Минулого року влітку богородчанець Ігор Волочій та його німецький друг Себастьян Швезіг за 12 днів проїхали 1500 км вздовж лінії фронту й зібрали пів мільйона гривень на дрони для військових. Про ту подорож деокупованими містами та селами Ігор зняв документальний фільм «Ride the Line» («На межі»). Його показали на кінофестивалі «Молодість».
Автор фільму каже, буде показувати його на всіх міжнародних кінофестах, бо іноземці мають знати, що відбувається в Україні та які руйнування лишає після себе окупант, пише Репортер.
Наїздив на ровері 740 тис грн
За словами Ігоря Волочія, у мирні часи 1500 км вони б подолали удвічі швидше. До речі, з Себастьяном Волочій познайомився під час одного такого веломарафону – «Trans Ukraine – 2020». Той тоді приїхав з Польщі на велосипеді 1000 км до старту, а потім проїхав ще 1500 км – і то швидше за Ігоря.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Себастьян написав мені і вже через два місяці приїхав та привіз гуманітарну допомогу, – розказує Ігор Волочій. – Після цього приїздив, мабуть, вже з десяток чи більше разів. Зараз для нього дорога з Німеччини до Богородчан займає лише 13 годин. В Україні Себастьяна вже називають Степаном.
Оскільки вони обоє затяті велосипедисти, то й виникла ідея зробити щось корисне тим, що вони добре вміють.
Ми вміємо файно їхати на роверах і тому перейшли до цього формату, – говорить Ігор Волочій. – Люди нам донатять, а ми їдемо, висвітлюємо події, які відбуваються на деокупованих територіях.
Велосипедисти мали за ціль зібрати пів мільйона гривень. І майже зробили це. По приїзді не вистачало лише 50 000. Тому ще кілька днів дозбирували до потрібної суми, аби купити дрони для 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
Ігор розповідає, що донатили люди звідусіль. Це були суми від декількох гривень і до 1000 євро.
До речі, два роки тому восени Волочій уже збирав гроші за допомогою їзди на велосипеді. Він робив «Еверестинг» – один з найскладніших челенжів серед велосипедистів. Волочій пояснює, що спортсмен обирає гірку і їздить вверх-вниз, поки не набере вертикальну відстань висоти Евересту – 8848 метрів.
В моєму випадку це було 110 метрів вертикальних, тому мені довелося долати їх 83 рази, – пригадує він. – І я це робив протягом 22 годин. З них 17 я провів у сідлі. Тоді ми також збирали кошти для ЗСУ. Я назбирав 240 00 грн за добу.
Інформаційну війну програвати теж не можна
Перед поїздкою вздовж лінії фронту Ігор Волочій консультувався з богородчанськими волонтерами ГО «Народна самооборона». Вони їздять до військових через тиждень і знають, куди можна їхати, а куди краще не пхатися. До речі, з ними Ігор та Себастьян зустрілися під Покровськом посеред свого веломарафону.
Лінія фронту завжди була зліва, – розповідає Волочій. – Найближче до передової ми були, напевно, у Нікополі. Ми бачили сусідній берег і від цього було трішки моторошно, від розуміння, що та територія вже окупована.
Ігор звик знімати усі свої велоподорожі на камеру. Але біля передової, каже, знімав усе з розумом – лише те, що можна було.
Коли приїхав, думав, ще до зими зроблю фільм і навіть зробив маленький тизер, – говорить Волочій. – Але я просто не розумів, який об’єм роботи в мене попереду – дуже багато матеріалу, багато ситуацій, які мені було важливо гарно змонтувати. Матеріалу назнімав на 600 Гб, а на монтаж фільму витратив більше року.
Розказує, що на етапі монтування подався на грант від канадсько-української фундації, яка підтримує українських митців. Також люди в Канаді організовували благодійні майстер-класи з малювання писанок і таким чином збирали допомогу на фільм. За те фінансування він мав змогу найняти спеціалістів, зокрема аніматорів, і купити музику.
Коли вже була змонтована чорнова версія фільму, Ігор в останній день встиг подати заявку на міжнародний кінофестиваль «Молодість». Далі два місяці очікування і йому повідомили, що фільм пройшов на кінофест. 31 жовтня і 1 листопада стрічку показали в Києві.
На перегляді був і один з головних героїв фільму – військовий Богдан. Співпало, що день перед показом у нього якраз почалася відпустка.
За словами Ігоря Волочія, для нього найважливіше, що Богдан був на перегляді. Також Ігор писав іншим героям стрічки, адже у всіх по можливості брав контакти. Запрошував їх до Києва.
Це вже насправді велике досягнення – потрапити на такий кінофест, хоч ми і нічого там не виграли, – каже автор фільму. – Але потрапити на такий кінофестиваль дуже престижно і для режисера, і для фільму. Подаватиму фільм надалі на міжнародні кінофестивалі. Так можна розповідати про війну в Україні іноземній аудиторії. Інформаційна війна також важлива. Недавно на світовому кінофестивалі росіяни показували свій фільм, де відбілювали окупантів. Тому інформаційну війну важливо не програвати.
Основні висновки
За словами автора фільму, спершу під час поїздки найбільше вражали руйнування. Але то спочатку.
Ми побачили оці всі наслідки, але до них швидко звикаєш, – говорить Ігор Волочій. – Куди більше вражали історії людей, яких ми зустрічали. Часто під час спілкування мені до горла підходив комок. І ти себе стримуєш, аби не розплакатися. Наприклад, коли батько розповідає про сина, який загинув. День після початку повномасштабного вторгнення він був у військовому училищі, куди прилетіло три ракети. Син і зараз безвісти зниклий. Батько казав, що він йому досі сниться.
Чи історія про бабусю, яка померла у п’ятиповерхівці, бо не було можливості її витягнути звідти. Окупанти жили в одному під’їзді, а всі люди ховалися в іншому. Потім почався обстріл і будинок згорів разом з тою бабусею.
Ще Ігор розповідає про військового, який побачив їх з Себастьяном, почав махати руками, аби зупинилися. Велосипедисти вже подумали, що щось не так. Виявилося, що той військовий в мирному житті також був велосипедистом й уже рік не катався.
Я йому запропонував проїхатися, – пригадує Волочій. – У нього це викликало дуже круті емоції. Він реально чуть не розплакався.
До речі, велосипед, яким Волочій проїхав той марафон, зараз знаходиться у Харкові. Ігор передав його іншому військовому, аби той влітку мав змогу їздити за кавою, коли не на позиції.
