Христина Бойчук із позивним «Кудрява» посвідчення військовослужбовиці отримала у 19 років.
Тоді вона керувала культурним дозвіллям військових, тобто була завклубом. Нині ж Христина — капітанка Національної гвардії та виконує бойові завдання на сході України, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
Сама хотіла вирішувати
Свою службу Христина розпочала у 2013 році, ще до Революції гідності. Коли вона стояла на біржі праці, там їй запропонували пройти співбесіду у військовій частині. Тож вирішила спробувати.
У 2014 році, коли росія вторглася в Україну, військові з частини, де служила Христина, вирушили на схід. Але її не взяли. За її словами, тоді через гендерні стереотипи кількість жінок на війні старалися мінімізувати. Та й в частині їх було небагато.
Коли мене не взяли, то сильно зачепили моє его, – каже військова. – Я розуміла, що можу виконувати певні функції, але мене від цього оберігають. З’явилося відчуття, що ти не робиш те, що насправді можеш. Тоді я вирішила, що треба зробити так, аби мене не могли не взяти. Пішла вчитися на офіцера, щоб самій вирішувати, кому їхати на війну, а кому – ні.
Христина зізнається, до того випадку була переконана, що жінка має залишатися жінкою. Та тепер думає інакше – людина має залишатися людиною.
Або ти, або тебе
Христина Бойчук спершу хотіла вчитися у Києві.
Я тоді не думала, що можу бути бойовою командиркою, а думала, як застосувати свої гуманітарні знання. Вирішила, що буду психологинею. Та й в рамки соціальних стереотипів жінка-психолог більш-менш вписується – розповідає Христина. – Але виявилося, що жінок на психологів у Києві вчитися не беруть. Мовляв, для жінок потрібно створювати якісь спеціальні умови. Для мене це було абсолютним абсурдом.
Тому у 2015 році Христина «Кудрява» вступила до Національної академії Національної гвардії України, що у Харкові. Тут вчилася на заступницю командира по роботі з особовим складом та на військову перекладачку. Розповідає, що їй дуже пощастило з командиром роти, який був випускником командного факультету. Він гартував курсантів, як свого часу гартували його.
Хоча зараз я розумію, що в академії хлопці та дівчата ходили в різні наряди. Тобто робота і завдання, які ми виконували, були різними, – пригадує військова. – Наприклад, дівчата частіше ходили в наряд по їдальні, а хлопці – в караул. Вважалося, що «жіночий» наряд – легший, хоча мало хто з хлопців хотів бути в наряді по їдальні.
Переломним для Христини стало знайомство з очільницею Жіночого ветеранського руху Андріаною Сусак, яка після Революції гідності в перших ешелонах поїхала на схід захищати Україну.
Вона числилася швачкою в батальйоні «Айдар», але насправді виконувала бойові завдання, – розповідає Христина. – І коли вона розказувала свою історію нам, ще тоді курсантам і курсанткам, я нею дуже сильно захопилася. Вона говорила про те, що на полі бою всі рівні. Тобто, коли тримаєш зброю в руках, то або ти, або тебе. Ти робиш свідомий вибір, бо розумієш, що це твій вклад у боротьбу, твій вклад в перемогу, і ти не можеш залишатися осторонь. Я тоді дуже пройнялася її словами.
Маленька перемога
У січні 2021 року Христина Бойчук закінчила академію. Пригадує, як перед випуском пішла до заступника по роботі з особовим складом на факультеті та попросила, аби дівчатам пошили парадну форму не зі спідницею, а зі штанами.
Було дуже холодно, а репетиції проходили на вулиці, – розповідає «Кудрява». – Одним з елементів присяги офіцера є вклякання на одне коліно. Мене дуже тригерила ця історія, бо хлопці могли вдягнути підштанки, а ми мусили бути в спідницях і прозорих капронових колготах, бо це красиво. Я страшенно з цим не погоджувалась. Розуміла, що в штанах ми будемо такі ж красиві, а головне – здорові.
Ініціативу військової тоді підтримали не всі. Дехто навіть зневажав її за це. Та зрештою «Кудрява» таки свого добилася. Каже, це її маленька перемога.
Мені пускали отруту в спину, бо не розуміли, що на службі ми мусимо бути рівні, – каже бійчиня. – Ми маємо виконувати свої обов’язки в повній мірі, незалежно від статі чи фізичної підготовки. До того ж, фізпідготовку можна підтягнути. Я переконувалась у цьому неодноразово, коли стикалася з випробуваннями, які, як думала, жіночому організму не під силу. Виявилося, все під силу. Головне – поставити собі правильну мету.
Бути зі своїми людьми
Позаяк Христина Бойчук закінчила магістратуру із золотою медаллю, їй дали можливість обрати підрозділ для подальшої служби. У пріоритеті була військова частина Національної гвардії, що дислокувалася в Гостомелі. Щоправда, посаду для Христини там знайшли не одразу.
Спершу я була там на стажуванні і мене приємно вразили вмотивовані люди, які прагнули боротися, – каже «Кудрява». – А ще я була в захваті від тамтешніх традицій, які гуртували військовий колектив.
Христина пригадує, як її батальйон «біг на берет». Тобто, аби отримати право носити берет, бійці повинні пройти складні випробування з фізичної, вогневої та тактичної підготовки.
