Сапер помиляється лише один раз. Ця прописна істина особливо актуальна в зоні бойових дій. Часу в саперів обмаль, адже слідом за ними безпечним коридором у мінному полі рушають на бойове завдання розвідники.
Група саперів розділилася, щоб швидше розмінувати територію. Іванов залишився сам, ще й міношукач віддав хлопцям. Працював перевіреним десятиріччями методом – щупом, очима і руками. Чагарі сягали грудей, кололи тіло навіть крізь одяг. Чоловік повільно просувався тонкою стежинкою поміж густих кущів. Молода трава рясно вкривала все навкруги, тож розтяжки або натискні міни, було важко вгледіти. Так і сталося. Зробивши черговий крок, завмер на місці. Поруч почув до болю знайомий звук – ледве вловиме “шелестіння” з металічним “відтінком”. Так запобіжна чека вислизає з корпусу детонатора. Ситуація надзвичайна, і стовідсотково правильного її вирішення немає. Гіпотетично у блискавичному стрибку можна впасти на кілька метрів вперед. Але буває, що досвідчені мінери можуть підкласти «гостю» ще одну міну-сюрприз чи кілька “подарунків”, призначених і для його напарників. Тож найкраще в таких випадках покладатися на свого ангела-охоронця. Того разу він захистив українця: гранатна розтяжка не спрацювала. Мабуть, якомусь бойовику не вистачило досвіду для налаштування правильної зв’язки натяжних шнурів та петель. Та не врятував ангел-охоронець іншого побратима—в одному із таких випадків Руслан втратив найкращого вірного друга, йдеться на сайті Долинської міської ради.
Позиційна війна на Донбасі триває так довго, що складно навіть уявити, скільки смерті посіяно у полях та лісосмугах вздовж лінії розмежування. Щось мінували наші, щось – вороги. Карти мінних полів на багатьох ділянках складалися неправильно, на деяких ділянках одне мінування накладалося на інше, десь залягли снаряди різних калібрів. Розтяжки чекають на своїх жертв, і їм, на жаль, байдуже, хто на них потрапить. Успішна робота сапера – це збережені життя.
Кожен вкладає у слово “війна” свій зміст. Хтось, завмираючи, дивиться теленовини, хтось із острахом везе бійцям харчі. І є чимало тих, хто сміливо бере зброю і веде бій із ворогом заради ліпшого майбутнього рідної України.
Сапер – одна із найнебезпечніших професій у світі. Щороку від мін, снарядів і бомб гине близько 25 тис. знешкоджувачів. Кожен сапер повинен знати понад 700 типів мін, а також основні види боєприпасів, що застосовуються в усіх арміях світу. Опанувати цей фах може лише той, хто не боїться дивитися в обличчя смерті. Важлива якість професіонала цієї справи – твердість рук. Тут, як і в хірурга, будь-який неточний рух може призвести до смертельного результату. А ще треба мати аналітичний склад розуму – досить часто саперу доводиться самостійно шукати шляхи вирішення проблеми. І в цих випадках він може покладатися лише на себе.
За майже півтора роки перебування на війні Руслану Іванову довелося багато чого побачити і пережити. На прохання розповісти про війну виважено підбирав слова. Адже це для нас, які проживають на мирній території, здається, що ніякої військової таємниці в тому немає. А хлопці, які пережили постійні обстріли, дивилися не раз смерті в очі, хоронили своїх товаришів по зброї і за голови яких сепаратисти готові заплатити кругленькі суми, усвідомлюють всю важливість ситуації. Тому пан Руслан поділився лишень окремими епізодами зі свого військового життя. Він був командиром однієї військової інженерно-саперної групи.
Стати сапером Руслан таки планував, був призваний на строкову службу, відслужив у інженерно-саперному батальйоні. Потім працював на Крайній Півночі, згодом повернувся в Долину. І коли в Україні почалась війна, 48-річний чоловік не вагався, поставив перед фактом сім’ю і вирушив …
Сапер – професія героїчна
Наші хлопці щодня доводять це: роблять проходи на мінних полях, ставлять мінно-вибухові загородження на підступах до наших позицій. І все це перед самісіньким носом ворога. Про решту своїх, без перебільшення, подвигів вони скромно мовчать. Кажуть: “Прочитають інші – будуть хвилюватися”. Для сапера війна триває найдовше. По суті, для нього вона ніколи не закінчується. Бо, коли відгуркочуть останні бої і останній боєць повернеться додому, ще довгі роки охоплені війною території будуть мати небезпеку у вигляді невіднайдених і незнешкоджених боєприпасів.
