Серед розмаїття волонтерських організацій хочеться розповісти про благодійний фонд, який активно допомагає як військовослужбовцям, так і внутрішньо переміщеним особам. Фонд діє у Надвірній на Прикарпатті, проте об’єднує різних людей, адже тут головне – робота у команді для досягнення спільної мети усіх українців – Перемоги.
Про благодійний фонд читачам Правда.іф розповідає його засновник Андрій Голинський.
– Андрію Миколайовичу, який благодійний фонд Ви представляєте? Яка історія його створення?
– Я заснував «Благодійний фонд Андрія Голинського», який офіційно зареєстрований з літа минулого року, хоча працюємо ми із першого ж дня після повномасштабного вторгнення.
Багато моїх друзів та однокласників пішли воювати. З перших днів, як вони опинилися на фронті, ми почали допомагати їм. У мене є харчовий заклад – піцерія «Віртуоз» у Надвірній, ми передавали на фронт продукти, годували людей, які тікали від війни, мова про внутрішньо переміщених осіб. Саме на них була зосереджена уся наша увага насамперед. Ми годували їх, і розселяли, адже люди приїжджали без нічого, без їжі, без одежі. Ми приносили з дому свої речі, збирали усе, що могли. Також готували їжу для загонів тероборони.
– Коли ви кажете «ми», маєте на увазі своїх друзів?
– Спочатку до збору коштів на ті чи інші потреби долучалися мої друзі та знайомі, а також їхні друзі. Згодом почали приходити та пропонувати свою допомогу і незнайомі люди. Так у нас з’явилося багато волонтерів, велика команда, понад 30 людей. Це відповідальні хлопці і дівчата, які приходять до нас. Хтось міг допомагати фінансово, хтось зміг їхати і переганяти транспортні засоби. Допомагають по-різному, купують речі і харчі.
Було очевидно, що війна затягнеться. Ми продовжували працювати, їздили у східні області України, допомагали людям. Щоб усе було офіційно, щоб було видно, на що витрачають зібрані кошти, ми вирішили зареєструвати наш фонд офіційно.
– Робота з командою однодумців полегшує роботу фонду?
– Велика команда дає змогу протягом тижня побувати на різних напрямках східних регіонів України, скажімо, у Херсоні, Бахмуті, Слав’янську, та інших містах одночасно.
Якщо ми починали із допомоги внутрішньо переміщеним особам та тим військовослужбовцям, яких знали особисто, то зараз робота фонду значно ширша і масштабніша.
Скажімо, за цей час ми перегнали для потреб ЗСУ понад 25 машин. Ми купували їх за зібрані фондом кошти. Також забираємо пошкоджений під час обстрілів транспорт, привозимо нашим хлопцям нові машини, там вантажимо пошкоджені автівки, транспортуємо їх сюди, відновлюємо, замінюємо запчастини на нові і відправляємо назад на фронт. Транспортні засоби на війні – це розхідні матеріали. Люди часом думають, що варто купити машину і все. Насправді скільки б не купити автівок, їх не вистачатиме.
Возимо на схід машини, форму, їжу, медикаменти, одежу, все що потрібно.
Допомагаємо різним військовим частинам, вони складають списки необхідних речей і ми стараємося закупити усе із цих списків.
Також з початком повномасштабного вторгнення до мене звернулася київська фірма «Торнадо», яка шиє форму для ЗСУ. У них розбомбили багато складів, тому попросили допомогти знайти їм місце, де вони могли б працювати й надалі. У мене є виробниче приміщення, де я виробляв будівельні матеріали. Я призупинив свій бізнес і віддав це приміщення «Торнадо» і вони там шиють форму для наших бійців.
– Наскільки часто відбуваються поїздки на передову?
– За місяць ми їдемо від двох до п’яти разів. Особисто я їду двічі на місяць. Одночасно їздять і наші волонтери.
– Ви допомагаєте лише військовослужбовцям і внутрішньо переміщеним особам чи й цивільному населенню?
– Ми допомагаємо тим, хто цього потребує. Не лише військовослужбовцям, але й людям, які живуть в східних областях України. До прикладу, після підриву ГЕС ми везли в Херсонську область продукти, воду, купували надувні човни.
– По яку допомогу до вас звертаються найчастіше?
– Є різні проблеми і різні потреби. Якщо говорити про переселенців, то просять допомогти із житлом, фінансовою допомогою, продуктами харчування. Звертаються хворі люди, яким треба допомогти з лікуванням, тощо.
– Чи буває, що ви відмовляєте декому в допомозі?
– Ми нікому не відмовляємо, допомагаємо максимально усім, чим можемо. У нас є сторінка на Фейсбуці, де люди можуть прочитати про нашу роботу. Ми працюємо відкрито, відповідально і люди нам довіряють.
– Яке прохання про допомогу було для Вас особисто емоційно найскладнішим?
– З чим би до нас не зверталися, чи з передачами на фронт, чи за допомогою цивільному населенню, все це непросто. Коли ставиш себе на місце тієї чи іншої людини, уявляєш ситуацію, у якій вона опинилася, це просто боляче. Коли усвідомлюєш, що люди мали житло, стабільну роботу і раптом опинилися без нічого, на це важко дивитися.
Звісно, коли публікуємо на сторінці інформацію про потреби, найчастіше відгукуються друзі та знайомі. Одразу після повномасштабного вторгнення люди були активнішими, більше відгукувалися і допомагали. Зараз дехто, на жаль, забув, що війна триває, що вона не зупинилася. І я хотів би попросити людей активніше допомагати волонтерам, робити те, що може зробити кожен, у міру своїх можливостей.
Хочеться, аби люди допомагали військовослужбовцям, допомагали тим, хто опинився у скруті. Те, що відбувається зараз у східних областях країни, це дуже страшно. Там люди розуміють, що кожної ночі можуть заснути і не прокинутися. Ми маємо робити усе для того, аби війна закінчилася якомога швидше.
Розмовляла Любов Загоровська
