Липке і смердюче. Таке лахміття часто приносять волонтерам, вважаючи, що зробили добру справу для нужденних. Віддають те, що вже давно треба спалити: потріскане взуття, подерті штани і навіть брудні труси. Так звані «благодійники» переконані, що бідняки і таке вбиратимуть, а як не хочуть, отже не такі вже й нещасні.
Без рукавиць ніяк
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
«Без рукавиць тут не обійтися ніяк. Люди часто таке приносять… Не те, що до рук взяти гидко, але навіть дивитися моторошно. Я завжди наголошую, аби несли тільки той одяг, який би ще одягнули самі чи своїх дітей», – каже Наталя Іващенко, волонтерка БО «Час добра і милосердя», надягає свої симпатичні рукавички в рожеву квіточку і стає до роботи – має перебрати чергову величезну коробку з благодійним одягом, пише Галицький кореспондент.
Нещодавно волонтери організації нарешті реалізували свою давню мрію і відкрили соціальну крамницю, де нужденні можуть безкоштовно взяти собі одяг, посуд, іграшки, засоби гігієни і продуктові набори. Благодійні речі передають не лише містяни, але й пересилають поштою з усієї України та з-за кордону.
«Нас завжди приємно дивують пакунки, які гарно поскладані, приємно пахнуть, посортовані, бо це рідкість», – додає волонтерка.
Терпець Наталі увірвався недавно, коли серед шмаття попалася ціла купа брудних пожовклих трусів, геть подерті джинси і липка, смердюча куртка – коли волонтери її розгорнули, капюшон просто посипався. Було таке враження, ніби це рештки чогось, що років десять тому поховали в землі.
Наталя не витримала й опублікувала гнівний допис у Фейсбуці, додаючи шокуючі фото того дрантя: «Припиніть це називати одягом і нести на благодійність! Щодня перебирається купа одягу – 25-30% йде у смітник. Хочу, щоб люди розуміли, що ми – не утилізація їхнього сміття, а благодійний фонд, який опікується та допомагає людям, котрі тимчасово опинились в складних життєвих обставинах, сім’ям, де є дітки з інвалідністю. З якого дива ви вирішили, що вони заслуговують такого одягу? Невже до нас ближче, ніж до смітника? І ми – також люди, все сортується, перебирається, розвішується. Сьогоднішня нижня білизна була останньою краплею нашого терпіння.
Просимо приносити одяг лише тих людей, які хочуть від щирого серця поділитись з нужденними, а не позбавитись від мотлоху з балкона чи горища. Воно смердить так, що хочеться ще одну маску натягнути.
Я розумію, що в кожного своє поняття про стан хороших речей, але ж не віддавайте те, що самі вже б не одягнули. Якщо ви лінуєтеся перебрати власний одяг, то чому це хтось має робити замість вас? І немає в нас такого поняття, як «на село піде». Ліпше відвезіть собі в село або родичам».
Допис моментально зібрав кілька сотень коментарів. Люди були шоковані: «У мене собака спить на кращій куртці…», «Таке навіть на шмати не годиться і псові в буду не підстелять…»
Відгукнулися і багато волонтерів з різних благодійних організацій. Виявляється, така проблема є в кожного. До прикладу, Надія Дяченко розповідала, як їй колись сказали, мовляв, якщо люди справді бідні, то і такому будуть раді. Інша волонтерка згадувала, що після таких «пакунків щастя» їм потім доводилося і тарганів труїти, і міль, траплявся навіть одяг в павутинні і з клубками котячої шерсті.
Ще одна волонтерка казала, що раніше переглядала речі в присутності надавача. Але зрештою вона таки заборонила брати вживані речі. Не витримала численних скандалів, мовляв, беріть, що дають, і не перебирайте харчами, а ще дуже допекли звинувачення, начебто волонтери хочуть щось добротне собі забрати, тому й передивляються так ретельно всі речі.
Дають не всім
Наталя першою приходить до магазину, аби посортувати і розвішати одяг. Стелажі з вбранням розміщені у двох кімнатах: окремо дитячий, жіночий і чоловічий, в решті двох – підсобка і склад, де десятки нерозпакованих мішків ще чекають своєї черги. Окремо стоять продуктові набори і засоби гігієни.
Голова благодійної організації Валерія Кушніренко каже, що зараз також шукають, де би ще можна було передавати благодійні речі, бо їх справді дуже багато – вже нема куди вішати. Особливо тепер – перед зимовими святами люди починають активно вичищати хати від зайвого. Раніше волонтери домовлялися з районними соцслужбами і розвозили допомогу по селах, а тепер її не приймають, бо з нового року ці структури почали розформовувати. Будуть пробувати домовлятися з війтами.
