Як cтворити автентичне вбрання гуцулів XVIII століття, коли майже не збереглося точної візуальної інформації про ці часи?
Про роботу над образами фільму “Довбуш” розповідають художниці з костюмів Гала Отенко та Марія Керо, які разом з режисером Олесем Саніним та понад сотнею майстрів з усієї країни створили магічний всесвіт гуцулів, пише Правда.іф з посиланням на Vogue UA.
Як відтворити правдивий світ гуцулів, але без “шароварщини”
Режисер Олесь Санін — людина багатьох талантів: актор і оператор, закоханий в народні інструменти музикант (Санін грає на бандурі, лірі та торбані) та скульптор. Така всебічна обізнаність у різних сферах української культури та історії відчувається у кожному кадрі, кожній сцені фільмів Саніна — будь то давня історія родом з XVI сторіччя про татарку, що рятує пораненого козака (“Мамай, 2003), чи драма про американського хлопчика та сліпого бандуриста, що подорожують Україною напередодні Голодомору 1930-х років (“Поводир”, 2013), або пригодницький епос про карпатського лицаря Олексу Довбуша (“Довбуш”, 2023). Увага до деталей, масштабність батальних сцен, автентичність костюмів та прикрас, зброї та аксесуарів — стрічки Саніна цілком можна назвати “Голлівудом по-українськи” в найкращому розумінні цих слів.
Художниця Гала Отенко знайома з Саніним понад 20 років і працювала над усіма його фільмами — “Мамаєм”, “Поводирем” та “Довбушем”. Аби створити художній світ “Довбуша”, вона запросила до команди художницю та стилістку Марію Керо: робота над візуальною складовою фільму тривала з 2018 року і стала наймасштабнішим професійним викликом для обох художниць. Разом вони одягли понад 1000 акторів, задіявши в роботі над костюмами майстрів зі шкіри та вишивки, спеціалістів з лиття металу та карбування, майстрів, що створили гуні, та консультантів з історичного костюму, що навчили акторів техніці намотування головних уборів…
“Від самого початку у нас з режисером відбулася розмова про те, хто як це бачить”, — згадує Гала Отенко. — Є велика різниця між тим, коли ми робимо історичну реконструкцію у фільмі та, як в цьому випадку, створюємо екранізацію легенди. Від самого початку ми знали: так, маємо створити світ гуцулів XVIII століття, зрозумілий якнайширшому колу глядачів, бо це, насамперед, легенда, яка несе певні ідеї та енергію. Власне, нашою задачею було відтворити цю енергію, показати контраст світів опришків і польської шляхти”.
Художниці розповідають: народний стрій будь-якого краю, будь-якого періоду дуже логічний, в ньому кожний елемент має свій сенс та свої причини. Те, як одягалися опришки та гуцули, говорить про те, що для них є найголовнішим, а це насамперед переконання, що Карпати — це ЇХНЯ земля. Звідси все — кольори та тканини, відповідна вишивка та навіть той метод, яким жінки намотують головні убори.
Однією з головних задач для художниць було створення свого бачення світу гуцулів, аби це не була шароварщина. “Притому візуальної інформації про гуцульщинуXVIII століття мізерно мало — багато довелося додумувати, чи шукати текстові документи, на основі яких відтворювати образи, костюми”, — згадує Марія Керо. — Певна інформація про вбрання та зовнішній вигляд гуцулів збереглася, зокрема, у нотатках мандрівників кінця XVIII – початку XIX століття, які подорожували Карпатами та записували”.
“Якщо ми робимо фільм про Другу світову війну, можна відкрити книжки, подивитисясвітлини, — додає Гала Отенко. — Але у випадку з “Довбушем” багато чого треба було домислювати. До того ж ця історія має бути зрозумілою для сучасного глядача, а глядач має певні стереотипи і маркери. До прикладу, коли ми говоримо про сучасних гуцулів, одразу виникає образ кольорового вбрання, адже якщо ви хоч раз були в гуцульському селі на Великдень, то бачили поважних панів та панянок у камізельках, розшитих кольоровими нитками. Але ми ж розуміємо, що 250-300 років тому інакше виглядала промисловість, ремесла, а це відображалось в тому числі на матеріалах і предметах, а відповідно і на тому як виглядав стрій люду в горах. Кольори були не такі яскраві, фарбники – природного походження”.
