-РЕКЛАМА-

РЕКЛАМА

Актуально зараз

-Реклама-spot_img

Ангела Меркель у Сочі: як купити Україну?

-Реклама-spot_img
spot_img

Новий німецький уряд почав доволі відчутно коригувати зовнішню політику ФРН. Ці коректури стають дедалі виднішими, і тепер, після візиту Ангели Меркель до Сочі, на зустріч з Володимиром Путіним, про них можна говорити цілком впевнено.

Ангела Меркель і Володимир Путін

Чотири роки поспіль “Залізна фрау” була головною супротивницею Путіна в Європі. Саме вона збудувала й усіма силами зміцнювала антипутінський “фронт” в Євросоюзі, саме вона “проштовхувала” та втримувала санкції, запроваджені за військову анексію українського Криму. В той час, як адміністрація США, очолювана Бараком Обамою, здалеку обурювалася російськими діями та погрожувала пальчиком – Ангела Меркель мало не голими руками втримувала Путіна від широкомасштабної агресії проти України, вигадувала численні дипломатичні формати та ще й воювала на “внутрішньому фронті” проти власних підприємців, яким шо Крим, шо Рим – аби гешефт з Росією процвітав.
Що ж сталося тепер? Куди поділася ота непохитна канцлерка, яка в минулі часи, почувши, що за пару днів до її візиту до Сочі “поперед батька в пекло” показово причвалав Башар Асад, просто скасувала б свою подорож до Росії? Де та європейська “фрау доктор”, яка свого часу констатувала в Путіна шизофренію, заявивши, що той “живе в якомусь своєму, власному світі”? Нині вона залюбки сидить в кріслі, ще теплому від сідниць сирійського диктатора, розповідає про “необхідність діалогу з Москвою” та демонструє солідарність із Путіним, принаймні, в двох важливих питаннях: будівництво газогону “Північній Потік-2” та збереження угоди з Іраном щодо його військової ядерної програми, незважаючи на вихід з неї США.
Насправді, нема сенсу давати на ці питання просту відповідь – мовляв, власні економічні інтереси перш за все, за копійку й батька рідного продасть, і все таке інше. Бо це не так – доведено практикою. Якби оті власні економічні інтереси були б найоголовнішими – то жодних санкцій проти Росії просто не було б. Навіщо? Зітхнути, висловити занепокоєність – і продовжити торгівлю. Якби головним був російський “длінний рубль” – не було б чотирирічної перманентної війни Меркель з “капітанами бізнесу”, лідерами компаній Siemens, BASF та Bayer AG – вона б просто дозволила їм робити все, що вони забажають.
То чому ж тепер Ангела Меркель надсилає до Києва й Москви одного з своїх найвірніших “солдатів”, мінистра економіки Петера Альтмайєра, аби той вмовив український уряд не чинити більш опору будівництву того газогону, а російську владу – піти на поступки та гарантувати (як підкреслював Альтмайєр в Києві – разом із Євросоюзом), що після збудування ПП2 Україна збереже газовий транзит через свою ГТС?
Насправді, причин в такої поведінки кілька. З них можна виділити дві найголовніших. Давайте їх розглянемо.

У кожного є дядько Сем

Можна стверджувати, що наразі й в Німеччини, і в Росії є один на двох головний біль – і звуть його Дональд Трамп. Це він, такий-сякий немазаний, видає на-гора все нові й нові санкції проти Росії, взагалі не порадившись із Німеччиною. Це він погрожує вкрай неприємними наслідками будь-якій європейській компанії, яка візьме участь в будівництві “Північного Потоку-2”. Це він, зрештою, знову запроваджує санкції проти Ірану, незважаючи на палке бажання європейців вірити в те, що Тегеран – білий та пухнастий… вірити попри будь-які факти. Поганий Трамп, не наш Трамп.
Власне, насправді, можливо, той Дональд Трамп і хотів би бути хорошим, дружити з Путіним і все таке інше, але йому не дають цього робити його власні однопартійці: жорсткі, непримиренні республіканські “яструби”, які чудово розуміються на тому, як приборкувати бандитів і як не зважати на миролюбні рефлексії добрих, дружніх, але вкрай слабких та потребуючих американського захисту європейських союзників. Тому зараз, коли оті злі республіканці, скажімо, поставили питання щодо російського газогону руба: хто його будуватиме, той із санкціями справу матиме – єдина можливість для німців викрутитися з неприємної ситуації полягає в тому, аби вмовити… ні, не американців – ті свою позицію окреслили чітко та недвозначно. Українців. Якщо Україна раптом скаже – а, мовляв, будуйте, ми не заперечуємо – то тоді, виходить, Америці нема чого комизитися, нема за кого вступатися, чи не так?
Щоправда, досі Україна нічого такого не каже – навпаки, збирає східноєвропейський “антигазогонний” фронт, протестує, апелює до тієї ж Америки… Отже, треба її якось вмовити, влестити. Проблема полягає лише в тому, що навіть вмовляння якось не виходять: Путін не підіграє. Його просять – мовляв, скажи, що Україні буде залишено транзит, а він каже – буде залишено… якийсь невеличкий… якщо це буде економічно вигідно. Ну, що поробиш – німецькі видання, близькі до уряду, підхоплюють та сиплють заголовками: “Путін пообіцяв зберегти транзит газу через Україну!”. Що тут скажеш – отак пообіцяв. Колись він обіцяв українцям недоторканість кордонів та територіальну цілісність.
Втім, навряд чи заголовки німецьких газет справді призведуть до того, що США змінять свою позицію щодо “Північного Потоку-2”. Напередодні візиту Меркель до Сочі адміністрація Білого дому окремо звернулася до європейських компаній та нагадала: “Хто будує – той бідує”. Тому й доводиться зацікавленим німцям влаштовувати “човникову дипломатію”: то Альтмайєр до Києва приїхав, то на Держсекретарку міністерства економічного співробітництва ФРН Марію Флахбарт чекають, а то сам президент Німеччини, відомий “друг Путіна” та великий прихильник того газогону, Франк-Вальтер Штайнмайєр у гості зібрався…
Бо зацікавленість в газогоні в німців – дуже велика. І, найцікавіше – вона має, скоріш, не економічний, а політичний характер. Насправді, газу в Німеччини вистачає навіть без тієї другої гілки “Північного Потоку”. Є український та білоруський транзит, є постачання з країн Азії, є LNG-термінал, який приймає скраплений газ із Африки та обох Америк… Але факт полягає в тому, що всередині ЄС відбуваються великі зміни: нові країни виходять наперед та затьмарюють ведучу роль, яку досі відігравала в Євросоюзі саме Німеччина (недарма ж її називали “локомотивом Європи”). І, аби зберегти цю ведучу роль, німецькі можновладці намагаються підкріпити її багатьма засобами. Один з них – намагання захопити позицію головного європейського нафтогазового хабу. Буде збудовано ПП-2 – буде з Німеччини “перший серед рівних”, не буде – то й не буде.

