27-річний Любомир Дроняк з Верховини на війні з жовтня минулого року. Він є медиком у батальйоні «Вовки Да Вінчі» 67 окремої механізованої бригади – медична служба «Ульф».
З лютого цього року Любомир працює на найгарячішому напрямку. Вивозить поранених бійців з поля болю, він – перше плече евакуації, пише Репортер.
Це за честь – працювати з ними
До повномасштабного вторгнення Любомир Дроняк працював у “Буковелі” на швидкій допомозі – у приватній клініці «Айболит». Через це має такий позивний. Після 24 лютого пішов у військкомат і став старшим бойовим медиком-інструктором. Навчав тактичної медицини верховинських тероборонівців та роту охорони.
Мав досвід, адже у 2014 році разом з іншими медиками викладав тактичну медицину військовим на полігоні. Також за плечима – багато практики, бо працював фельдшером у гірській місцевості. Крім того, брав участь у всеукраїнських та міжнародних змаганнях з екстреної медичної допомоги.
На тих змаганнях, розказує, були ситуаційні завдання. Наприклад: ДТП, інфаркти, інсульти, жінка народжує, біля неї чоловік, який стікає кров’ю, робота з дефібрилятором, кардіографом. Усе треба було робити чітко. Крім того, були й фізичні завдання. Медики стрибали, віджималися, бігали, а після цього всього ще й знову працювали.
Тож у Верховині Любомир навчав усіх азів тактичної медицини – від користування турнікетом до краш-тесту – коли працюєш в екстремальній ситуації. Тільки після здачі іспитів видавав аптечки.
Навесні побратими, яких навчав Дроняк, почали відправлятися на війну, а він лишався. У військкоматі його не пускали, адже мусив вчити наступних вояків.
Мене це не влаштовувало, бо хотів з хлопцями, – говорить Любомир Дроняк. – Я не бачив себе тут. Так, я помагав, але не використовував свої знання, як повинен.
Ще одним з обов’язків був супровід тіл загиблих.
Він зустрічав машину, дивився, чи можна відкривати труну і таке інше. Розказує, що зустрічав тіло капелана Михайла Гергелюка з позивним «Катана» і весь час був на похороні. Познайомився з братом загиблого – також священником та офіцером, заступником командира роти Миколою Гергелюком. І той запропонував Дроняку піти до них у батальйон «Вовки да Вінчі».
Любомир подав усі документи, сертифікати, дипломи й наприкінці серпня отримав наказ про переведення.
Хлопці у червні вже були у Бахмуті, – говорить Дроняк. – Вони такі робочі! Добровольці – є добровольці. Це люди, які прийшли самостійно, які розуміли, куди йдуть і що там будуть робити. Відказників у них нема. Це за честь – працювати з ними.
За словами Любомира, хоч його перевели через досвід, але працювати йому чи ні – вирішувала медична служба. До кожного нового там спершу придивляються. Дроняк пройшов усі навчання, а потім ходив з хлопцями на завдання як санітар-стрілець.
Ми працювали й заходили безпосередньо на лінію зіткнення. У мене по житті є такий момент – я не вмію робити наполовину, – каже Любомир. – Під обстрілом витягував побратима в укриття, надавав йому допомогу. Працював з гемостатичними губками, ставив вени на полі бою. І мені сказали: «Та ну, друже, тобі нема, що тут робити – йдеш на перше плече».
З «300» у «200» ніхто не перейшов
З лютого цього року Любомир працює на першому плечі евакуації. Тобто вивозить поранених з червоної лінії – з поля бою. Усе під обстрілами.
Кожне плече евакуації має свою частину медичної допомоги, – пояснює Дроняк. – Тобто, є два плеча і третій етап – стабілізаційний пункт. Усе разом складається в один пазл. Якщо хтось не доробляє, то друге плече повинне робити своє і доробляти те, що недоробило перше. Тому в перше плече треба вкладати максимум практики.
Поранених вивозять на М-113 – броньовій гусеничній техніці, яка рухається 70 км за годину. Вона дуже гучна й дуже трясе. Любомир пояснює, що це не машина швидкої, що можна стати на ноги й працювати над пораненим. Тут йому доводиться працювати на колінах, бо кушетка набагато нижча. Їхній екіпаж – це він та водій.
Ми максимально укомплектовані усіма медичними засобами, – розказує Любомир. – Вену поставити в дорозі дуже важко, коли людина у геморагічному шоці, тобто у неї критична крововтрата, то вен немає. Ми ставимо – у нас є внутрішньокістковий доступ. Це максимально вирівнює ситуацію і рятує бійця. У нас, тьху-тьху-тьху, з 300 у 200 ніхто не перейшов.
Вдень вони з водієм могли вивезти 20-30 людей.
Каже, був місяць, коли спали по дві години. Вночі інтенсивність обстрілів більша, бо вночі ворог наступав. Тому постійно напоготові, постійно слухали рацію.
Перше плече евакуації передає поранених другому плечу, яке у жовтій чи зеленій зоні. Далі стабілізаційний пункт, а звідти вже у госпіталь. Усіх своїх «пасажирів» Любомир пам’ятає. Потім через волонтерів у госпіталях дізнається, як вони.
Підійти й потиснути руку людині, яку ти вивіз, і він каже тобі: «Дякую» – нічого кращого бути не може! – емоційно говорить Дроняк. – Ти везеш його, поставив турнікет, бандаж, поставив вену, обезболив, вливаєш розчини, і йому стає краще. Далі ти віддаєш пораненого у надійні руки на наступні плечі евакуації, а потім через місяць він пише: «Дякую тобі, друже». Заради цього я там є. Це заряджає.
