В Івано-Франківському міському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки Мирослав почав служити в червні 2023 року. Він — стрілець в роті охорони.
Каже: до його обов’язків входить охорона адміністративних будівель, пошукові заходи та поховання військовослужбовців. Вручати повістки йому доводилося нечасто.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
“Було таке кілька разів, що підходили до чоловіків. Я завжди старався культурно, ввічливо представитися, показати військовий квиток, спитатися його дані. Більшість людей нормально ставилися, але, бувало, траплялися й такі люди, що починали “кіпішувати”, казали: “А самі йдіть туди, а ви там не були”. Стараєшся пояснити, що ти тільки звідти, а до них от не доходить. А деякі говорять: “Чого ти сюди приїхав? Ти мав там залишитися”, — розповідає Мирослав Перепічка.
“У Telegram-чатах про повістки люди таке пишуть, що в голові не вкладається”
Особливо неприємно, каже Мирослав, коли читає коментарі в Telegram-каналах, які інформують про вручення повісток.
“Там люди таке пишуть, що от в голові не вкладається. Деякі чоловіки пишуть, що треба жінок відправляти воювати, деякі пишуть, що от ми не вийдемо на протест, тому що нас одразу загребуть, нехай жінки виходять. І багато таких повідомлень, коли не можна назвати їх чоловіками”, — говорить військовий.
“Обурює те, коли люди кажуть, що в ТЦК сидять тільки ті, хто відкупився”
Мирослав Перепічка розповідає: в роті охорони Івано-Франківського міського ТЦК та СП 70-80% працівників — військові, які, як і він, повернулися із зони бойових дій.
“Обурює те, коли люди кажуть, що в ТЦК сидять тільки ті, хто відкупився. Це — дуже накручений міф, що в ТЦК служать підкупні, родичі комісарів, “свої” або взагалі не з Франківська. У нас більшість хлопців — після бойових, з різних бригад і підрозділів. Тобто багато бійців, які вже побачили достатньо, отримали поранення і не можуть нести службу в зоні бойових дій. Вони вирішили перевестися в ТЦК і служити тут”, — каже Мирослав Перепічка.
Чи “працюють” київські та інші працівники ТЦК та СП в Івано-Франківську
“Я неодноразово чув від колег у Франківську, навіть від батьків, що от у місто заїхали київські ТЦК-шники, харківські, одеські. Я завжди говорю: звідки ви це взяли, хто вам сказав? Є такі моменти, що з області приїжджають — з Верховини, Долини, Коломиї, але щоб з інших областей — такого немає”, — розповідає військовий.
Боєць у війську з 2021 року
Військовослужбовець Мирослав Перепічка підписав контракт на військову строкову службу в листопаді 2021 року з 59 окремою мотопіхотною бригадою імені Якова Гандзюка. Боєць проходив навчання та готувався вирушати в зону ООС в складі самохідного артилерійського дивізіону. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну його дивізіон застало у Київській області.
“Цей день дуже добре запам’ятався. Зранку черговий роти забігає і дає команду бойової тривоги. Ми збираємося швиденько, отримуємо автомати. Нас пошикували, сказали, що напали. І що САУ – наші бойові машини — вже на бойових позиціях і ми маємо бігти до них через ліс. Того ж дня ми виїхали. 25 лютого ми були в Миколаївській області, виконували бойові завдання”, — говорить Мирослав Перепічка.
“Нам дзвонили з розвідки, казали, що там все горить, техніка горить, кац*пи горять. Це був адреналін, це тішило”
Мирослав Перепічка служив у війську оператором-топогеодезистом. Його робота полягала в тому, щоб правильно виставити бойові машини для стрільби, аби були точні влучання в ціль. Тому, каже, й російські військові найперше намагалися знищити українську артилерію.
“Для ворога артилерія — це одна з таких неприємних ситуацій, якої вони хочуть насамперед позбутися, щоб не було прикриття піхоти. Тому нам доводилося ночувати й у посадках і деколи навіть не було чим накритися, але завжди шукали вихід. У селах просили в людей якісь ковдри. Люди відгукувалися, приносили нам і домашню їжу, і сало, і всілякі закрутки. Дехто навіть пропонував нам заселитися до хати”, — кажеМирослав Перепічка.
