Вибухи на аеродромі в Новофедорівці 9 серпня стали першим з початку повномасштабної війни ударом по військовій інфраструктурі Росії в окупованому Криму. Офіційний Київ не визнає застосування високоточного далекобійного озброєння по цьому об’єкту, хоч і вніс дев’ять літаків ВКС РФ до списку втрат ворога за минулу добу. У Москві також не стали звинувачувати ЗСУ — пропаганда твердить про «випадкову детонацію» та «головотяпство». Втім, події в Новофедорівці викликали в Мережі інтерес до питання, чи можна розцінювати те, що сталося, як атаку України на територію Росії, інакше кажучи — кому зараз юридично належить Крим.
У липні міністр оборони Олексій Резніков підтвердив повідомлення ЗМІ про те, що Україна зобов’язалася не застосовувати високоточну зброю, зокрема РСЗВ HIMARS, по російських об’єктах на території РФ, пише НВ.
«Ми скрізь це засвідчили, навіть я особисто зробив це листом на ім’я мого колеги — глави Пентагону, що ми використовуватимемо американську зброю для стримування ворога та деокупації тимчасово окупованих земель тільки на території України», — сказав він в інтерв’ю ВВС.
За словами Резнікова, глава Пентагону Ллойд Остін запитав у нього, чи поширюється це запевнення на Крим. «Я сказав, що ми маємо достатньо стратегічних об’єктів на окупованих росіянами українських територіях. На що він відповів: ми зрозуміли тебе», — додав керівник Міноборони України.
Росія з 18 березня 2014 року вважає Крим своєю частиною, «суб’єктом федерації». Україна ж розглядає півострів як окуповану територію, так само як і райони Луганської, Донецької, Херсонської, Харківської, Запорізької та Миколаївської областей, які ворог захопив з 2014 по 2022 рік.
НВ наводить чотири аргументи, щоб вважати питання «чий Крим за законом» закритим.
Welcome back, або Що змінилося з 2014-го?
28 лютого, на п’ятий день широкомасштабного вторгнення РФ, в англомовному твіттер-акаунті, який ведеться від імені Криму, з’явився запис: «Гм, гадаю, наближається моє повернення в Україну».
Патріотична громадськість України та кримчани, які зберегли вірність батьківщині, сприйняли цей оптимістичний твіт із натхненням. Опір українців агресії розглядався як відкриття вікна можливостей для відновлення контролю Києва над усіма територіями у межах початку 2014 року.
Водночас з юридичного погляду Крим Україну ніколи й не залишав.
Ключовим документом у цьому аспекті є резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй № 68/262 від 27 березня 2014 року. Документ оголошував спробу ввести Крим до складу Російської Федерації нікчемною. «Референдум» 16 березня 2014-го, який у Москві подали як результат волевиявлення народу Криму, ГА ООН не визнала та закликала «усі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати жодних змін статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополя».
Усі наступні рішення Генасамблеї та Ради Безпеки ООН з «кримського питання» так чи інакше ґрунтувалися на резолюції 68/262.
У березні-квітні 2022 року ГА ООН на надзвичайній сесії ухвалила три резолюції у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення Росії. У них висловлювалася вимога вивести російські війська з усієї «визнаної суверенної території України», і, хоча Крим не згадувався безпосередньо, наголошувалося, що «жодне територіальне придбання внаслідок загрози або використання сили не визнається законним».
Згадати Гельсінкі, або Чим анексія відрізняється від сецесії
У Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаному 1 серпня 1975 року, проголошуються принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності держав.
Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони. Вони, відповідно, утримуватимуться також від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на захоплення та узурпацію частини чи всієї території будь-якої держави-учасниці. Розділ 3.
Держави-учасниці також утримуватимуться від
того, щоб перетворювати територію одна одної на об’єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або на об’єкт захоплення за допомогою таких заходів чи загрози їх здійснення. Жодна окупація або захоплення такого роду не визнаватиметься законною. Розділ 4.
Хоча до 2014 року відбулося перекроювання політичної карти Європи (зникнення СРСР, Югославії, Чехословаччини), Гельсінський акт залишався дійсним. Отже, всі кордони мали проходити там, що й у 1975 році.
Як зазначав відомий український юрист (нині покійний) Олександр Задорожній, міжнародне право передбачає СІМ випадків правомірності переходу територій, серед них цесія (передавання території за взаємною згодою держав) та сецесія (реалізація принципу самовизначення націй).
Росія у «договорі» про приєднання Криму та у низці заяв свого МЗС того часу посилається саме на ці положення. Нібито 16 березня 2014 року відбувся «референдум», 17 березня було створено незалежну «республіка Крим», а вже 18-го вона «добровільно» увійшла до складу РФ. Все це обман, покликаний приховати окупацію та анексію, вважав Задорожній. «Відповідно до міжнародного права „самовизначенням народу“ ніяк не можуть бути дії, що передбачають керівництво іноземних збройних сил та підрозділів спецслужб. Зображення російською владою процесів у Криму як таких, що відбувалися у два етапи: перший — сецесія та створення „республіки Крим“ і другий — прийняття та входження цієї нової держави до складу РФ — не мають фактичних та правових підстав. „Республіка Крим“ не мала можливості отримати незалежну публічну владу, що є однією з необхідних вимог для визнання державності», — писав він.
«Республіка Крим», яка існувала як «держава» тільки два дні, не запроваджувала окреме громадянство і не видавала власні паспорти. Крім того, як вказували правознавці, поняття «народ Криму» в Москві трактували як «населення півострова», що суперечить основам принципу самовизначення націй.
