У родині Потяк з села Бистрець Верховинського району нині служать голова сімейства Іван Потяк і старша донька Юля. Обоє – у 201 верховинському батальйоні тероборони.
У червні минулого року вони поховали сина і брата – офіцера ЗСУ Степана Потяка. Він боронив країну з 2016, передає Правда.іф з посиланням на «Репортер»..
Той самий ворог
У селі Бистрець, де починається перша хата, здаля видно червоно-чорний прапор на городі. Він висить над могилами двох упівців. На металевому паркані є табличка: «Тут поховані вояки Української Повстанської Армії, що віддали своє життя за незалежність України».
Цих хлопців убили в лісі. Тогочасна влада не дозволила хоронити їх на цвинтарі, тож тато одного з них поховав їх тут, бо це була його земля.
З Бистреця в УПА воювало багато люду. На цвинтарі, під старою дзвіницею, є таблиця – 23 людини.
Дехто й не похований по-людськи, адже, кажуть місцеві, переважно тіла забирали до райцентру й скидали невідомо де. Аби пам’ять не лишалась. Але люди нікого й нічого не забули, тим більше ворог – той самий.
Нині з маленького села Бистрець, де 160 виборців, на війні – 10 людей. Біля церкви дві свіжі могили з синьо-жовтими й червоно-чорними прапорами – Андрія Бощука й Степана Потяка.
Така родина
На хаті Потяків червоно-чорний прапор й раніше висів постійно. Голова сімейства Іван Потяк порається біля машини. Щось ремонтує, бо завтра має везти доньку Юлю на потяг – на службу.
І пан Іван, і Юля – обоє бійці 201 окремого батальйону територіальної оборони Верховини. У червні, після загибелі сина, Івана Потяка перевели у пункт постійної дислокації батальйону. Тому він на місці. А Юля після десятиденної відпустки вирушає на схід.
Наша родина така завжди була. Дідусі, бабусі, тато з мамою – завжди були активні, патріотичні, – розповідає Юлія Потяк. – Говорили про УПА, про національний рух, коли це ще не було так популярно, як зараз. Мама у школі, тато – у Будинку культури. Вони учасники обох Майданів, завжди мали активну позицію і нас вчили. По маминій лінії і бабуся з дідусем були вивезені у Сибір. Там і познайомилися. По татовій лінії вивезли прадіда і прабабу. Моя баба народилась у засланні.
Дівчина проводить до затишної дерев’яної веранди. Усі дерев’яні вироби, які тут є – це роботи її батька. На одній стіні з дерев’яного бруска вирізьблений козак з шаблею на коні та напис: «Борітеся – поборете». Це подарунок для молодшого 14-річного сина Богдана. А навпроти інша картина – ремезний козарлюга з мечем і також напис: «Душу – Богові, честь – для себе, життя – Україні». Це був подарунок на повноліття для старшого сина Степана.
У куті велике сімейне фото подружжя Потяків та їхніх чотирьох дітей. Це було Різдво, остання коляда Степана.
Добрий «Вікінг»
Степан Потяк у 2016 році пішов на строкову й одразу підписав контракт. Почав з солдата, потім сержант, далі – офіцерський контракт. Він був командиром танкової роти 128 бригади.
Юля розказує, що після бистрецької школи Степан навчався у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї-інтернаті. Але казав, що ніколи не буде ні правоохоронцем, ні військовим. Втім, склалося по-іншому.
До війни Степан працював на заводі у Франківську, мав спеціальність, пов’язану з інженерною справою – налаштуванням станків під комп’ютерні програми, – розказує сестра. – Та технічна робота йому подобалась. Але відмовився на користь військової кар’єри.
Через службу вдома бував рідко, але завжди старався приїхати, як випадала нагода. Мав позивний «Вікінг», бо носив відповідну зачіску й довгу бороду.
Про війну, про свою службу не надто хотів говорити, якось нас старався від того оберігати, – каже Юля. – Він був з тих людей, у кого все завжди добре. Вже потім, після його смерті, я дізналась якісь історії від його друга. Він був такою людиною структурованою, дисциплінованою, але разом з тим добрий, відкритий. Був веселою людиною у побуті і в житті. У ньому все поєднувалося.
Степан Потяк загинув 21 червня 2022 року на Запорізькому напрямку. Йому було 27.
Юля «Культура»
Юля служить з квітня минулого року. До війни після університету працювала у Верховинському відділі культури, звільнилась майже перед вторгненням.
Каже, коли все почалося, кожен намагався якимось чином бути корисним, шукав своє місце. Юля хотіла в тероборону. Але першим туди пішов батько. Вона ж лишалась вдома, аби допомагати мамі з господаркою. А на початку квітня і Юля пішла у батальйон. У зону бойових дій відправилися одразу після Великодня.
З того часу вдома вона вдруге. Перший раз приїжджала, коли загинув брат.
Мені особисто відчувається якась нестача цивільного життя, – говорить дівчина. – Тому, коли випадає нагода, намагаюся трошки пожити тим життям, яке було до війни. Чи відвідати кав’ярню, перукарню, чи зробити нігті. І кожен так. Не дратує, що люди сидять по кав’ярнях. Та коли дивишся на чоловіків, у першу чергу, в якісь добрій фізичній формі, то мимоволі питаєш себе: це військовий у відпустці чи людина, яка переховується від військкомату?
Юля має позивний – «Культура». Бо всі знають, де вона працювала раніше. У багатьох до війни так і була записана в телефоні – «Юля Культура».
Показує фото з «Артистом» – Василем Коржуком, актором львівського театру імені Заньковецької.
Він родом з Верховини й пішов служити у наш батальйон, – розказує Юля. – Це ми разом вели захід на День ЗСУ. То була приємна робота.
У батальйоні, крім неї, служать ще кілька дівчат – водійки, медики, кухарки. У неї робота пов’язана з документообігом.
Це не окоп, я не стрілець, але ясно, що перебуваєш у зоні бойових дій, де ризики є незалежно від того, що робиш. У когось більші, у когось менші, – каже дівчина.
Хоч батальйон називають «Верховинським», але тут багато людей з різних куточків України.
З квітня по червень Юля була разом з татом, але бачились вони рідко, бо ж різні підрозділи й різні завдання. Каже, батькові, напевно, було важче.
На схід Юля повезе з собою гуцульські голубці для побратимів. Вже наробила цілу каструлю. Більше нічого не замовляли. Адже усім базовим забезпечені – не голодні, вбрані. Серед основних потреб – автівки, дрони, протидронові рушниці, снайперське обладнання.
Помагають і наші верховинці, і кожен шукає знайомих через знайомих, і у всеукраїнські фонди пишемо, – розповідає Юля Потяк. – От, потрібна машина, то родина скинулась і купила. Це типовий випадок. Такого у нас в батальйоні теж багато. Усі допомагають, хто чим може.
Я змінилась і то не в кращий бік. Дуже мало людей за війну змінилося на краще, – говорить Юля. – Або лишаються як є, або якісь риси загострюються. Десь людина закривається, жорсткішає. Пріоритети загострюються, бачиш чіткіше. Людей міняє смерть на війні, а там ти з цим стикаєшся постійно.