Військовий пригадує один бій, під час якого вони з побратимами використали приблизно двісті снарядів за день.
“Це — досить багато. В ящику, в якому нам привозять снаряди, — два заряди, то можна собі уявити, скільки загалом було боєприпасів. Нам тоді розказували, що ми дуже добре попрацювали. Бійці з розвідки казали, що там все горить, техніка горить, кац*пи горять. Це був адреналін, це тішило”, — каже воїн.
“Зараз прилетить сюди й нас усіх вісьмох і не стане”
У березні 2022 року Мирослав Перепічка отримав поранення в щелепу. Це сталося в селі Лиманне на Миколаївщині. Боєць пригадує: тоді з побратимами приїхали в район зосередження і чекали наступних команд. Військовий припускає, що росіяни побачили їх з безпілотника і почали артилерійський обстріл.
“Ми почули вихід, він був за 50 метрів від нас. І ми почали відбігати в бік села. Коли впали на землю, я почув приліт справа і зліва від мене, десь за п’ять-сім метрів. Я відчув, наче мені хтось ляпас дав у щелепу, побачив кров, але треба було далі бігти. Нас десь годину крили. Снаряди пролітали буквально над хатою і цей свист… З кожним разом думаєш, що оцей снаряд — мій. Зараз прилетить сюди й нас усіх вісьмох і не стане”, — ділитьсяМирослав Перепічка.
“В щелепі — дірка”
Під час того артилерійського обстрілу уламок потрапив у ліву частину щелепи Мирослава. У нього були два переломи. Зараз в нього в щелепі — титанова пластина, бо без неї лікарям не вдалося б зростити кістку.
“Зараз я не відчуваю цієї сторони щелепи. В щелепі — дірка, яка вже не заживе. Недавно робили ще одну операцію, заливали кісткову речовину, щоб хоча б можна було імплант вставити. Найбільша неприємність, що їм тільки на правий бік. Колись був дефект мовлення, тобто чітко не міг вимовляти букви, зараз трошки ситуація краща”, — розповідає воїн.
“Мені було страшно вийти надвір покурити навіть”
Мирослав каже: після поранення лікувався до липня, а тоді знову повернувся в зону бойових дій на Миколаївщину. Тоді, коли чув “виходи” зброї та влучання десь поблизу, — починав панікувати, не міг контролювати свої дії та рухи. Під час одного з таких обстрілів, щоб врятуватися, пробіг 5 кілометрів і навіть не помітив.
“Після цього мене відправили в Миколаїв, де ми базувалися. І там вирішували, що зі мною робити. Минув деякий час, це були тривоги в Миколаєві, прильоти. І як тільки тривога починалася, я перший вже сидів в укритті в підвалі, бо мені було страшно вийти надвір покурити навіть. Весь час — в укритті й не виходив. Після цього наш медик видав мені скерування на госпіталь. Мене поклали в психіатричну лікарню”, — пригадує Мирослав.
Коли боєць завершив курс лікування, повернувся у Вінницю, де дислокувалася бригада, щоб продовжувати службу там. Однак через декілька місяців знову відчув, що його стан погіршується.
“Погано сплю, погано себе почуваю, постійно — в мандражі й флешбеки. Я вирішив знову звернутися за допомогою, поїхав у психоневрологічну лікарню імені Ющенка. І після цього військово-лікарська комісія визнала мене обмежено придатним. Мене перевели в 9 батальйон, що прикомандирований до 59 бригади. Там підійшов до мене офіцер і сказав: “Тебе переведуть в Івано-Франківськ, у ТЦК”. Сказати, що я був на сьомому небі від щастя — це нічого не сказати. Бо я — родом з Івано-Франківська, тут — мої рідні, тут — моя сім’я”, — розповідає Мирослав Перепічка.
“У тилових містах люди повинні поважати військових”
Воїн вважає, що у тилових містах люди повинні поважати військових, бути толерантними.
“Коли їдеш у громадському транспорті, люди на тебе озираються і дивляться, як не знаю на кого. Я ловлю на собі ці погляди й мені неприємно. До військових люди мають ставитися з повагою, з честю. Тому що багатьох військовослужбовців, які повернулися з передової, трохи дивують і лякають натовпи, рух, життя. Бо там життя — зовсім інше”, — каже боєць.