Більш як рік Руслан працював у секторі “М”, на півдні Донецької області. Він підтверджує, що найважче працювати з ворожими “розтяжками”, особливо коли доводиться розміновувати пастки сепаратистів в так званій “зеленці”. Більше того, іноді разом зі своєю групою він був змушений працювати вночі.
У нас кожен виїзд – цікаве і оригінальне завдання, – розповідає Руслан. – Сам процес розмінування – як розв’язання складного ребусу. Ніколи не знаєш, що цього разу вигадав ворожий сапер. Найбезпечніший і “універсальний” спосіб знешкодження інженерних боєприпасів – підрив. Але є винятки. Наприклад, треба зробити роботу тихо. Або розмінувати важливий об’єкт. У таких випадках починаєш перебирати в голові усі варіанти закладок вибухівки із власного досвіду, розповідей колег та про які читав у підручниках.
Руслан каже, що саперу життєво необхідно бути втричі уважнішим, ніж іншим військовим і дивитися слід не тільки під ноги:
Міну чи заряд можна розмістити не тільки на землі. Часто їх закріплюють на деревах, із прив’язаними звисаючими риболовними гачками. Ідеш собі лісосмугою, зачепився одягом за гачок, смикнув – вибух. Крім того, постійно треба дивитися у бік ворога, адже зосереджений виключно на мінах сапер може стати легкою мішенню для стрільця. В основному доводиться мати справу із протипіхотними мінами, які встановлює ворог проти наших воїнів. Але навіть звичайну міну можна встановити так, що знешкодити її буде дуже важко, майже неможливо.
Сапер без почуття страху – не боєць. У тих, хто не боїться, хто грає в героїв, набагато більше шансів загинути.
Треба боятися, адже це додає обережності, — каже Руслан.
На думку сапера-добровольця, для того, аби розмінувати Донбас, коли закінчиться неоголошена війна, знадобиться понад 15 років. Великою проблемою може стати те, що українські бійці теж позалишали багато мін після себе, які так і не були знешкоджені. Він також додав, що у 2014-2015 роках поняття карт мінного поля на тимчасово окупованих територіях східної України взагалі не існувало.
Людям нашого фаху необхідно залишатися спокійними та врівноваженими, – розповідає Руслан. – Не слід забувати й про міни-пастки, які ставляться саме для нас – для саперів. Російські найманці на Сході України й досі продовжують використовувати заборонені міжнародними договорами протипіхотні міни. І вироблені вони саме в Росії. Не гребують “шахтарі” і встановленням однією з найпотужніших мін. У нас така професія, якщо помиляється один, то гинуть всі. Жоден боєприпас не прощає помилки. Вони всі зроблені для того, щоб знищити людину. Один промах – і все.
Хочеться назад…
Напруга не минає безслідно. Справжня віддушина для Руслана – його сім’я та робота. Вдома завжди чекає турботлива дружина Євгенія Федорівна, телефонує з-за кордону дочка Діана, донька-студентка Лілія поспішає з області додому, звична щоденна праця повертає до життя.
Нерідко трапляється, коли після демобілізації, наші воїни підписують контракт та знову йдуть захищати державу. Щодня туди хоче повернутись і Руслан. Каже, хоче бути там, де його розуміють.
На війні я солдат, як і всі, – говорить чоловік. – Я вже не зможу там, де спокійніше. Це моє із побратимами життя. А відпочивати будемо після перемоги. Тож встигну ще й попрацювати і відпочити. У тиші, спокої, в рідній мирній Україні.
А ще Руслан переконаний, що цивілізоване європейське нове життя мають будувати дійсно патріоти, котрі не порожніми промовами, галасливими виступами чи, лежачи на дивані, “обороняють” свою країну, а ті, які за свої переконання, майбутнє своєї країни боролися і борються нині зі зброєю в руках, захищають свою рідну землю так славно і безстрашно, як діди і прадіди.
Нащо розміновувавти той даунбас? Навпаки заміновувати зрадників.
Не повезло твоїм батькам.