Вони познайомилися ще в львівській школі для дітей із порушеннями зору, згодом їхні дороги розійшлися аж до 2015 року. Тоді Тані потрібно було налаштувати ноутбук, і саме Андрій із радістю їй в цьому допоміг.
Останні 5 років Тетяна працює масажистом в Коломиї, а цього року до цієї нової професії долучається і Андрій. Це історія про двох людей, які із тростинками в руках та величезним бажанням шукати себе у цьому світі працюють, гуляють, роблять покупки в Коломиї, а тоді повертаються до свого села. І так щодня. Сьогодні ми хочемо розповісти на їхньому прикладі, наскільки адаптована Коломия для незрячих людей та що варто було б змінити, пише Правда.іф з посиланням на ГЛУЗД.
“Та тут орієнтирів немає. Просто йдеш прямо”
Я очікувала на Тетяну із Андрієм біля Нової Пошти № 5, що на Бульварі Лесі Українки. Оскільки я немісцева, мене здивувало, наскільки покроково та із турботою мої сьогоднішні герої побудували для мене маршрут. Описали церкву поруч, кафе, де продають пиріжки, і навіть сходи до пошти (зазначили, що там буде ну дуже багато сходинок). “Із такою інструкцією точно не заблукаєш!”, — подумала я.
Якоїсь миті я побачила їх за декілька метрів від себе, і те, що це пара незрячих людей із першого погляду видавало тільки те, що у них є тростинки. Після декількох хвилин розмови я зрозуміла, що Андрій — чоловік, який завжди поспішає, тому час до часу навіть сходить із доріжки для пішоходів на проїжджу частину (про що він і сам із гумором розповідає), а Тетяна не любить швидко ходити, і часто про це нагадує своєму коханому.
Ми прямуємо до Кирила Трильовського. Андрій поспішає наперед мене і я в якийсь момент сумніваюся, що він – незряча людина, настільки впевнено він прямує до парку. Зізнається, що вже вивчив дорогу напам’ять, адже впродовж двох тижнів ходить у військовий госпіталь на волонтерство.
“Але бували випадки, що і звертав кудись не туди. Ось, наприклад, сюди звернув на ліво. А тут так пішов, що довелося навігатор залучати до допомоги, щоб повернутися на знану доріжку. Узагалі, буває, що як кудись йду в Коломиї, то можу зійти із дороги для пішоходів і вийти на проїжджу частину. Коли є бардюр — це добре, я таким чином знаю, що вийшов за його межі. А коли немає — то вже проблема. А все тому, що у Коломиї практично відсутні тактильні плити”, — ділиться своїми спостереженнями чоловік.
Поки ми з Андрієм розмовляємо, позаду за нами поспішає Тетяна.
“Ти ж знаєш, як я тут не орієнтуюся. Зачекай на мене”, — просить вона.
На що її чоловік із гумором відповідає: “Та тут орієнтирів немає. Просто йдеш прямо. Вправо не йдеш, бо тут клумби, вліво не йдеш, бо можна наткнутися на дерево”, — пояснює він Тетяні, сповільнюючи крок.
“Ми тільки по звуку чуємо, що щось стоїть”
Під час нашої розмови чоловік вправно вистукує по дорозі тростинкою, яка частково допомагає йому зрозуміти, коли поруч із доріжкою для пішоходів є машина.
“Стукаю тростиною. Глухо звучить. Ми тільки по звуку чуємо, що щось стоїть. Наприклад, стіна або автівка. Дерево тільки тоді, коли воно дуже грубе або кидає тіні, бо дружина бачить ще тінь”, — пояснює Андрій.
Андрій розповідає, що разом із дружиною вони вже вивчили дорогу до продуктових, а Тетяна краще знає автобусну зупинку, куди приїжджає автобус до Коршівської ТГ.