- РЕКЛАМА-

“Я втомилася. Я іду”

Друга ж причина такої “путелюбності” німецької канцлерки – спекулятивного характеру. В Німеччині все частіш можна почути, що Ангела Меркель… збирається у відставку. Незрозуміло – чи то достроково, а чи, так би мовити, “регулярно”, але в будь-якому разі, зрозуміло, що ні на який наступний термін вона не піде. Вона й на цей зголосилася лише тому, що не знайшлося в лавах ХДС/ХСС достойника, який зміг би стати її наступником та перемогти на виборах.
Тому, суперзавдання як її самої, так і її однопартійців – максимум за чотири роки підготувати та висунути наперед нового лідера для консерваторів. Лідера, який зміг би повести за собою партію та компенсувати ті жахливі втрати, які вона понесла на минулих виборах. Харизматичного, енергійного – такого, якою була сама Ангела Меркель, коли стала першою в історії жінкою на посаді німецького канцлера. І є всі ознаки, що над “ліпленням” такого лідера вже потужно працюють: їм має стати 68-річний Горст Зееґофер – колишній прем‘єр-міністр Баварії, лідер “сестринської” партії ХСС, нині – міністр внутрішніх справ Німеччини. Саме йому надали право жорстко “розбиратися” з арабськими біженцями, яких “запросила” в країну Меркель (він вже запровадив цілу низку жорстких показових заходів проти них, серед яких – пілотний проект створення “фільтраційних таборів”). Саме він позиціонує себе, як послідовний відстоювач ведучої ролі Німеччини в Європі та прихильник “відокремлення від США”.
І так вже сталося, що саме до цього іміджу “правого силовика”, “рішучого лідера” й такого іншого належать… неприкриті симпатії до Путіна. Зееґофер – відомий в Німеччині “друг Путіна”, він неодноразово критикував санкції, він постійно пропонував якісь “поступові скасування” та все таке інше. Щоправда, з іншого боку – він же, в якості баварського прем‘єра, вибудував у своїй федеральній землі хіба що не найкращі в усій Німеччині стосунки з Україною, але з пісні слів не викинеш: Зееґофер виступає за стосунки з Росією в режимі business as usual, незважаючи ні на які анексії та гібридні війни.
Можливо, саме тому Ангела Меркель і “вистелює червоного килима” Зееґоферу, підтримуючи його пропутінські настрої та апелюючи за діалог з Кремлем. Щоправда, Кремль, зі свого боку, аж ніяк не може не похизуватися тим, що з ним бодай хтось почав говорити по-людськи: це одразу почало називатися в російській пресі “Путін показав переляканій Меркель, хто є хазяїн!”. Ну, не розуміють московити рівноправ‘я: в них або хазяїн – або раб. Третього не дано.
Що ж, в такому розрізі – навряд чи період “потепління” продовжиться й далі. Скоріш за все, він буде короткостроковим. Питання лише – якої шкоди він встигне завдати Україні?

Автор: Борис Немировський

Джерело

НОВИНИ НА ЦЮ ТЕМУ

Орися Корчун
Орися Корчун
Інформаційний оглядач інтернет-сайту Правда іф. Журналіст-фрілансер. Випускник Національного університету імені Тараса Шевченка 2009 року.
-Реклама-

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

Видалення волосся лазером у Івано-Франківську. Лазерна епіляція у FineLine

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

РЕКЛАМА

купити iphone 15 Pro у Львові, ціни в Україні