Іванофранківець Володимир — командир бойової машини піхоти. Боєць захищає Україну у складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади “Едельвейс”.
Повномасштабне вторгнення РФ застало чоловіка за кордоном. Чому повернувся та став на захист України, про роль рідних та волонтерів, а також про життя в тилу військовослужбовець розповів у інтерв’ю Суспільному, передає Правда.іф.
— Де вас застала повномасштабна війна?
— Я був за кордоном. 24 лютого 2022 року о 5:00 я вже знав, що розпочалися такі страшні для нашої країни події. Насправді це було шоком. В Україні рідні не знали, що сталося вторгнення. Я зателефонував їм та повідомив. Перше бажання було — одразу поїхати, долучитися до оборони. Але так склалися обставини, що через виготовлення документів я не міг відразу виїхати. Я покинув Україну за два тижні до початку повномасштабної війни й були певні зобов’язання перед тими людьми, до яких поїхав. Але я постійно думав про те, що відбувається в Україні, як люди себе почувають. Усі дивилися новини, як росіяни просуваються, в перші дні особливо. Ну і я вирішив, що повернуся.
— Як ваші рідні сприйняли таке рішення?
— Вони були шоковані, взагалі не знали, що я виїхав звідти й прямую додому. Я вже при перетині кордону з Польщею сказав дітям. Дружина до кінця не знала, поки я не з’явився на порозі. Коли повертався додому, зі мною їхали чоловіки — молодші за мене та мого віку. Їх було досить багато. Я був здивований, бо знав, що кордони закриті, але вони теж знали, що назад вже не виїдуть. Поспілкувавшись, я зрозумів: вони їдуть для того, щоб вступити в Збройні сили України. Я не мав бойового досвіду. Служив у Збройних силах ще радянських у 1988-1990 роках.
Фото: Володимир
— Розкажіть, будь ласка, про свій перший бій.
— Я гадаю, що для кожного, хто не мав бойового досвіду, це було достатньо страшно. Мені ще пощастило. Я прийшов на військову службу і мій шлях був досить таким тривалим. Два місяці до “контакту з ворогом” я був у роті охорони, потім — у “десятці”. Там нам проводили навчання, розповідали, як себе вести, як працювати зі зброєю.
Не знаю чому, але у першому бою я був досить спокійний і ставився до того холоднокровно. Товариші були трохи здивовані тим, що людина без бойового досвіду так спокійно може реагувати на такі речі.
— За рік повномасштабної війни на яких напрямках ви воювали?
— Наша бригада переважно тримає оборону на Донецькому напрямку. Це — Соледар, Бахмут. Там насправді останнім часом відбувалися “найгарячіші” події. Я приєднався до підрозділу вже тоді, коли хлопці “пройшли” Київ, звільняли райони. Я боронив трасу Лисичанськ — Бахмут. Це було моє перше бойове хрещення, потім вже дислокувався біля Спірного.
— Бахмутський напрямок — одна з “найгарячіших” точок. Наскільки складно там тримати оборону?
— Складність полягає в тому, що там була зосереджена величезна кількість російських артилеристів, особливо на початку літа. Це був просто жах, коли прилітало практично все, що могло прилітати. І артилерія, і танки,і БМП, і авіація, і “гради” — все підряд. Все, що в них було, все на нас сипалося, і пережити ті моменти було величезним везінням чи Божою милістю навіть.
Перша наша така серйозна позиція була біля Яковлівки. Ми там воювали півтора місяця, потім змінилися. Згодом повернулися на ті ж позиції. За цей перший період жодного загиблого в нас не було. Потім почалися інші події. Російські військові почали застосовувати іншу тактику, і взагалі, мені здається, що змінилися самі підрозділи. Спочатку ми воювали з бойовиками “ЛНР/ДНР”, а пізніше прийшли російські війська. Стало значно складніше й інтенсивніше. Вони стріляли точніше. Ми бачили, що вони — більш підготовлені, професійніші. Ми стояли та тримали оборону.