“Доводиться запам’ятовувати дорогу, адже тактильних плит немає. Принаймні ми на своєму шляху їх не зустрічали. Із озвученням світлофорів теж проблема. Буває, як заблукаємо, то вже користуємося GPS на телефоні. Але в парку, наприклад, із дружиною взагалі не орієнтуємося”, — із сумом констатує Андрій.
Ми приходимо до парку. І в мене складається враження, що переді мною відчинена чорна брама не тільки до нього, а й до світу людей, які мають порушення зору. У цьому світі чимало складнощів, квестів, завдань, які зряча людина виконує не задумуючись, тоді як для незрячих — це щоденні виклики.
Коли заходимо в браму, Андрій показує тростиною на біло-жовтий бус, в якому можна замовити каву та інші смаколики і каже: “Тут стоїть той ямі-ямі бус”, — і усміхається при цьому. Розумію, що такі маленькі орієнтири, які не змінюються, приносять йому радість.
“Після того я всім клієнтам казала, щоб вони були обережними, бо “гуляють” зараз фальшиві гроші”
Ми вмощуємося на одній із сірих лавочок і продовжуємо розмову.
“Добре, що є різні додатки, які роблять життя для нас простішим. Наприклад, зараз дуже зручно, що в магазинах є майже всюди термінали. Зазвичай я оплачую покупки телефоном, хоча готівкою також можу. На телефоні маю спеціальну програму, яка коштує на рік щось 100 гривень, навожу на купюру і телефон мені озвучує, скільки в мене в руках. Цією програмою уже 3 роки, як користуємося. Окрім копійок. Копійки — це зло. На дотик їх уже не можна розрізнити, адже вони щоразу змінюються: і ти не знаєш чи це 5 гривень, чи 10 монетами. Ті, що колись були, копійки, наприклад, 25-50, вони прекрасно на дотик розпізнавалися”, — розповідає Андрій.
Зараз він разом із дружиною роблять масажі для людей в Коломиї. Хоча Андрій поки більше отримує практику та досвід, адже у 2022 році якраз, коли почалася повномасштабна війна, він розпочав навчання у Генічеському медичному коледжі на факультеті медичний масаж.
“У квітні я виїхав звідти, із окупованої території. І більше двох років відвідував заняття онлайн. Нещодавно тільки отримав диплом. Хочу отримати більше досвіду. Тому ходжу на волонтерство у військовий госпіталь і вчуся в Тані”, — ділиться своєю історією Андрій.
“Але буває, що і такі програми теж підводять. Одного разу в мене була ситуація, коли за масаж клієнтка розрахувалася фальшивими грошима, такими сувенірними. Це було 200 гривень. І програма показувала, що все ок. А я навіть не думала одразу перевіряти, адже довіряла своїм людям. Після того я всім клієнтам казала, щоб вони були обережними, бо “гуляють” зараз фальшиві гроші”, — ділиться своїм досвідом Тетяна.
Андрію 34 роки. У 2013 році він отримав диплом психолога в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Хоч чоловік зізнається, що не сподівався, що працюватиме за цією спеціальністю — це було більше для душі.
“Часи студентського життя. Мені подобалася психологія. Під час навчання я жив у гуртожитку. Сам по Івано-Франківську не ходив, завжди з одногрупниками. З цим, знаєте, особливих проблем не було. Справа була в іншому: не дуже хотів реферати здавати, але виходу не було (усміхається). А комп’ютери із озвучкою тоді тільки починалися. Зараз це прекрасно працює. Коли я тільки прийшов на навчання, у 2008, то інтернету взагалі не було. Згодом я був одним з перших користувачів інтернету в гуртожитку”, — розповідає Андрій.
Я бачу перед собою чоловіка, який позитивно реагує на життєві труднощі, хоча тільки нещодавно опанував ходіння із тростиною. Подружжя по черзі доповнюють відповіді один одного. Їхні діалоги складаються в пазли, і переді мною вимальовується їхня картина роботи та щоденних викликів в Коломиї.
