосили збір – один мільйон гривень на обладнання для занять спортом ветеранами.
Також щовівторка у своєму просторі на Промприладі проводять різні майстерки для ветеранів.
До речі, Михайло з родиною не пропускають жодної. Разом робили ювелірні вироби, вироби зі шкіри, вчились робити декоративну штукатурку.
Не можу казати за всіх, але для мене «Петрос» – це щось більше, це вже друга сім’я, – говорить про спільноту Михайло Дамаскін. – Ти попадаєш в середовище, де відпочиваєш морально та фізично, серед своїх.
Зайва увага шкодить
На вулиці, каже, бувають дуже різні ситуації. Не дуже приємні, через які не хочеться виходити, особливо, коли він на кріслі колісному.
Була начебто невинна ситуація, але морально дуже давить, – розказує ветеран. – Я вийшов від свого тату майстра, розмовляв з дружиною телефоном, курив айкос і був у кріслі колісному. І підходить жіночка й протягує мені 20 гривень. Я їй сказав, що дякую, не треба. Я не прошу гроші, у мене є. І замість того, аби почути це, розвернутися й піти вона запихається ті 20 гривень у розстібнуту військову сумку і йде. І таких випадків було вже багато й не тільки в мене. І це дуже сильно злить. Я ж не жебракую.
Михайло радить цивільним єдине – не звертати зайву увагу на травми військового і спілкуватися з ним, як зі звичайною людиною.
Зайва увага шкодить, – впевнений ветеран – Є такі військові, які навпаки користуються цим та думають, що їм тепер усі винні, але таких мало. А є такі, як я, які дуже негативно до цього ставляться.
Ще одна проблема, каже, що у місті не можна пройти на кріслі колісному. Саме так – на кріслі колісному не їздять, а ходять.
Авторка: Світлана Лелик
