Більшість боронила район Дебальцева з осені 2014-го до лютого 2015-го. Вони із різних підрозділів, батальйонів. З усіх куточків області.
Роман Парцей зі 128 бригади каже, йому дуже «пощастило» – поранили ще 19 грудня. А його хлопці стояли до 17 лютого, до останнього. Були «за два городи» від ворога: Нікішине, Кам’янка, Рідкодуб.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
«Найстрашніше було саме в лютому, коли було незрозуміло, вийдеш чи ні, бо все закрите. Проривалися полями, ярами, – розповідає Микола Волков. – Переважно всі думають, що Дебальцеве – це січень-лютий. А наша бригада з осені, п’ять місяців тримала там оборону. «Вигрібали» ми там ще з 2 жовтня, відколи зайшли».
«А ми в листопаді, – втручається Парцей. – Лиш зайшли і одразу – один 300-й, двоє 200-х. Урал мій горів у Нікішиному».
«Ром, та ж то ви нас і поміняли, – каже Волков. – Пам’ятаю, ми виїхали, і через дві години вас там потовкли. Хлопці загинули – Саша і Павло?». Чоловіки не зважають на сторонніх, згадують, уточнюють.
«Той малий, я його ще з Уралу витягнув, під беху затягнув, – продовжує Парцей. – Пожартував, не дай Бог умре, то я його сам розстріляю. У мене донька майже такого віку. Того іншого наскрізь прошило, а цьому ногу відірвало. І головне – всі через нього перестрибують, тікають, а я тягну».
Нині Роман Парцей – голова обласного об’єднання воїнів АТО. Сухо відповідає, що той хлопчина не вижив, та йде вирішувати якісь організаційні питання.
«О, Саша Римик! – вітаються хлопці з чоловіком у синій балоновій куртці, з пошрамованим обличчям. – Його танчик переїхав. Він має що розказати».
Олександр Римик був там чотири місяці. Розказує, 14 лютого в Кам’янці біля нього розірвався снаряд із ворожого танку.
«Дві ноги, рука, палець відірвало, потім пришили, а щелепу досі шукають, – намагається жартувати чоловік. – Повний фарш з обличчя. Три шпиталі, довге лікування. Зараз усе добре. Головне не здаватися».
Дмитро Горбейчук, Микола Дземан, Михайло Семанишин, Микола Волков – усі зі 128 бригади, з одного взводу. Сміються, з одного окопу. Чекають на решту побратимів. У формі – лише Дземан, він продовжив службу.
Франківець Сергій Мануйленко каже, щодня, починаючи з жовтня, були тяжкі довгі бої —по 5-6 годин. «Багато поранених – щодня, говорить він. – Мене з автомата 27 жовтня теж полоснуло – в руку і в голову. Врятувало, що каска була. Далі міна прилетіла… трохи з ноги м’яса зняло».
Побратими його нахвалюють, мовляв, молодець, не зламався. Відкрив свій бізнес. Має кафе на Вовчинецькій у Франківську.
У гучномовець оголошують формуватися в колону – по четверо. У колоні – зо 300 чоловіків. Попереду боєць з прапором АТО – на стягу перехрещені кулеметні стрічки. За ним хлопці-строковики несуть портрети загиблих. Позаду них – рідні полеглих. Хтось дорогою виговорює вервичку і перебирає намистинки, хтось не стримує сліз.
Усі прямують до Меморіального скверу, де має бути панахида.
Син Наталії Семчук – Андрій Прошак – загинув в ніч на 31 січня 2015 року. Пані Наталія не стримує сліз, говорить, що їй досі з вікна важко дивитися у двір, де безтурботно ходять люди, а її Андрійка нема.
«Ідемо разом з батьками загиблих, – каже жінка. – Ми вже стали як рідні. Об’єднала нас біда. Організувалися в спілку, зустрічаємось».
На ходу приїхав і пан Михайло, брат загиблого Миколи Будза з Косівщини. Микола був командиром взводу у 128 бригаді. Загинув 23 листопада 2014 року. «Усі ми хочемо миру, але подумаймо, чи кожен день ми просимо в Бога про той мир? – тяжко зітхає пан Михайло. – Чи достатньо молимось, аби він нарешті настав?».
Знову колоною зі скверу всі рушили назад на Вічевий майдан. Тут ще раз хвилиною мовчання, на колінах, вшанували загиблих.
«Про події 2014-2015-х років у районі Дебальцева мусять пам’ятати всі, – говорить Дмитро Данилюкз Надвірнянщини. – Почнемо забувати, почнуть забувати про всю Україну. Там з нашого регіону було десь 200 чоловік». Він теж там був. Щороку приїздить до Франківська на пам’ятну ходу, аби вшанувати загиблих і, каже, підтримати честь живих.
