Інколи складається враження, що у Станиславові передчували наближення Другої світової війни та знищення польської держави. Майже підсвідомо поляки намагалися підвести підсумки свого двадцятирічного панування. Дивіться самі – у 1939 році проводиться останній перепис населення Станиславова.
Краєзнавець Юзеф Зелінський публікує бібліографічний довідник джерел і статей з історії міста: від XVII століття до 1939 року включно. Тоді ж виходить серія станиславівських поштівок, де головну увагу присвятили об’єктам, зведеним саме у міжвоєнний період. Отож, що залишили нам поляки, пише Репортер.
Лєнкевич і Єдрик презентують
Поштівки вийшли у львівському видавництві з подвійною назвою – Ksiaznica-Atlas, тобто «Бібліотека-Атлас». Воно утворилось у 1924 році після об’єднання видавництв «Бібліотека Польська» та «Атлас». Фірма мала представництва у Варшаві та Львові, видавала підручники, книги для молоді, топографічні та гральні карти тощо. Також «Бібліотека-Атлас» випускала чорно-білі фотографічні поштівки, що відзначалися високою якістю друку.
У 1939 році, в перший та останній раз за свою історію, видавництво випустило серію поштівок, присвячену Станиславову. Вона надзвичайно рідкісна, і жоден із франківських колекціонерів не має повного комплекту. На сьогодні відомі 14 видів, причому з якоюсь дивною нумерацією.
Зазвичай набори листівок нумерували наскрізно. Але «Бібліотека-Атлас» пішла іншим шляхом. Перші чотири поштівки лежать у діапазоні 1567-1570, і всі знимки зробив професор А. Лєнкевич. Потім йдуть номери з 1949 по 1959, і тут автором світлин є відомий станиславівський фотограф Мар’ян Єдрик. Завдяки цим двом добродіям ми маємо змогу побачити наше місто в останні мирні місяці перед страшною війною.
Уздовж вулиці Камінського
За Польщі теперішня вулиця Франка називалась Камінського. Краєзнавці так до кінця й не визначились, на честь кого її нарекли: Ігнація – бургомістра ХІХ століття, чи Яна – героя оборони міста від турок у 1676 році. Ця вулиця не часто привертала увагу видавців поштівок, але у серії «Книгарні-Атлас» вона фігурує аж чотири рази.
На поштівці № 1 зображена споруда, яка ніколи ні до, ні після цього не з’являлася у філокартії. Це Четверта державна жіноча гімназія і ліцей імені отця Францішка Скарбовського. Будівлю спорудили у 1927 році і це був один із перших великих об’єктів, збудованих у Станиславові після Першої світової війни. На момент відкриття там розмістилась жіноча вчительська семінарія імені Марії Конопницької. В наступному десятилітті її модернізують у гімназію.
Велике будівництво передбачає економічну й політичну стабільність, а молода польська республіка мала проблеми з обома цими складовими. Спочатку відновлена Річ Посполита воювала чи не з усіма своїми сусідами – Німеччиною, ЗУНР, Литвою, більшовицькою Росією. Коли ж, нарешті, запанував мир, країну накрила економічна криза з гіперінфляцією. Лише в середині двадцятих вдалося оздоровити економіку, внаслідок чого і почалась будівельна активність.
Краєзнавець Михайло Головатий вважав автором проєкту архітектора Тадеуша Ковальського. Споруда досить цікава в архітектурному плані завдяки високим аттикам на наріжних фасадах. Має ознаки стилю ар-деко, зразки якого у Станиславові представлені в одиничних випадках.
Дві наступні світлини Мар’ян Єдрик знімав з каланчі пожежної частини. Вони доповнюють одна одну, а якщо склеїти, то вийде ціла панорама.
На фото № 2 домінантою є гарна триповерхова кам’яниця з високим заламаним дахом і заокругленою наріжною частиною. Це знаменита клініка гінеколога Яна Гутта, що виконувала функції станиславівського пологового будинку. У міському фольклорі вона увіковічена приказкою «Від Скрута до Гутта». Це натяк на типовий шлях закоханих пар – від знайомства у популярній цукерні Скрута до народження дитини в клініці Гутта.
Автором будинку є вже знайомий нам архітектор Ковальський. Стиль – модернізований неокласицизм. Першу чергу клініки здали у 1925, а повністю завершили будову в 1927 році. Через економічну кризу Ян Гутт продав свій заклад державі, яка мала задум розмістити там Першу польську гімназію. Втім, лікар грошами не скористався, а гімназія нікуди не переїхала, оскільки оборудка відбулася влітку 1939 року – за кілька місяців до вторгнення совітів.
Наступна світлина є продовженням попередньої (№ 3). Якби до наших часів зберігся той довгий одноповерховий будинок, йому б, напевно, присвоїли статус пам’ятки історії. У ХІХ столітті там мешкав один із ватажків антиросійського повстання поляків Агатон Гіллєр. На стіні навіть висіла відповідна табличка.
Одразу за ним починається теперішня вулиця Драгоманова, яка раніше називалась «Зажевьє» (вогнище, жар) – на честь однойменного воєнізованого союзу польської молоді. Її парний бік забудований конструктивістськими спорудами другої половини тридцятих. Мешкала тут солідна публіка: директор школи імені Міцкевича Пілявський, власник кінотеатру «Тон» (нині «Люм’єр») Спунд, ювелір і годинникар Регер та інші.