“Намагаємося вирішувати все самостійно. Часом приходилося звертатися до людей, якщо, наприклад, немає магазину, який нам потрібен. Ми його не могли знайти. Саме тому тепер ми вже повивчали дорогу до магазинів, які потрібні, і нам вже легше”, — розповідає мені подружжя.
Пластикові очі, гра в класики та спогади із інтернату
Перші півтора роки Андрій бачив. Аж раптом батьки довідалися про те, що він має рак очей, і довелося в лікарні по черзі видаляти їх: спочатку одне, а через тиждень інше. Зараз йому 34, і вже більше 30 років чоловікові доводиться носити протези замість очей. Я дивлюся в його очі, і не вірю, що вони несправжні. Але чоловік зізнається, що востаннє протези йому зробили не дуже вдало.
“Це справжнісінький пластик. Один раз на три або п’ять років у дорослому віці його потрібно змінювати, адже вигоряє на сонці. А в дитинстві потрібно було змінювати щодва роки. Зазвичай я міняв в Одесі, але під час війни у них щось сталося із заводом, який виробляв такі протези, і довелося шукати в інших містах. До того ж в Одесі зараз небезпечно і завжди було дорого там жити: поки мені зроблять ті протези тиждень потрібно було там мешкати. Під час війни вдалося замовити в оптиці у Франківську, але там, на жаль, не зробили ідеально. Попередні мої протези були під колір очей і форма була така, що очі не косили. А тут вже зробили із того, що було. Але підібрали і добре. Дай Бог їм здоров’я, що не довелося їхати кудись далеко”, — ділиться чоловік.
Отримати нові, нехай і несправжні очі, за словами чоловіка, коштує дорого.
“Одне око — до трьох тисяч гривень. Добре, що в Івано-Франківську знижку зробили. Але одразу мене попередили, що більше таких протезів не матимуть можливості мені надати. І через декілька років, мабуть, доведеться їхати до Львова. До речі, саме в Франківську мені порадили очі капати, коли вони сильно закисають чи відчуваю дискомфорт. Дуже хороший лікар мені трапився. Чомусь за роки мої в Одесі, коли я змінював протези, мене ніхто про це не попереджав”, — із сумом констатує Андрій.
“До класу п’ятого я могла ще читати великі букви”
Тетяна Матіос народилася в селі Лісна Слобідка Коломийського району. Жінці так само, як і Андрію, — 34 роки. Вона має красиве довге волосся, білий светрик, який підкреслює її тонку фігуру. Роблю їй комплімент. Тетяні приємно, вона усміхається.
Жінка розповідає, що від народження бачила, зір почала втрачати згодом. Усе відбулося поступово.
“Спочатку я відвідувала звичайний садочок в сусідньому селі, бо в нашому не було. Уже тоді починалися перші проблеми із зором. Мене приймали в групі чудово, дуже подобалося ходити в садочок. Згодом мама віддала на навчання до Вигоди у Долинський район. Але хоч там і були підручники із великими літерами і необхідні комп’ютери для навчання, але зір почав так падати, що не дозволяв мені повноцінно навчатися. До класу п’ятого я могла ще читати великі букви. Це були букви, які мали по 4 сантиметри. Знаєте, як колись у букварях були ці величезні букви у кутку сторінки? То ось такі ще мій зір дозволяв бачити. Згодом нам знайомі підказали, що у Львові є спеціалізована школа для незрячих дітей. І так мама у 5 класі мене перевела у Львівську спеціалізовану школу для незрячих дітей. Де я навчалась ще до 12 класу, адже для нас програма була довшою”, — розповідає Тетяна.
Із народження у жінки атрофія зорового нерву (це захворювання призводить до зниження або повної втрати зору). Вона зізнається, що часто така хвороба є спадковою.