Про один робочий день з перших вуст
Розповідає сам Любомир Дроняк:
“Був виїзд на Бахмутський напрямок, тоді був «рекорд» – дев’ять поранених. Усі у цій М-113, де простір – 2 х 2,5 м.
По рації повідомили, що є важкий. Нашому хорошому товаришу прилетів у череп осколок 120 міни. Ми заїхали прямо на позиції – на окопи. Там противник б’є з ПТУРа, з РПГ, “сапогів”. Вони не жаліють снарядів. А коли бачать М-113, а тим більше, що це медики, – тим паче.
Ми заїздимо на точку еваку, я повинен відкрити задню ляду, аби забрати пораненого й швидко втекти. А хлопці з ним – лише на середині окопу.
Нести окопом, коли в тебе нема щита, нема носилок – нереально. Та й з ними ти несеш 10 метрів за пів години. Окоп вузький і зиґзаґами.
Водій намотує кола, аби не стояти на місці, бо інакше ми – мішень.
Я зістрибую і з носилками біжу в окоп. Розумію, що не можемо нести пораненого в тому окопі. Викидаємо його на бруствер, вилазимо самі й біжимо. Приліт поряд. Врятувало, що випав дощ, земля м’яка, тому нас просто закидало болотом. Після цього побігли ще швидше.
Коли побратима занесли в машину, по рації передали про ще шість поранених з осколковими. Когось принесли, хтось прийшов сам, з контузією. Вантажимо усіх, рушаємо. Об’їздимо інші позиції, нас зупиняють, бо на дорозі лежать ще два поранені бійці з 57 бригади.
В М-113 зліва є такі залізні сидіння, а навпроти – ноші на ланцюгах. Я одною ногою вперся у задню стінку, іншою у носилки і працюю над важким. І мені просто між ноги протягують одного, а другого поставили отак під ноги. Двері закрили, ми поїхали.
Я допрацьовую з важким, ставлю вену, підключаю системи, обробляю рани та починаю сортувати всіх інших. Усі дев’ять приїхали стабільні та середні стабільні. Усі з венами, обезболені, з введеними кровоспинними препаратами, з гемостатичними губками та бандажами”.
Мара, а чого ти став?
Любомир дуже багато розказує за свого водія – побратима «Мару». Він старший чоловік, з Київщини. Дроняк каже, врятував життя йому і собі, певно, разів з 15.
Тому на всі виїзди – лише з ним. Коли «Мара» за кермом, Любомира нічого не обходить, що діється довкола – він повністю концентрується на роботі з пораненим. Не переживає, що вони кудись не туди заїдуть чи зламаються.
«Мара» знає що робити, – впевнено говорить Любомир. – Першим ділом шукає якийсь бліндаж чи окоп, чи будь-яке укриття, підвал. Ми виносимо «трьохсотого» туди і працюємо там з ним. По рації передаємо, що поламалися. І такі моменти були. У «Мари» ідеальне критичне мислення. Він дуже відважний і духовитий чоловік.
У «Мари» нині також відпустка. Побратими зідзвонюються по два-три рази на день.
Кожен виїзд їхнього евакуаційного екіпажу – це завжди великий ризик. Любомир згадує один з таких. По рації знову почули, що є важкий «300». Тоді працювали на Дорозі життя – це в’їзд у самий Бахмут, де противник прицільно б’є ПТУРом.
Заїздимо на перехрестя, розвертаємося, «Мара» призупиняється, опускається задня ляда, а… нікого нема. Я в шоці, – пригадує Любомир. – По рації: «Зараз піднесуть, зараз піднесуть». Ми розуміємо, що стоїмо під прицілом. «Мара» набирає швидкість і раптом зупиняється. І над нами півтора метра пролітає ракета й розривається метрів за 10.
Після цього М-113 знову починає рух, і тут виносять пораненого. Любомир натягнув його на себе всередину, закрив двері й тут починає працювати міномет. Каже, по машині лиш так «тук-тук-тук» – осколочки посікли.
Доїхали. Поранений стабільний. Усе зробили як треба й передали його далі, – розповідає Дроняк. – Після всього я сів і закурив, хоч не курю. Питаю Мару: «А чого ти став?». Він каже: «Я не знаю». Якби ми тоді продовжили рух – ми б згоріли. В таких ситуаціях ти розумієш, що вдома моляться. Це ніщо інше, як Божа сила.
Усе є на відео
За словами «Айболита», коли працював на швидкій, то виїздив і на ДТП, і до дітей, на ножові поранення, гіпертонічні кризи, інфаркти, інсульти тощо. А тут профіль – звузився. Складніше, що працювати треба в надто екстремальних ситуаціях.
Усі свої виїзди Любомир знімає на GoPro. Так робив і у мирному житті. Запозичив це у польських колег. Побачив, як ті після змагань сиділи й передивлялися відео та аналізували свої помилки.
Він робить так само, аби відточувати майстерність, аналізувати, чи все правильно зробив.
От, коли починається обстріл, ти забігаєш кудись, а потім дивишся і розумієш, що можна було північніше побігти, – розказує Любомир Дроняк. – Відео скидаю товаришам. У мене друг також працює на першому плечі, але в іншій бригаді. Ми разом з ним працювали на “Буковелі”. Я йому скидаю, а він дивиться, вчиться. Не у кожного є препарати, з якими ми працюємо. Усе це завдяки волонтерам. У нас це все налагоджено, як годинник.
До речі, це перша його відпустка, відколи Любомир на війні. Каже, намагається тримати баланс. Хоч це тяжко. Коли був там, то думками – з домом. А зараз, коли у Верховині, то думки про хлопців.