Тоді мене тільки лінивий не запитав, чому я біжу. Річ у тім, що в академії я вже носила берет, і мені не потрібно було здавати нормативи, – пояснює військова. – Я відповідала, що хочу його заслужити. Хотіла бути в строю зі своїми людьми. Бігти з ними ці 10 км і долати смугу перешкод, аби вони бачили, що я їх не залишу, що буду з ними, як би тяжко там не було.
Під час забігу «Кудрява» помітила, що один із її підлеглих дуже втомився. Боєць ніс ручний протитанковий гранатомет, йому було важко і він був готовий зупинитися. Але було важливо, щоб добігли всі, бо тільки тоді норматив зараховується.
Я до нього підбігаю і кажу: «Ти що, змучився?». А він: «Ні, Христино Іванівно!». І ми біжимо потихеньку разом, – розповідає бійчиня. – А збоку біг інструктор, який почав його булити. Мовляв, дівчина біжить, а ти не можеш. На що я відповіла: «Слухай, ти біжиш в шортах, і тобі легенько. Може ти забереш у нього гранатомет і броню? Тоді по-іншому заспіваєш. Або допомагай, або не гноби їх!.
Чекали загострення
Весь 2021 рік підрозділ Христини провів на полігонах та міжнародних навчаннях. Зокрема, вчилися штурмувати урбанізовану місцевість. «Кудрява» каже, що тоді дуже багато навчилася, було багато практики і це мотивувало. А 24 лютого 2022 року військова вже була в зоні бойових дій на сході, поблизу Станиці Луганської. Повномасштабне вторгнення застало її на чергуванні.
Десь о третій годині ночі я отримала інформацію, що буде проводитись артпідготовка по місцю дислокації нашого підрозділу. Бо перед тим, як здійснювати якісь наступальні дії противник засипає артилерією, а потім просуває свої сили, – розповідає «Кудрява». – Я розбудила своїх побратимів і ми попередили підрозділи, які були ближче до «лінії». Відверто кажучи, ми чекали, що буде загострення, що будуть бойові дії масштабніші, ніж у 2014 році. Бо почастішали обстріли, збільшилась кількість безпілотників, а на лінії зіткнення противник сконцентрував сили та засоби. Але ми були щиро впевнені, що російські війська будуть тиснути зі сходу. Ніхто не думав, що під таку шалену роздачу потраплять Київ і Чернігів.
На позиції тоді було 10-15 людей. Вони мали об’єднатися з підрозділом, який виїхав на підмогу із Львівської області, а вже після цього розподіляти сили й засоби.
Я тоді зрозуміла, що це вже не АТО, не ООС, не мій спокійний тил, в якому я переживаю, що мене не беруть на війну, – каже Христина Бойчук. – Начальник ще іронізував, що я отримала те, чого просила. Бо коли ми вирушали на схід, мені було соромно, що я отримаю УБД у 2022 році, коли інтенсивних бойових дій нема.
Далі про службу на війні – пряма мова Христини «Кудрявої»
Про найважчі дні
Найважче було в ніч, коли в полон потрапив мій найкращий друг. Я тоді теж була на чергуванні. Отримали перехоплення, що полоненим відрізають голови. Я боялася, що це, скоріш за все, і на нього чекає, бо він – офіцер. Відчуття безпомічності, бо ти абсолютно нічого не можеш зробити, вбиває більше, ніж кулі противника. Це стало для мене найбільшим болем. Ми не можемо його визволити, а в так званій ДНР йому присудили 15 років позбавлення волі в тюрмі суворого режиму. Вони знімали про нього сюжет, ми бачили, як він виглядає, і це дуже страшно.
Про колектив
У мене дуже крута команда. Вони ставляться з повагою, і я не відчуваю втрати авторитету через те, що я – жінка. До мене прислуховуються, безапеляційно виконують накази. Хоча більшість моментів ми обговорюємо, бо в мене дуже круті спеціалісти, з якими варто радитися. Хоча рішення як командирка приймаю я.
Про командування
Командир моєї частини в одному з інтерв’ю сказав, що не шкодує, що залишив мене на фронті. Бо в перші дні повномасштабного вторгнення він зібрав всіх жінок, які були на виїзді, посадив у машину і відправив у тилові міста.
Пам’ятаю, як він відправив мене у машину, я відкрила двері, а там вже нема місця. Тоді я попросила мене залишити. Я не могла собі уявити, як, вийшовши з оточення, можна поїхати в тил. Кожен, хто тоді був у строю, розумів – ти є тут і зараз, і ти мусиш робити все, аби не дати противнику просунутися далі. Кожна людина – на вагу золота і на вагу золота кожен професіонал, а в мене за спиною – академія і цілий рік міжнародних навчань. Як з такими навичками мене можна відправити в тил? Але боялася, що гендерні стереотипи можуть зіграти свою роль.
Про втрати
З мого взводу загинуло 10 хлопців і я досі їх не відпустила. Ці люди – в моїй голові, я не знаю, як це надалі вплине на мою на психіку. Коли я була в Києві, то «зустрічала» на вулиці тих, кого вже немає. Ти хочеш підійти обійнятися, а потім себе зупиняєш, бо розумієш, що це абсолютно стороння людина.