“У мене є молодша сестра на 7 років, то у неї така сама хвороба, на жаль. І це не лікується: щоб ти не робив, але зір поступово падає. Мене мама і в Одесу возила. І постійно лягали в Івано-Франківську дитячу лікарню на профілактичні якісь лікування. І вправи для очей робили. Але, на жаль, воно ніякого суттєвого результату не дало, оскільки це пов’язано із зоровими нервами. Лікарі казали, що зоровий нерв, він може як відновитися, так і навпаки, погаснути”, — пояснює Тетяна.
Жінка зізнається, що зір в неї настільки поступово падав, що вона аж через роки почала зауважувати суттєву різницю.
“По-перше, в мене не було такого великого скачка. Тобто я бачила і так постійно погано, просто воно все тьмяніло, тьмянів зір. Але поступово це не помітно так якось. Мама вже зараз зауважує і каже мені: ой, я вже помітила, що ти погано бачиш, вже гірше орієнтуєшся в нашому саду. Колись я очима бачила, як пройти, вийти із саду. Останнім часом я вже більше тактильно орієнтуюся, крокую уважніше, відчуваю ногами, де я стою і де приблизно знаходжуся”, — розповідає Тетяна Матіос.
“Ну так, років три або чотири тому ти краще орієнтувалася в місцевості”,— подає голос Андрій.
У цей момент я думаю, наскільки сильною повинна бути любов, щоб чоловік, який більше 30 років взагалі не бачить, зауважує, що в його дружини погіршилося здоров’я.
“Років десять тому я взагалі бачила орнамент на рушнику…”, — додає Тетяна.
Тетяна зізнається, що розрізняє день та ніч, а також тіні від дерев чи людей. Але із кожним роком їй стає все важче орієнтуватися в просторі, адже кожен стрес впливає на погіршення зору. Коли вона це говорить, її очі дивляться кудись в далечінь і вона перебирає пальцями на руках, наче хоче знайти відповіді на всі свої запитання, яких так багато. Зрештою вона продовжує свою історію.
“До 5 класу мені було взагалі легко. Я уміла стрибати, бо колись у нас були популярними і резинки, і класики. Оскільки тоді ще бачила краще, чіткіше, то могла стрибнути у ті квадратики (усміхається). У жодній школі не відчувала поганого ставлення до мене. Ні, коли вчилася у Вигоді, ні, коли перевелася до Львова. У нас були підручники, шрифтом Брайля надруковані. І діти всі, ну ще більше один одного розуміли, бо всі в однакових умовах вчились, їхній стан та здоров’я було приблизно однаковим. Були різні пригоди, звичайно, весело було”, — згадує свої шкільні роки Тетяна.
Коли жінка ділиться своїми спогадами, здається, що вона витягує перед нами альбом із різнокольоровими фотографіями. І кожна з них для неї надзвичайно важлива.
Куди піти незрячій людині в Коломиї?
Коли запитую подружжя, як вони проводять свій вільний час в Коломиї, вони розгублюються: перестають говорити, дивляться одне на одного в пошуках відповіді. Я бачу, як на обличчях з’являються подив та задума, повітря стає важким, наче пиріг, який ніяк не можуть розрізати. Усвідомлюю, що вибір не такий вже і великий для них…
Першою подає голос Тетяна.
“Нещодавно ми ходили із донькою, якій уже 10 років, на мультфільм, який має аудіодиескрипцію (тифлокоментування) до кінотеатру “Стрічка”. Працівники нам завантажили програму на телефон. Потім, коли вже почався мультфільм, в наушниках ми слухали про всі події, які відбуваються на екрані. Кожну деталь озвучували голосом. Тобто ти вже собі сидиш і переглядаєш наче очима, маєш уявлення, що діється на екрані. Ну дуже цікаво”, — ділиться враженнями жінка.
Також Тетяна час до часу ходить з донькою у театр. Дівчинка бачить і описує мамі все, що відбувається на сцені.