Ще один надвірнянець – Руслан Гультай із 128-ї – каже, день виходу не забуде ніколи.
«Ми тримали позиції за Чорнухіним, – розповідає Руслан. – О 21:00 прийшла команда завантажуватись і виходити. Дві БМП, десь 50 людей виїхали вночі на Дебальцеве, то десь 17 кілометрів. Проїхали без пригод. На місці поформувались у п’ять чи шість колон. Ми зі своїми БМП вклинились в останні, які найбільше й пошарпали. Потрапили в пару засад. Одна піхотна, друга танкова, плюс позаду доганяли, артилерія била. Деякі «броні» недоїхали. Ми підбирали поранених хлопців по полях, 200-х забирали, на броню грузили, аби хоч щось привезти додому».
Руслан втратив на Донбасі 11 друзів. Був під Іловайськом, потім ще й Дебальцеве… Більшість з його побратимів загинула саме там.
«Нагороджується Олександр Римик», – Роман Парцей називає вже знайоме прізвище. Олександр і ще з десяток бійців тої неділі отримали відзнаку Генштабу – за оборону Дебальцева. Посріблений значок із зображенням перехрещених мечів, а в середині на чорному фоні – «Дебальцеве 2015».
Серед натовпу знову знайома дружня компанія: Горбейчук, Дземан, Семанишин, Волков. До них ще доєднався Руслан Гончар. Чоловіка поранило 7 листопада, коли той помагав грузити поранених на машину.
«Нас вісім вийшло з укриття під обстріл, аби поранених хлопців евакуювати, – згадує Гончар. – В цей час якраз між нами впала міна. Від кого на два-три метри. І так поранених стало вже десять. Щастя, що всі були в бронежилетах, але фактично всі стали інвалідами. Ніхто назад в АТО не вернувся. Госпіталі, лікування».
«Руслан – кавалер ордена «За мужність», – підхвалюють побратими. – Коли нашого командира відділення поранили, Руслан його заміняв. Добре покерував, аби ми укріпили свої позиції. Руслана потім з нами вже не було, але його робота врятувала нам життя. У нас були мішки з піском для оборони, але зверху відкрито. То знайшли в селі металеві ворота з товстої бляхи й накрили. Був обстріл із АГСів, то одна граната – прямо на ворота. Двоє хлопців були всередині, накриття врятувало».
«Та досить, досить, – відмахується Руслан. – А про Сергія Мануйленка знаєте? Боєць! Отримав осколки в руку, в ногу, а найперше, що крикнув – чи яйця цілі?».
«Ага, потім через півроку під Станицею Луганською хлопці з нового підкріплення розказували, мовляв, чули про такого чудака з нашої бригади. А то ми з ним служили! Ти легенда, Сергію», – сміються хлопці.
«Все на місці», – про всяк випадок повідомляє Мануйленко. Всі знову сміються. Кажуть, тоді було дуже страшно, а зараз намагаються згадувати все з посмішкою.
Далі хлопці йдуть на солдатську кашу. Потім вони ще окремо зберуться у когось вдома чи в якійсь затишній місцині, аби пригадати, пом’янути загиблих, відзначити, як кажуть, друге, спільне народження.
Під час оборони Дебальцева загинуло п’ять прикарпатців:
Ігор Денисів. Снайпер. 15 окремий гірсько-піхотний батальйон. 1976 року народження. З села Новоселиця Долинського району. Загинув 1 лютого 2015 року під час мінометного обстрілу блокпосту «Хрест» під Дебальцеве.
Сергій Хіврич. Старший стрілець. 15 окремий гірсько-піхотний батальйон. 1971 року народження, з Калуша. Загинув 24 січня 2015-го поблизу села Нікішине під час атаки ворожих танків.
Володимир Суслик. Командир відділення. 79 окрема аеромобільна бригада. 1980 року народження. З села Монастирчани Богородчанського району. Загинув 12 лютого 2015 року в результаті танкового обстрілу поблизу села Логвинове.
Андрій Прошак. Стрілець, помічник гранатометника. 15 окремий гірсько-піхотний батальйон. 1990 року народження, з Івано-Франківська. Загинув в ніч на 31 січня 2015 року. Його група вирушила на допомогу товаришам, які потрапили у засідку дорогою на Дебальцеве.
Микола Будз. Командир взводу, 128 бригада. 1964 року народження, з села Старі Кути Косівського району. Загинув 23 листопада 2014 року. Його взвод потрапив під обстріл поблизу Дебальцева під час прикриття відходу механізованого батальйону.