Лиття, карбування, робота зі шкірою, вишивка: над “Довбушем” працювали понад 100 майстрів по всій країні
“Довбуш” — по-справжньому народне кіно, і справа не тільки в тому, що тільки за перші чотири тижні його подивилося понад 300 тисяч українців. Робота над “Довбушем” об’єднала на знімальному майданчику та поза ним майстрів та спеціалістів з усієї країни, і кожен з них “залишив з “Довбушем” частинку свого серця”, — просто і без пафосу каже Гала Отенко.
Ті, хто вже встиг подивитися фільм, помітили, що костюми, прикраси, аксесуари та грим виглядають аутентично, по-справжньому — зазвичай такий ефект справляють речі, над якими працювали прискіпливо та довго. Так, під час підготовки до знімань художниці тричі їздили в експедицію в Карпати, аби зібрати команду майстрів, які допоможуть в роботі над фільмом. Але не тільки в Карпати: Марія Керо зі сміхом згадує, як сіла в автівку та поїхала на Черкащину, аби віднайти… конкретну траву. “На початку фільму є сцена, де Олекса після полону повертається додому. Він блукає горами, вбраний у гуню з трави – аби не змерзнути в горах, бо на ньому залишалась лише брудне лахміття. Так ось, це не просто трава — це аїр болотний. Аби зібрати її, я їздила до Стебліва. Це години три їхати, аби просто нарвати, а ще потім сушила його довго-довго”.
Загалом над костюмами працювали понад 100 людей по всій країні. Так, тільки 5 різних команд відповідали за роботу з металом: майстер Леонід Поліщук відповідав за лиття — разом з командою вони зробили понад 50 кілограмів пряжок та предметів з металів. Родина художників по металу Олександр і Михайло Ковальчуки і Іра Пастернак створили частину хрестів і прикрас для головних і другорядних персонажів. Леонід Закревський займався карбуванням, а команда майстрів Верховині робили лиття — зокрема, частину зґардів, які ми бачимо в кадрі. Майстерня Ольги Ковтун працювала над більшістю чересів. Зі шкірою працювали кілька майстерень у Львові та на Івано-Франківщині, зокрема, майстерня Андрія Чернявського.
“Мрії Марії” під керівництвом Наталі Базир допомагали з шиттям і гаптуванням, вишивкою. Марина Сенчило, наша чарівниця, допомагала дуже багато з інформацією, контактами, координацією і активно брала участь у створенні образів.
Окремої уваги у фільмі заслуговують гуні — традиційні карпатські шуби з овечої вовни, в яких з’являється Марічка та інші головні герої. Гуні створені руками майстрині Наталі Кіщук з Верховини та її родини, які працюють за старими технологіями: мають своїх овець, саме їх вичісують, миють у гірській річці вовну, покривають її рослинними фарбами, розповідає Гала Отенко. Під час інтерв’ю художниці показують на своїх телефонах мапу України, буквально вкриту зірочками, якими на гугл-картах позначають збережені місця; все це — різні майстри, які працювали над “Довбушем” або консультували художниць.
Давні ікони та розписи старих церков — як джерело натхнення
Важливу роль у створенні образів гуцулів відіграли знання та інформація, отримані від знаного мистецтвознавця та художника-реставратора Левка Скопа, який спеціалізується, зокрема, на вивченні давніх дерев’яних церков у Карпатах. Понад 20 років Левко Скоп досліджував святиню Дрогобича — дерев’яну церкву Юра, побудовану ще у XVI столітті. “Для нас були дуже допоміжними книжки Левка Скопа та його розповіді про церковні фрески. Там, де залишилися шматки фресок, всюди відбивається епоха та люди”.
