Багато хто пояснює це витонченістю офіційної російської пропаганди, але офіційна пропаганда в Росії не така хороша, як і все інше — технології, військова справа
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Дедалі частіше й частіше зустрічаю неймовірну запеклість прихильників «Z». З ними марно розмовляти. Вони сиплють прокльонами на всі аргументи, навіть стримані та миролюбні. Утім, і противники «Z» не відрізняються більшою терпимістю. Логомахія за жорстокістю дедалі більше наближається до реальної війни, хіба що в ній іще не вбивають, але до рукоприкладства вже доходять. Вчорашні найближчі друзі стають за один вечір ворогами, подружжя — чужими одне для одного і роз’їжджаються, якщо є куди, діти перестають спілкуватися зі старими батьками, пише НВ.
Багато хто пояснює це витонченістю офіційної російської пропаганди, але офіційна пропаганда в Росії не така хороша, як не таке хороше й усе інше — технологія, військова справа, виробництво паперу і верстатів, охорона природи і пам’яток культури. Усе, щонайбільше, на середньому рівні, також і пропаганда. Вона нудотна у своїй грубій нав’язливості, відвертій брехні. Це послання тим, хто хоче бути введеним в оману, у кого відраза до правди. Пропаганда не переформатовує мізки, вона дає їм зручну можливість і виправдання бути такими, якими вони є, — злісні, агресивні, сліпі до істини, які ненавидять увесь світ, «що проти нас».
Можливо, це наслідок радянського минулого? Теж ні. Багато народів, починаючи агресивні війни, божеволіли, впадали в масове божевілля шаленим фанатизмом. Англійці вітали війну з бурами, і чудовий Артур Конан-Дойль написав огидний памфлет, що виправдовує цю війну, французи обожнювали Наполеона і захоплювалися його перемогами, що коштували цвіту самої французької нації та багатьох життів по всій Європі від Іспанії до Росії. Безумство німців в епоху нацизму було видно багатьом стороннім спостерігачам. Мій батько з жахом розповідав, що коли він був на переговорах у Берліні в 1939—1940 рр. стосовно постачання озброєння Німеччини для СРСР, він бачив, як на публічному виступі Гітлера молоді жінки простягали йому своїх немовлят, коли він закликав віддати своїх синів для Тисячолітнього Рейху. А це ж були освічені, зазвичай спокійні та стримані прусачки.
Російські люди втрачали голову і в 1805-му, коли Олександр оголосив війну Наполеону і вступив в 3-тю коаліцію, і в 1853-му, коли Микола Павлович оголосив війну Османській імперії через суперечку про ключі Віфлеємського храму. У 1876−1877 рр. божевільний у бажанні допомогти «братам» російський народ буквально змусив Олександра II оголосити Туреччині війну, хоча Росія в цей час проводила Великі реформи, і війна їй була зовсім не потрібна. Але Олександр Миколайович хотів бути народним царем і розпочав украй важку війну, плодами якої до того ж європейські держави не дозволили Росії скористатися, і цар чудово знав, починаючи війну, що так і буде — не дозволять.
А божевільний ентузіазм і шапкозакидництво в січні-березні 1905 р. у війні з японцями, яких слідом за царем і називали, і малювали в карикатурах «макаками», а захоплення серпня 1914-го, уклінний народ перед Зимовим палацом, коли на балконі з’явився цар Микола з Олександрою Федорівною?
Це задурювання війною народу добре відоме фахівцям з масової психології. На фронті захоплення відразу зникає, тяжкі будні — кров, смерть, бруд, страх знищують їх одразу. Для солдатів на війні лайка стає огидною і небезпечною рутиною. Ті, хто вижив, не люблять згадувати про військові будні. Або коротко говорять надміру допитливим онукам — війна це велика гидота.
А ось у тилу, доки його не торкнулася страшна рука війни килимовими бомбардуваннями, голодом, облогами, триває ейфорія та психоз. Ті, хто безпосередньо не беруть участі у війні, але переживають за своїх, схожі за психологічною реакцією на глядачів боїв гладіаторів, на любителів порнофільмів або на футбольних уболівальників — вони фанатіють і божеволіють від справи, якою займаються інші. Це — особлива форма колективної залученості, коли немає ні праці, ні поту, ні крові, а є лише напруга, адреналін, що відбирає розум, але не згоряє у справі.
Політики, знавці цих масових психозів воєнного часу, спритно використовують їх для консолідації народу навколо вождя. Коли справжня смерть безлічі людей з уділу поки є видовищем, вона не лякає, а тільки збуджує нерви та мозок. І без телевізора, і до радіо так було.
Так буває з війною майже завжди. Історія знає непопулярні у народі війни, але вони рідкісні. Такою була, скажімо, російсько-шведська війна 1808−1809 років. Але хто про неї пам’ятає, хоча її призом для Росії стала Фінляндія.
Тому, шановні, стежте за собою, не перетворюйтеся на глядачів на трибунах Колізею. Тим паче, це не вистава, а справжня трагедія війни. І до тих, хто збожеволів від фанатизму, ставтеся з розумінням, знаючи, що запалення колективного несвідомого зійде нанівець помалу або через тягар війни, або через ганьбу поразки.
До речі, війни, що починаються таким масовим психозом, а потім завершуються військовою поразкою, як правило, викликають звичайний істероїдний синдром тотального розчарування владою, гніву на неї, що не виправдала надій. Через це тотальне розчарування владою впали в 1917−18 роках імперії — Російська, Австрійська, Німецька, Османська. У 1905 році поразка від японців обернулася революцією в Росії. «Говорили, що вони макаки, а виявилися ми абиякі, та й цар наш — дурень», — говорили російські люди, читаючи зведення з полів Маньчжурії та з фортів Порт-Артура. І чим більше безумство захоплення на початку — тим більша ненависть до влади наприкінці програної війни. Народ не пробачає кумирам, що тішився ними.
Поразки можуть у ще недавно божевільному від військових маршів народі народжувати злість і бажання реваншу (так було в Німеччині в 1920-ті та в Росії всі двохтисячні роки), а може і глибоке каяття у скоєному божевіллі. Але для цього кожному народу потрібен свій Ясперс, який пояснить потерпілим притчу про «національну провину». А розум народу має бути настільки вражений невдачею, що він виявиться відкритим для слів мислителя.
У Росії поки що все тільки починається. Солдати воюють як уміють, а народ божеволіє і наліплює на одяг «Z». Попереду великі спокуси реваншами та лікувальні каяття, революції та довгі роки злиднів і принижень. Колективне несвідоме, яке християни називають зовсім інакше, вирвалося на волю і руйнує суспільство.
Зараз усе це можна зупинити, як дорослі, помічаючи, що їхні діти дивляться в комп’ютері якусь гидоту, відключають його. І діти, хай зі слізьми, зрештою заспокоюються. Але скоро, дуже скоро, ніхто вже не зможе зупинити психоз. І тоді він пройде всі свої стадії та завершиться так, як уже завершувався сотні разів. Тут Росія має неабиякий досвід.
Текст опубліковано з дозволу автора