“Але знаєте це вже не так зручно. Я намагаюся всюди давати собі ради сама. Не можу ж я всюди із донькою ходити, ми дітей народжуємо не для того, щоб вони за нами доглядали, кожен повинен мати своє життя”, — акцентує жінка.
Засмучує Тетяну також, що не всюди є так звані “маячки”, які б орієнтували незрячих, яка перед ними будівля.
“Знаю, що у пенсійному фонді така табличка є, на ній шрифтом Брайля написано. Але так не всюди. Добре, щоб було більше підписаних табличок: щоб незряча людина не переживала і могла сама зорієнтуватися, де який кабінет у приміщеннях або що це за будинок перед нею”, — пояснює Тетяна Матіос.
Подружжя також розповіло, що час до часу їм складно зробити навіть елементарні речі в місті.
“Ми б хотіли, щоб у супермаркетах було більше консультантів, які б звертали увагу та допомагали людям із інвалідністю. Бо бувають випадки, коли доводиться дуже довго стояти в магазинах і до нас ніхто не підходив”, — акцентує подружжя.
На думку Тетяни та Андрія, у Коломиї також проблема зі світлофорами для незрячих людей.
“Наприклад, на вулиці Грушевського, біля автостанції, світлофор працює, але якщо є наповнення транспортом дороги, тобто великі машини, його практично не чути. А як нам знати, коли перейти дорогу? І також ще є вулиця Кринична біля Михайлівської церкви, там теж таке розгалуження, машин дуже багато. То там світлофор майже ніколи не працює. І скільки там вже писали заяв, скільки зверталися, і все марно: він не працює! Хотілося б також, щоб були маячки на автостанції, на вокзалі, щоб були маячки такі у державних установам, щоб людина могла в такому невеликому місті вивчити маршрут. Наприклад, щоб біля установ були позначення: де є вхід, де є захід на подвір’я”, – пояснюють Андрій та Тетяна.
Також чималою проблемою для них є автостанція, де вони часто не можуть оперативно знайти потрібний їм автобус.
“Наприклад, біля автостанції зупиняється дуже багато автобусів на різні напрямки по місту. І ми поки зорієнтуємося, де саме наша маршрутка, вона вже поїде. Тому приходиться завжди звертатись по допомогу. Інколи ці маршрутки зупиняються навіть посеред дороги. Ти поки її знайдеш, то вже її можна і пропустити. Хотілося б спеціального озвучення або програми, яка б пояснила: на якій платформі стоїть наш транспорт”, — каже Андрій.
Окрім кінотеатру, подружжя так і не змогло пригадати ще місце в Коломиї, де б вони змогли відпочити після робочого тижня. Де б вони відчували, що для них адаптували це місто. Під час розмови розумію, що вони із більшою радістю, ентузіазмом та гумором розповідали, як їм доводиться переходити дорогу на світлофорі, який ледве живе, і дуже рідко подає голос або як вони вивчили самостійно дорогу до м’ясного, і їм не потрібно просити ні в кого допомоги. Їхні щоденні “розваги” — це прийти на роботу, не заблукати в новому місці, знайти зупинку на вокзалі, а згодом повернутися у своє село.
“ Тут лікарня, а я лікар і когось лікую”
Не зважаючи на всі мінуси та малий відсоток доступності в місті, подружжя зізнається, що їм подобається тут працювати та щоразу повертатися.
“Чарівне містечко, досить таке компактне, невеличке. Хоча, коли я тільки приїхала сюди, думала, що нічого не зможу запам’ятати. Але вже через деякий час, усвідомила, що не так все складно, як здається.
Тетяна працює масажисткою в Коломиї уже 5 років. Коли запитую, чому саме ця професія, жінка усміхається із радістю розповідає свою історію.