Наразі найбільше є дитячих речей, а бракує постільної білизни і чоловічого одягу та взуття, особливо на підлітків.
Крамниця жодної хвилини не пустує: люди або приносять речі, або хочуть щось вибрати для себе. Однак дають не всім – лише перевіреним родинам або тим, хто пояснить, чому дійсно потребує допомоги, наприклад, покаже відповідні документи.
Після телесюжетів про відкриття крамниці відвідувачів стало ще більше. У Наталі телефон «горить» від дзвінків, питають одне і те ж. Як дістатися? До котрої працюють? Чи можна сьогодні принести?.. Можна, але придатне до вжитку, хоча у кожного на це свій погляд.
«Бачу, у вас вже так багато одягу… – заходить до крамниці жінка. – А можна ще принести? Наприклад, пальто для бабусь». – «Ні, для бабусь не треба». – «А де ж бабусям речі брати?» – «Знаєте, як бабусі мені кажуть? «Хочу таке, як на тебе!». А мені 34 роки». – «То що, мені на смітник нести?» – «Краще віднесіть ви, ніж ми переберемо і воно все одно там опиниться. На смітнику не пропаде: безхатьки – так само люди, і їм теж треба щось вбирати, особливо тепер, коли холодно».
Якась бабця довго порпається у дитячому відділі – вибирає хлопчачі сорочки. «Ану поможіть: котру взяти?» – вагається вона, розкладаючи наперед себе три вішаки. У цей момент до магазину заходить хлопчина, ледве йде – у нього ДЦП. Це бабусин внук.
«Бачите, не може без мене ні хвилини, – сміється жінка. – Андрійку, я ж казала надворі зачекати… Вже най буде… Вибирай: котру хочеш собі сорочку?» Зрештою всі люди, які були в приміщенні, допомагають хлопцеві обрати сорочку. Насилу визначились – блакитна в смужку. Бабця бере ще під пахву блискучу книгу про тварин – Андрійка заспокоюють барвисті картинки, він любить слухати, як бабця читає.
Хто це носитиме?
Роботи в крамниці завжди по вуха. Наталя береться за нові посилки – вчора якраз прибули. «Ну… В цьому пакеті, на щастя, сюрпризів нема, – усміхається волонтерка. – А ось, будь ласка, сюди подивіться… Старе і немодне, хоч і в доброму стані. Називається «я таке вже не вдягну, то хай хтось собі візьме»… І мені викинути шкода, але й розумію, що тут буде пліснявіти. Тому, не жаліючи, – в смітник. До речі, коло нас, напевно, найкрутіший смітник у місті – завжди є у що вдягнутися».
Люди не гребують передавати навіть геть старомодне, наприклад, хутряну шапку-вушанку, яку носили років двадцять тому. Аж дві такі притарабанили: жіночу і чоловічу. «Скажіть, ну, хто це зараз носитиме? – дратується Наталя. – Те саме з гумовими іграшками. Таким уже ніхто не бавиться. До речі, з ляльками взагалі завал. Якби я дала таке своїй дитині, вона би два дні не змогла заснути – від переляку. Ви би бачили, які ляльки нам не раз передавали: голі, з обмальованим обличчям і нігтями, обстриженим волоссям, іноді навіть з виколотими очима – як із фільму жахів».
А якось сказали, що померла бабуся, яка перед тим 10 років була лежача, і тепер хотіли би віддати її одяг. «Для чого то взагалі зберігати в шафі? – дивується волонтерка. – Скільки людей все життя збирають-збирають… Хата аж кишить дрантям, але нізащо не викинуть».
Не раз трапляється взуття, де відклеєно пів підошви. «Це ж, мабуть, так відбувається: вони удома пакують-пакують… Бачать, що взуття фактично без підошви, і думають: нічого страшного, заклеять, кому треба, – говорить Наталка. – Ну, то хай би самі ж і клеїли та й потім взували». А ще приносять багато взуття на височезних підборах і платформах, а його ж ніхто не хоче.
Одяг, що не годиться, волонтери складають у мішки – і на смітник. Скільки разів Наталя зупиняла сміттєвоз просто на дорозі, коли він їхав повз крамницю. А волонтерка вже чекала з купою мішків.
«Кожен день у крамниці зайнятість страшенна, без перебільшення, не маю коли вгору глянути, – каже вона. – Але знаєте, я така щаслива тут. День пролітає. Відчуваю, що живу недаремно. Особливо, коли приходять дітки. Спершу вони, як їжачки, колючі, але опиняються в дитячому відділі і починають сяяти: товчуться серед іграшок, залюбки фотографуються, щебечуть до мене на «ти», без «тьотя» – і це так наповнює! Безцінна дитяча щирість… Якщо дорослі ще можуть сфальшивити, то діти цього не зроблять ніколи».
