Вірменському костелу відносно пощастило – за совітів у ньому відкрили музей релігії та атеїзму, а не склад чи спортзал. Через це непогано зберігся храмовий інтер’єр, розписи, скульптури.
У музейному путівнику за 1982 рік читаємо таке: «Всередині, на широких виступах карнизу, що підтримуються колонами, розташовані 12 статуй святих заввишки 1,8 м. Інші вісім статуй стоять на двометрових постаментах між колонами у центральному залі. Їх автор – відомий львівський скульптор Матвій Полейовський», пише Репортер.
Він творив у другий половині XVIII століття, деякі дослідники називають його учнем знаменитого Іогана Георга Пінзеля. Мистецтвознавці пишуть, що скульптури виконані у стилі бароко. Їх можна побачити й сьогодні – у тій же «голубій церкві».
Спершу здається, що скульптури з білого мармуру. Але 300 років тому мармур був дуже дорогою забаганкою. За такі ж гроші можна було купити ціле село – з кріпакам, худобою та навколишніми землями. Тому священики йшли на хитрість. Вони замовляли майстрам дерев’яні скульптури, які потім фарбували у білий колір – під мармур. У храмах завжди панувала напівтемрява, статуї стояли високо і здалеку прихожанам здавалось, що вони з благородного каменю.
Фарбували скульптури настільки ретельно та якісно, що навіть зблизька важко розпізнати, з чого вони. Та якщо, наприклад, підійти до статуї апостола Андрея, що стоїть ліворуч вівтаря, то можна побачити краєчок нефарбованої дерев’яної основи. Вона трішки виступає за межі карнизу, але цього достатньо, аби викрити таємницю майстра Полейовського.
Він творив у другий половині XVIII століття, деякі дослідники називають його учнем знаменитого Іогана Георга Пінзеля. Мистецтвознавці пишуть, що скульптури виконані у стилі бароко. Їх можна побачити й сьогодні – у тій же «голубій церкві».
Спершу здається, що скульптури з білого мармуру. Але 300 років тому мармур був дуже дорогою забаганкою. За такі ж гроші можна було купити ціле село – з кріпакам, худобою та навколишніми землями. Тому священики йшли на хитрість. Вони замовляли майстрам дерев’яні скульптури, які потім фарбували у білий колір – під мармур. У храмах завжди панувала напівтемрява, статуї стояли високо і здалеку прихожанам здавалось, що вони з благородного каменю.
Фарбували скульптури настільки ретельно та якісно, що навіть зблизька важко розпізнати, з чого вони. Та якщо, наприклад, підійти до статуї апостола Андрея, що стоїть ліворуч вівтаря, то можна побачити краєчок нефарбованої дерев’яної основи. Вона трішки виступає за межі карнизу, але цього достатньо, аби викрити таємницю майстра Полейовського.