Через дорогу стояла струнка чотириповерхівка у стилі конструктивізм (№ 4). Подібні будинки масово зводили у тридцятих роках у різних куточках Станиславова. Перед війною там мешкала родина польського мемуариста Тадеуша Ольшанського. Він пише, що кам’яницю спорудили навесні 1938 року, а перед приходом совітів його тато закопав на подвір’ї маузер та кольт.
Трохи у глибині видно якийсь шпиль. Це дзвіниця гімназії сестер урсулянок, яку звели у 1925 році за проєктом все того ж Ковальського. Схоже, архітектор мав пієтет до вулиці Камінського.
У стилі конструктивізм
Зрозуміло, що у Станиславові працював не лише архітектор Ковальський. Свій слід тут лишили і столичні знаменитості. Наприклад, варшавський зодчий Броніслав Ляхерт, який розробив креслення нового поштамту.
З моменту заснування станиславівське поштове відомство не мало власної споруди і постійно винаймало помешкання у приватників. Лише у 1937 році Міністерство пошт і телеграфів розщедрилось на мільйон злотих для будівництва нового поштамту, який завершили у листопаді наступного року (№ 5).
Багато гостей Івано-Франківська щиро вважають, що це споруда шістдесятих років минулого століття – настільки вона нагадує радянські адмінбудинки. До речі, мешканцям Станиславова новий поштамт спочатку геть не сподобався, а що перший поверх був без вікон, то прозвали його «тюрмою Сінг-Сінг» – за аналогією із знаменитою американською в’язницею.
Тильним боком будинок виходив на вулицю Собеського, тобто Січових Стрільців. Позаду мав невеличкий дворик, оточений високим кам’яним муром. У 1944 році німці встановили там гармату, яка прострілювала вулицю Чорновола. Саме з неї спалили радянський танк, який найближче підійшов до центру міста.
Перехрестя вулиць Бельведерської, Галицької та Мазепи є досить фотогенічним і часто тиражувалось у листівках. «Книгарня-Атлас» помістила у серії цілих дві знимки цієї дільниці.
Поштівка № 6 є своєрідною візитівкою архітектури Станиславова тридцятих років. Обидва будинки зведені у стилі конструктивізм або функціоналізм. Він звертав мало уваги на зовнішній декор, надаючи перевагу внутрішньому оздобленню. Зручне планування квартир, не надто високі стелі, наявність усіх комунальних благ робили ці помешкання комфортними й функціональними, звідси й назва.
Обидві кам’яниці стали немов квінтесенцією стилю, до того ж, обидві були п’ятиповерхівками, яких у Станиславові можна було перелічити на пальцях. Ліворуч – будинок купця Бертіша, 1936 рік. Праворуч – маєток купця Манделя, 1937 рік. На першому поверсі там розташовувався взуттєвий магазин чеської фірми «Bata», де скуповувалася ледь не половина міста.
Урбаністичний пейзаж дещо порушує плямиста корова, що кудись суне по асфальту. Річ у тім, що за сотню метрів звідси, на вулиці Бельведерській, починався приватний сектор, мешканці якого тримали усіляку живність.
Під час австрійських обстрілів і російських погромів Першої світової найбільше постраждали початок вулиці Галицької та Вічевий майдан. Зруйновані будинки розібрали, але через кризу пустирі ще довго не могли забудувати. На листівці № 7 усі воєнні рани вже загоєні, про руїни нічого не нагадує.
Ліворуч бачимо чотириповерхівку промисловця Майєра Бертіша, яку він звів у 1934 році. Вона побудована «на кістках» давнішого будинку ХІХ століття, його ще у народі називали – «Широка брама». Навпроти – кавалок газону. Колись тут стояв квартал братів Гартенбергів, цілковито знищений війною. Сам пасаж вдалося відновити, але у кадр він не потрапив.
За головним корпусом сучасного медуніверситету проглядаються кілька конструктивістських будинків. Їх також звели на місці втраченої забудови. Чотириповерхівку, що на розі вулиці Лесі Українки, спорудили у 1935 році на замовлення трьох братів Шрагерів. Перший поверх орендувала крамниця австрійської компанії Del-Ka. Вона торгувала взуттям і там отоварювалася друга половина Станиславова.
Міжвоєнне місто мало багато красивих будинків, але символом його стала лише одна споруда. Стара, ще австрійська, ратуша пережила Першу світову, втім, дістала значні ушкодження. Довший час вона стояла аварійною пусткою, реконструкція почалась лише в 1929 році. Її автором був архітектор Станіслав Треля, який докорінно переробив магістратську споруду, надавши їй риси конструктивізму.
Датою завершення будівництва вважається 1935 рік, хоч опоряджувальні роботи тривали аж до початку війни. Всередині планували розмістити Покутський музей, міську бібліотеку та архів. Не встигли.
Нова ратуша представлена у серії двома поштівками, що майже тотожні (№ 8). Крім культурної складової, ратуша мала ще й комерційну. Перші поверхи були віддані під ресторанчики та крамниці. На фото можна навіть розібрати вивіску українського підприємця Старуха. Зверніть увагу на фігуру польського орла вгорі та герб Станиславова, що прикрашає торець бічного крила. Колись вони містились з чотирьох боків ратуші. Орлів знищили перші совіти, герби – другі. Решта дійшла майже без змін.
Закінчення буде.