Згодом, коли вже прийшли “вагнерівці”, все стало абсолютно по-іншому. Тоді погіршилася погода, була сирість і погана видимість. Ми не могли їх добре розпізнати, визначити просування вночі. А їхня тактика ведення бою ґрунтується на тому, щоб найближче підкрастися до наших позицій і тоді дуже швидко захоплювати. Вони підкрадалися настільки близько, що риси обличчя можна було розпізнати.
— Чи були ситуації, коли емоції переповнювали?
— В кожному по-різному проявляються емоції. Хтось сильно лякається, хтось навпаки — проявляється. Ті, які в цивільному житті були тихими, спокійними, проявляють себе неймовірними “левами” на передовій. Було багато таких прикладів. Були, звичайно, й розчарування. Люди, які чіпляли на себе медалі, як потім виявилося, не зовсім ті, за кого себе видають. А біля Яковлівки команда була така, що я б з ними й у вогонь, і у воду пішов. На жаль, багатьох уже немає.
— Яке місце волонтерів у цій війні?
— Волонтерська підтримка — вона неймовірна. Вони роблять усе, щоб ми себе почували комфортно, щоб не мерзли, щоб ми добре їли, щоб мали якісь змінні речі, теплі речі. Воно все приходить переважно від волонтерів. Збройні сили теж добре нас забезпечували, особливо на осінь. Тепловізори — це так само чисто волонтерське надбання.
— Зараз ви — на реабілітації. Як саме отримали поранення?
— Це було не поранення, а швидше — везіння чи Боже заступництво. Ми займалися окопними роботами. Треба було швидко копати, бо ми зайняли нові позиції. Був дощ та сніг. Я якраз викопав окоп, вийшов, і почався обстріл. Вибуховою хвилею мене закинуло в той окоп. Порвав колінний суглоб, трохи та спину пошкодив.
— Коли ви повернулися додому на реабілітацію, як пристосовувалися до життя в тилу?
— Чесно кажучи, була трохи розгубленість. Ти довший час живеш у середовищі, яке має зовсім інші цінності, зовсім інші показники якості життя, а тут перебуваєш на мирних територіях, де нічого не свистить, не прилітає. Іноді чуєш звук літака, наші пілоти тренуються, напевно, то одразу викликає напруження й очікування того, що щось має прилетіти. Важко заспокоїти себе, переконати в тому, що ти — в безпеці, що нічого не буде раптово, нічого не прилетить, нічого не вибухне.
— На вашу думку, чи не занадто розслабилися люди в Івано-Франківську?
— Тил і має бути розслаблений. Для того ми на фронті й воюємо. В тилу люди мають жити нормальним життям. Не можуть всі бути похнюплені. Люди мають бути оптимістами.
— Після реабілітації плануєте повертатися?
— Звісно. А хто, як не я. Спочатку військкомати були переповнені. Зараз люди приходять мобілізовані. Їхня мотивація трохи інша. На жаль, дуже багато втрат, і люди, які мають досвід, дуже корисні та потрібні. Підрозділ, в якому є 20 людей і вливається 10 нових, — вони підтягуються. А підрозділ, в якому тільки п’ятеро мають досвід — їм досить важко. Я — молодший командир, але все одно маю в підпорядкуванні людей, за яких відповідаю. Я маю пояснити, що вони повинні робити, як поводити себе в якихось екстремальних ситуаціях, коли прилетить, коли поранить.
— Яку роль для вас відіграє підтримка рідних?
— Це — найбільше, що оберігає там. Це — молитви дружини, рідних, близьких. Кожен контакт з близькими, коли вдається зателефонувати, якесь коротке повідомлення надіслати чи отримати — це взагалі вершина емоцій, які ти на фронті можеш отримати. Це — неможливо передати. Кожного, хто є в тилу, я закликаю приділяти максимум своїх зусиль, думок і піклування, щоб людина на передовій знала про те, що її пам’ятають, що вона — в голові та в серці кожного.
А ми переможемо тому, що ми — сильні, ми незламні. Це — не великі слова, це справді так є. Нам є що втрачати. Ми втратимо себе, свою ідентичність, близьких, втратимо те, що ми у своїх головах і думках виховали за ці роки незалежності. Це буде катастрофа, а катастрофи нам не треба. Ми переможемо.