“Ця думка в мене була ще з дитинства. Усі ігри, які були в ранньому дитинстві відбувалися так: тут лікарня, а я лікар і когось лікую. Коли я навчалася у Львові, у нас була можливість в 11-12 класах пройти курси масажу. Після закінчення курсу ми здавали державний екзамен: приходив медик з лікарні і перевіряв нас. Після здачі екзамену нам видавали документ, який підтверджував, що ми вміємо робити масаж. Раніше ще люди навіть могли з цим документом працювати в лікарні. На цей час вже вимагається медична освіта”, — розповідає Тетяна.
Жінка розповідає, що спочатку хотіла навчатися на лікаря-реабілітолога.
“Я так і не наважилася. Подумала: спочатку медичний коледж. Тоді при медичному коледжі відкрили спеціалізовану групу для людей з порушеннями зору, де навчали масажу. Це було державне замовлення. Після трьох років навчання, ми отримували диплом медсестри-масажисти”, – розповідає Тетяна.
Дивлюся на тонкі та делікатні руки жінки і запитую: чи не складно їй щодня робити масажі, чи не болять її руки?
Тетяна Матіос сміється і каже:
“Болять не тільки руки, а й все тіло. Це ж різні техніки масажу. Доводиться напружувати все тіло, щоб був результат і клієнти були задоволені. Але загалом, мені подобається масаж і не важко працювати. Звичайно, немає такої професії, яка б не приносила якихось мінусів для здоров’я. У моєму випадку це навантаження на руки, на спину, на ноги. Але в загальному, я задоволена. Поки що немає таких ще проявів негативних для здоров’я”.
Медичний коледж вона закінчила у 2012 році, але працювати з масажем почала тільки у 2019.
“Я дуже хотіла працювати масажисткою ще під час навчання. Пам’ятаю, як до нас приходили викладачі, вичитували нам і теорію, і практичні заняття організовували. Була спеціальна кімната, де ми практикували масаж. Також ходили в обласну лікарню на практику масажу.
І закінчивши масаж, я не одразу почала працювати, бо не було такої можливості. Я підшукувала роботу, але марно. Ще через два роки, у 2014му, у мене народилася донечка і я була в декреті. Але в 2019 році я врешті-решт знайшла роботу у Коломиї”, — ділиться спогадами Тетяна.
Зараз у Тетяни чимало клієнтів. Вони починають працювати разом із чоловіком. Зізнається, що чимало клієнтів приходять до них завдяки сарафанному радіо. Нещодавно Тетяна пройшла практику в дитячій лікарні і тепер вміє робити також і масаж для діток. Зізнається, що їй дуже подобається працювати з дітьми.
“Я щаслива, що маю цю роботу. Я дуже хотіла офіційно влаштуватись на роботу в лікарню. Але, на жаль, мені відмовили. Сказали: вибачайте, скорочення і так далі…”, – із сумом зазначає Тетяна.
А за хвилину вже мені пропонує приїхати до неї взимку на масаж, каже, що вона також використовує гарячі камені.
“Повірте, вам дуже сподобається”, — з усмішкою зазначає жінка.
І я думаю: скільки перепон їй із чоловіком доводиться щодня долати, а вони все рівно шукають моменти щастя та гумору.
Наша розмова та екскурсія Коломиєю припиняється тоді, коли до Тетяни телефонують, вона перепрошує, каже, що вони мусять їхати. До них приїхали батьки дитини, якій Тетяна має робити масаж вдома.
Я проводжаю їх до машини, і згодом довго думаю про те, якби хотілося, щоб усі люди, не зважаючи на стан здоров’я мали можливість розвиватися, працювати на роботі, яка їм подобається, без стресу та із комфортом подорожувати чи добиратися на роботу, отримувати послуги. Мені б хотілося, щоб наступного разу, коли я зустріну Тетяну та Андрія, у їхній розповіді буде більше відпочинку, легкості та радості, аніж щоденних квестів.
Думки, висновки чи рекомендації належать авторам та не обов’язково відображають погляди Міністерства закордонних справ Данії, Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй чи інших агентств ООН.
Журналістка: Мар’яна Гнот
Фото: Оксана Данищук
