Чи погодиться Туреччина передати РФ свої технології по виробництву безпілотників “Байрактар”? Пише ЄП
Про таку можливість несподівано заговорив президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. За повідомленням низки турецьких ЗМІ, заяву він зробив на засіданні центрального виконавчого комітету своєї Партії справедливості та розвитку.
За словами Ердогана, Росія та Об’єднані Арабські Емірати зацікавились виробництвом турецьких безпілотників та хочуть відкрити в себе заводи з їх виробництва.
Заява турецького президента виглядає сенсацією.
Чи справді Анкара готова піти на таку передачу військових технологій, навіть попри можливість різкого погіршення відносин з усім Заходом, а в перспективі – і з самою Росією? А якщо ні, то яку мету несе така заява Ердогана?
Три аргументи проти
Перше і головне – попри цю заяву, вірогідність передачі РФ технологій з виробництва “Байрактарів” залишається вкрай низькою.
Достатньо згадати нещодавні заяви директора турецької компанії Baykar Makina Халюка Байрактара, що він не збирається продавати безпілотники “Байрактар” Росії.
Для Путіна схожі інформаційні вкиди – не дивина. У найкращих традиціях ІПСО, ці заяви – найкращий спосіб відвернути увагу від власних невдач на українському фронті та підірвати довіру у турецько-українських відносинах. Адже саме “Байрактари” стали символом військової підтримки Анкарою України проти збройної агресії РФ, їм складали пісні і присвячували узори на вишиванках.
І от тепер Москва посягнула на “святе” – розуміючи, яку реакцію це може викликати з українського боку. Не дивно, що перші вкиди про можливість такої співпраці з’явилися саме у російських ЗМІ.
Водночас, передача РФ військових технологій виглядає дуже малоймовірною і надто ризикованою стратегією для Анкари.
Туреччина єдина з усіх країн НАТО не приєдналася до санкцій проти РФ. “Європейська правда” раніше детально пояснювала причини цього кроку. Важливіше інше – така позиція не дуже позитивно сприймається партнерами Туреччини по Альянсу. Так само, як вони негативно сприйняли присутність Ердогана на недавньому спільному фоні із лідерами Ірану та РФ.
Потреба у турецькому схваленні вступу до НАТО Фінляндії та Швеції наразі змушує країни Альянсу обмежувати тиск на Анкару.
Проте військова підтримка РФ стане порушенням всіх червоних ліній НАТО.
Щонайменше це означатиме втрату надії на розмороження контрактів на продаж до Туреччини винищувачів F-35 та модернізацію F-16. І якщо шанси на отримання F-35 залишаються примарними, адже прив’язані до готовності Туреччини позбутися російських систем С-400, то конструктивна роль Анкари щодо українського питання і попередня згода на розблокування заявок Швеції і Фінляндії на членство в НАТО дали можливість просунутися у вирішенні питання щодо F-16.
Активізація будь-якої військово-технічної співпраці Анкари з Москвою зараз означала би не тільки моментальне замороження цих переговорів зі США, але і додаткові обмеження. Враховуючи нинішній стан економіки Туреччини, проведення транскордонної антитерористичної операції в Іраку і підготовку до аналогічної кампанії в Сирії, новий пакет санкцій – це те, що зараз найменше потрібно Анкарі.
А вони неодмінно будуть навіть у випадку передачі РФ поодиноких екземплярів безпілотника – не те що технологій виробництва!Крім того, досі Анкара не ділилася технологіями виробництва “Байрактарів” навіть із союзниками. Досі найбільш активно щодо БПЛА розвивалася співпраця з Україною, але і в цьому разі мова йшла про поставки українських двигунів для турецьких “пташок”, а не про повноцінне спільне виробництво.
До того ж, важко уявити, яким чином Туреччина уявляє постачання ударних безпілотників країні, з якою перебуває по різні сторони барикад у низці регіональних конфліктів – Сирії, Лівії та на Кавказі.
Можна лише уявити реакцію Азербайджану на використання Вірменією російсько-турецьких БПЛА у Нагірному Карабаху.
Також такий крок робить реалістичним вкрай небажаний для Анкари сценарій – обстріли позицій турецьких військових турецько-російськими безпілотниками в районі сирійського Манбіджу, де Анкара зараз активно готується до “зачистки” території, не зважаючи на відсутність “зеленого світла” від Росії та Ірану.
Гра в деескалацію
Тож навіщо турецький президент саме зараз згадав про запити російської сторони на спільне виробництво? Адже очевидно, що будь-які домовленості у військово-технічній сфері люблять тишу. Особливо, коли йдеться про співпрацю з країною-агресором.
Втім, все залежить від мети. І зараз, схоже, що головна битва для Анкари перемістилася в інформаційне поле, а пріоритетною задачею стала різка зміна наративу.
Фактично провалений перший етап реалізації домовленостей по “зерновій угоді”, публічне приниження Ердогана колективними “Шойгу-Захаровою” після двох днів безперервних атак на Одещину і портову інфраструктуру, чию безпеку мала би гарантувати турецька сторона, внутрішні проблеми – все це не тільки затьмарило дипломатичні успіхи турецького лідера, але і викликало різку критику на адресу Анкари через її, м’яко кажучи, недостатньо рішучу позицію щодо засудження російських злочинів.
Відтак, довелося діяти як у старому анекдоті – як зробити людині добре? Зробити їй гірше – а потім повернути як було.
Принцип ескалації задля деескалації у дипломатії ніхто не скасовував. А досвіду дипломатичної гри турецькому президенту не займати.
Тож, можна припустити, що наступні заяви – щодо відмови постачати БПЛА РФ чи спільно їх виробляти – мали би викликати нову хвилю вдячності Туреччині за її відданість стратегічному партнерству з Україною та співпраці із Заходом.
Безумовно, постачання “Байрактарів” в Україну є важливою підтримкою Анкари у спільній справі стримування російської загрози в регіоні Чорного та Середземного морів. Втім, потенційне скасування планів на спільне виробництво БПЛА не скасовує цілком реальну співпрацю з країною-агресором за багатьма іншими напрямками. Звичайно, “моментом істини” має стати 5 серпня. На цей день заплановано візит Ердогана у Сочі та переговори із Путіним.
Вже оголошено, що візит присвятять двом основним темам – Сирії та Україні, зокрема, гарантуванню безпечного транзиту українського зерна.
Отже, задачею максимум для Ердогана стане отримання “зеленого світла” на обмежену операцію в Сирії та необмежений доступ українського зерна на світові ринки. На які поступки він готовий буде піти задля досягнення хоча б однієї із двох цілей, сказати важко.
І саме такі домовленості за зачиненими дверима несуть у собі значно більшу небезпеку, аніж випадково (чи навмисно) сказані на камери слова про можливість передачі Росії чутливих турецьких технологій.
Україні ж залишається стежити за тим, чим завершиться турецько-російський саміт, продовжувати фандрейзингові кампанії на нові “Байрактари” для ЗСУ і чекати, коли після Тегерану і Сочі турецький президент відвідає Бучу і Бородянку.
Автори:
Євгенія Габер, старший аналітик Центру досліджень сучасної Туреччини (Карлтонський університет),
Юрій Панченко, редактор “Європейської правди”