Це одне важливе джерело натхнення для створення вбрання — це колекція етнографічного музею старожитностей Гуцульщини у Криворівні, яким керує історик Ярослав Зеленчук. Зокрема, в музеї є окремий розділ, присвячений способу життя опришків.
Ще з консультантів важливо відзначити Свята Лиха, який надав дуже багато інформації, активно допомагав, але в деяких випадках, зізнається художниці, щиро казали йому – “це не спрацює в цьому фільмі, ми мусимо відмовитись, і взяти пізнішу версію, бо це художня оповідь легенди для широкого загалу, а не тільки для істориків і етнографів”.
Про весільне вбрання Марічки
Один з найскладніших та найбільш вигадливих образів фільму — весільний костюм Марічки у виконанні акторки Дар’ї Плахтій, який ми бачимо в одній з перших сцен. Мабуть, в усьому фільмі це одна з найелегантніших сцен: наречені Марічка та Олекса з’являються перед глядачем на конях, красиві, молоді та неймовірно гідні, ніби князь та князівна Карпат. На Марічці — вишита сукня, розкішний головний убір з пір’я та важкі намиста, на плечі накинута гугля — традиційний верхній одяг, що нагадує плащ чи накидку без рукавів.
“Весільний стрій Марічки – це фантазія “по мотивах” того, як виглядали наречені гуцулки. Зібраний образ”, — розповідає Гала Отенко. — Вінок не гуцульський. Режисер дуже хотів вінок з пірʼя, і ґуґлю – збирали, “щоб гарно”, щоб до мурашок гарно було, але маючи в голові ще й інші фактори. Важливо і те, що тогочасній традиції наречених називали князь та князівна, тому Марічка виглядає ніби принцеса. На момент весілля вона дійсно стає княгинею. Для цієї сцени нам також було важливо показати контраст, адже ми вперше бачимо Марічку та польську принцесу Яблуновську поруч. Вони — дві принцеси: одна магнатка, а друга — принцеса гір. Вони обидві красиві, шляхетні, але це різна краса — шляхетна, холодна, навіть зла краса Яблуновської і Маріччина врода, пишна та гордовита, наче міць Карпат.
Княгиня Яблуновська
В образі Марічки дух захоплює від її намиста, яке, втім, було важкою ношею для акторки, адже важить понад п’ять кілограмів. Серед прикрас у намисті — справжні автентичні скарби: венеційки, давні коралі, баламути, монети, зґарди з мосяжними, срібними та мідними елементами і трохи з мушель, котрі дуже цінувались у ті часи. Усе придане Марічки в ньому.
“Більшість намист — копії оригіналів чи оригінали, там немає нічого сучасного, купленого в магазині, — розповідає Марія Керо. — Ми розуміли, що буде багато великих планів, тому це мало виглядати особливо гідно. Так, на Марічці цілий статок вдягнений. Власники цих автентичних прикрас так загорілися фільмом, що допомогли нам та позичили свої скарби для знімань”.
У більшості сцен ми бачимо, що у місцевих жінок на голові намітки — традиційний головний убір одружених українок, який фактично складався з відрізу тканини з льону, що намотували навколо голови. Довжина тканини іноді сягала п’яти метрів. Аби намітка відповідали традиціям гуцулів тих часів, на знімальний майданчик запросили відомого колекціонера вишиванок, митця Богдана Петричука, який сам родом з Гуцульщини. Його зібрання — одне з найвідоміших в Україні, тому на знімальному майданчику Богдан був безцінно важливим: він працював на зніманнях сцени весілля, аби допомогти зробити правильний стрій Марічки, а в інших сценах власноруч робив намітки для героїні. “Отже тепер завдяки Богдану ми всі майстри по намітках”, — сміється Гала Отенко. – Але найдавніше зображення вивʼязу намітки, котре ми знаходили, датоване серединою 19 століття. Тому ці вивʼязи – це ми так думаємо, що “традиції не змінюються так швидко, і теоретично так могли вʼязати і на 100 років раніше, в середині 18 століття”.
Стрічку “Довбуш” можна подивитися в українських кінотеатрах.
