Сцена, прожектори, вистава, аплодисменти, куліси. Браво! Але що ж відбувається за лаштунками, що відчувають актори, коли потухає світло, коли вони змивають грим та повертаються в рідні домівки на сімейну вечерю?
Видання “РАІ” поспілкувалось з франківськими акторами та дізналися більше про їхнє життя – не тільки сценічне.
Олексій Лейбюк – актор, режисер, засновник та викладач Дитячої театральної майстерні
Якщо переглянути вашу біографію, можна дізнатись, що ви займались бальною хореографією 13 років та навчались в музичній школі. Так чому не продовжили кар’єру в цих сферах, якщо вже мали багато знань, а пішли в актори?
Насправді я не вважав хореографію професією, з якою я хочу пов’язати своє життя, а музична для мене це був хорошим етапом, де я поставив галочку і все. Я також закінчив училище після 9 класу й отримав освіту бухгалтера, але я розумів, що хочу щось інше.
Мене тягнуло на той час в Київ. Я собі сказав так: «Якщо я вступаю на державний, то залишаюсь вчитись на актора, а якщо ні, то забуваю та повертаюсь вчитись на бухгалтера». Я вступив з першого разу на державний і вирішив, що буду вчитись до останнього.
Чи не було важко франківцю в столиці? З якими перешкодами зустрілись там?
Ні, я люблю Київ. Коли людина має ціль, коли вона знає, що робить, то не загубиться навіть у Нью-Йорку. Я знав, що мені потрібно вчитися та піти працювати, щоб забезпечувати себе. Ти сам за себе відповідаєш.
Перейдемо до сьогодення. Як ваші ролі впливають на ваше життя?
Коли закриваються куліси, ти ідеш в гримерку, залишаєш там костюм та автоматично повертаєшся додому, до звичного життя. Звісно є ролі, які ти досліджуєш, вживаєшся в них та працюєш над ними. Як мені казала наша майстриня, на сцені має бути 60% сене та 40% актора, а то всі актор на сцені реально би вбивали. В мене завжди є контроль.
Ви викладали три роки в акторській школі «Жив був пес», але з часом завершили викладати. Так чому ви дали «другий шанс» і створили дитячу театральну майстерню «ДТМ»?
Мені це подобалось, але спочатку не хотів цим займатись. Все змінили телефоні дзвінки від батьків, і я обговорив це питання з Ростиславом Любомировичем Держипільським. Тоді вирішили зробити дитячу театральну майстерню при театрі. Він знав, що в мене є досвід. Я вмів та розумів, як це зробити. Моє основне завдання зробити з дітей – людей!
Як вам виховувати майбутніх акторів? У вас є своя певна філософія?
Звісно. Я всім кажу, щоб вони не ішли в цю професію, бо вона жорстка, важка та несправедлива, але водночас і кайфова. Вони прийшли до мене «зелені», не знали, що таке акторство і театр. Але вже минуло три роки, і вони все одно говорять, що хочуть вчитись. Для мене це вже знак, що я займаюсь тим, що потрібно.
Як ви рятувались під час пандемії? Як працювали з “ДТМ” та проводили репетиції ?
Були онлайн-репетиції, але театр – це про емоції. Ми зробили круту виставу «Мене звати..», але все одно з роботою в онлайні було дуже складно. Це дуже гнітить та викликає апатію. А якщо загалом, як пережив карантин? Чудово, адже був скажений темп, і нарешті випав шанс відпочити.
Галина Баранкевич – заслужена актриса України, співачка, викладач в Дитячій театральній майстерні
Ви професійна співачка та маєте два альбоми. Ви б могли мати хорошу кар’єру в цій сфері, але чому обрали саме акторство?
Я вчилась на акторське та дуже рано почала працювати в цій сфері. І якось так затягнуло.
Театр насправді не тільки фізично, а й душевно затягує. Я просто зрозуміла, що театр дає мені набагато більше, я отримую стабільність.
Завжди можна з чимось порівняти, я не закидала вокальну кар’єру, але за допомогою театру багато переосмислила. Те, що я робила дотепер, мені вже не цікаве, я хочу рухатись вперед. Я не роз’єдную ці дві професії, вони доповнюють одна одну та мене.
Ви навчались в Інституті мистецтв Прикарпатського університету ім. Стефаника. Були у вас такі моменти в навчанні, що думали забути про цю кар’єру?
Так, на першому курсі в мене стався переломний етап. Мені було складно знайти спільну мову зі своїми наставниками.
Я прийшла з досвідом, це було видно, але не всім це подобалась. Дехто думав, що я собі зірка і надалі більше не захочу вчитись, хоча це було не так. Другий переломний момент стався на третьому курсі, коли я потрапила сюди на сцену.
Євген Васильович Курман був моїм режисером. У той момент він зробив мені такий умовний «холодний душ». Тоді я зрозуміла, що таке сцена і режисер. За свої 13 років моєї офіційної роботи тут я не боюсь вже жодного режисера після нього. Він настільки дав зрозуміти, як буває, що тепер я стараюсь знайти зв’язок самостійно та поставити себе на їхнє місце.
Зараз ви заслужена актриса України. Що на вашу думку вам найбільше допомогло: підтримка рідних чи суворий режисер?
Тут багато факторів спрацювало. Приємно, що ми отримували звання за досягнення, бо потрібно подати послужний список творчої біографії, грамот, статей.
Думаю, найперше – це підтримка нашого керівника Ростислава Держипільського. Він все робив для того, щоб нас знали та визнали. Батьки, звичайно, теж дуже допомагали своєю підтримкою.
Що ви б хотіли змінити в театрі?
На думку приходить світло та звук – це наша болюча тема, але я настільки пристосувалась до того, що є, що навіть не знаю, що б хотіла змінити.
Я рада змінам. Коли я прийшла в театр, то на камерній сцені, де зараз ведуть вистави, продавалась кераміка.
З вистав, я б дуже хотіла побачити якісний продукт на тему Голодомору під іншим кутом, ніж його вже показували. Щоб там висвітлювали дві сторони, хто створював цей голод і хто пережив це.
Ви донедавна проводили кастинг нової групи в “ДТМ”. Яка у вас ціль, план щодо цієї команди?
Насправді ми зараз готуємось до відкритого показу, що буде в червні. Я не спішу ставити певні вистави, бо хочу спочатку закласти їм певну основу, виховати в них певні цінності.
Не обов’язково, щоб вони всі стали акторами, бо хочеться їх зробити в першу чергу людьми, які мають жити в цьому соціумі. Багато знань, які візьмуть тут, вони понесуть у своє майбутнє.
Ваші поради майбутнім акторам?
По-перше, розуміти, що без сцени ти не зможеш. По-друге – ти стаєш пластиліном для майбутніх ролей. Це справді важка професія, де тебе будуть оцінювати та критикувати.