І найголовніше — Конституція України взагалі не передбачає право сецесії, навіть для Автономної Республіки Крим.
Договір про дружбу, або Як урятувати Януковича
1 квітня 1999 року в Москві відбувся обмін грамотами про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною. Він закріплював визнання непорушності кордонів, поваги до територіальної цілісності двох країн та взаємного зобов’язання не використовувати свою територію на шкоду безпеці одна одної.
Поява на території Криму озброєних солдатів Росії, блокування українських військових частин (зокрема аеродрому в Новофедорівці) у лютому-березні 2014 року було кричущим порушенням двосторонньої угоди. Проте Москва наполягала, що діє… у чіткій відповідності до нього, розривати договір там не збиралися, розраховуючи на повернення проросійської влади до Києва.
Як виправдання анексії Росія подавала лист президента-втікача Віктора Януковича від 1 березня (його демонстрував в ООН тодішній постпред РФ Віталій Чуркін).
Як законно обраний президент України заявляю: події на Майдані, незаконне захоплення влади у Києві призвели до того, що Україна опинилася на порозі громадянської війни. У країні панують хаос та анархія. Життя та безпека людей, особливо на південному сході та в Криму, під загрозою. Під впливом західних країн здійснюються відкритий терор та насильство. Люди переслідуються за політичною та мовною ознаками. У зв’язку з цим звертаюся до президента Росії Володимира Володимировича Путіна з проханням використати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності, захисту населення України. Віктор Янукович
Однак ні Договір про дружбу, ні інші міжнародні чи внутрішні правові акти не давали особисто Януковичу права звертатися до президента Росії з таким проханням, навіть якби він до 1 березня залишався главою держави. Це було б можливо на підставі рішень РНБО та Верховної Ради.
У 2019 році Україна денонсувала угоду про дружбу з Росією, але це не скасовувало того факту, що Росія має нести відповідальність за її порушення.
Найбільш чітке пояснення містить рішення Європейського суду з прав людини від 14 січня 2021 року. Суд визнав свою юрисдикцію у справі «Україна проти Росії (стосовно Криму)», встановивши, що Росія мала «ефективний контроль» над півостровом із 27 лютого 2014 року — тобто за два дні до «звернення Януковича» та за три тижні до «приєднання республіки Крим».
Український уряд розглядав рішення ЄСПЛ як крок до покарання Росії за численні випадки порушення прав кримських татар та інших громадян України, починаючи із зазначеної у рішенні дати. Способом припинити ці порушення назавжди в Києві бачили деокупацію півострова. Відповідну стратегію президент Володимир Зеленський підписав 24 березня 2021 року. Вона передбачає як дипломатичні, так і воєнні методи вигнання загарбників з півострова.
Повернути час, або А як же подарунок Хрущова?
У своєму виступі 21 лютого 2022 року диктатор Володимир Путін, перераховуючи приводи для вже вирішеного вторгнення в Україну, не забув і про Крим. «1954 року Хрущов навіщось відібрав у Росії Крим і подарував його Україні», — заявив Путін.
Це могло виглядати черговим повторенням марення роспропаганди про нерозсудливість п’яного Микити Хрущова, проте фраза Путіна концентрує нехтування історичними фактами повною мірою.
По-перше, не Хрущов. Під указом Президії Верховної ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передавання Кримської області РРФСР до складу Української РСР стоять підписи глави президії Климента Ворошилова (президента СРСР у сучасному прочитанні) та секретаря Миколи Пєгова. Перший секретар ЦК КПРС просто голосував за включення Криму до складу України на засіданні президії ЦК у січні, як і решта членів керівництва партії. Всевладдя Хрущова менше ніж за рік після смерті Сталіна — міф.
По-друге, не подарував. Формальне рішення про зміну адмінкордонів ухвалювали Верховні ради РРФСР та України.
«Справа в тому, що в СРСР ні про яку пряму демократію не було і натяку, з жодних питань ані всенародні, ані місцеві референдуми не проводилися. І питання про передавання територій з однієї союзної республіки (або області) в іншу формально вирішували парламенти союзних республік та всесоюзний парламент. Але оскільки ці парламенти були фікціями, покликаними лише показати народу та міжнародній громадськості, що в СРСР здійснюється справжнє народовладдя, то у повному складі вони працювали лише кілька днів на рік. На той час усі укази від імені Верховних рад ухвалювали їх президії, і укази про зміну кордонів між союзними республіками та областями всередині республік не були винятком», — зазначав історик Борис Соколов у 2019 році.
По-третє, не «навіщось», а з конкретної причини: «З огляду на територіальне тяжіння Кримської області до УРСР, спільність економіки та тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та УРСР».
Післявоєнна розруха, посилена сталінською депортацією кримських татар, не залишала Хрущову та компанії іншого вибору, переконаний письменник Станіслав Цалик. «У Криму склалася катастрофічна ситуація, яка потребувала негайного вирішення. Офіційно засудити злочини Сталіна? Ще не час — це буде зроблено за кілька років на ХХ з’їзді КПРС. Повернути на острів депортовані народи? Радянське суспільство не готове до цього. Можливо, Хрущов взагалі не розглядав ситуацію під таким кутом. Передати Крим під управління Україні та вирішити економічні питання її ресурсами — це вихід», — писав він у блозі для ВВС.
***
«Ця російська війна проти України та проти всієї вільної Європи почалася з Криму і має закінчитися Кримом — його визволенням. Сьогодні неможливо сказати, коли це станеться. Але ми постійно додаємо необхідні компоненти до формули звільнення Криму», — заявив президент Зеленський одразу після інциденту на авіабазі у Новофедорівці.
