В Україні соціальне підприємництво почало розвиватися десь близько п’яти років тому.
Наприкінці 2020 у Франківську підписали програму з розвитку та підтримки цього напрямку – до 2024 року. Є там і проєкт «Ба і Ді клуб», який стартував минулого року і на місці точно не стоїть. А чим саме вони займаються, «Репортер» розпитав керівницю проєкту Галину Плотницьку. Франківську
– Пані Галино, у чому полягає ваша робота і з чого усе почалось?
– Ми беремо участь у програмі разом з ветеранами війни на Донбасі та людьми з інвалідністю, з яких власне й розпочалося соціальне підприємництво в Україні. І участь там – це дуже важливо, зараз поясню, чому. Соціальне підприємництво зачіпає тих людей, до яких у держави, вибачте, бракує рук. А з іншого боку, це одна із форм благодійності, яка не підтримує правила споживання, а навпаки – дозволяє людям заробляти собі на трішки краще життя.
Це можливість вирівняти своє життя та паралельно вчитися, постійно розвиватися. Це така собі вудка, яку дають людині в руки – і вперед! Тут не працює: «Я бідний та нещасний, нікому не потрібен». Аби ти був потрібний, ти маєш бути цікавий.
– Як з’явилась ідея клубу?
– Далеко йти не треба – хотілося клубу для однолітків. Знаєте, пенсіонери якось відділені від життя, бо як є сім’я, то більшість сидить вдома та бавить онуків. І в цих сім’ях, як не сумно, діти по-споживацьки відносяться до бабусь і дідусів. Я багато читала й дізналася, що є можливість створити організацію та одночасно підприємство, де ще й будуть вчити. Для мене це найважливіше, бо я виросла в сім’ї педагогів і вивчала менеджмент. Зараз усі хваляться новітніми методами ведення бізнесу, а я ще в 1999 році читала тоненьку книжечку про компанію Toyota. Тому що все нове – це забуте старе.
– У Франківську не важко з соціальним підприємництвом?
– Важче, у порівнянні з іншими областями, та й можна навіть порівняти з Європою. В нас тут такий патерналістський лад, навіть матріархат – в сім’ї головна не бабуся, а прабабуся. На мене косо дивляться мами, бо я ж забираю бабусь із сім’ї. З цим найважче, бо якщо говорити про громадське середовище, то воно чудове. Всі за нас вболівають, й людська підтримка набагато важливіша, ніж що б там не було.
Нас зазвичай підтримують 40-річні та молодші. Це якраз і є громадські рушії, бо сама б я не змогла з усім впоратись. Я розумію, що мені потрібні фахівці. А в багатьох людей просто очі загоряються після наших зустрічей і вони шаленіють – так хочуть допомогти! Минулий рік, направду, трохи вибив з колії через пандемію, бо ж просиділи вдома. І то все полегенько наздоганяємо. Не побоюся сказати, що наше підприємництво унікальне, бо ж займає пенсіонерів роботою. Такого в Україні немає ніде.
– Вже знайшли приміщення для хабу «Ба і Ді»?
– Я поставила собі мету – до кінця червня знайти приміщення й відкрити повноцінний хаб, місце, де будуть напоготові сидіти наші бабусі й дідусі. В мене навіть виникла ідея відкрити наші, умовно, філії на базі дитячих організацій, що вже мають приміщення. Вже маємо декілька варіантів. Може, й організуємо все у міському центрі дозвілля на Набережній. У міськраді також обіцяли посприяти, але воно щось надто довго тягнеться, і боюся, аби не закінчилося лише на словах.
Наприклад, на днях до нас прийшов лист: «То коли ж буде кімната і в якому районі?!» (сміється – авт.). До нас постійно дзвонять мами та вже просто не можуть дочекатися, коли ми відкриємо хаб. В нас на сайті є віконечко під назвою «Потрібна допомога? Залиште номер телефону і вам передзвонять». Я зателефонувала, підняла мама й каже, що її дитині півтора роки та з нею просто треба погуляти зранку кілька годин. Я пояснила, що потрібно попереджати принаймні за день, аби ми підготували няню. Саме тому й потрібен хаб – щоб завжди хтось був напоготові. В ідеалі, це має бути двокімнатна квартира з кухнею та власним санвузлом.
– Минулого тижня усі говорили про марафон «Ба і Ді». Що то було?
– Це ми проводили марафон на радіо «Західний Полюс» за підтримки Zagoriy Foundation БО «Фонд родини Загорій» на тему – «Новітні підходи до благодійності». Вони нас підтримали й ми виграли проєкт, який називався «Проведення фандрайзингової кампанії по збору коштів для запуску хабу «Вдома у Ба і Ді». Марафон був – як старт кампанії. Я дуже вдячна фонду й усім, хто нас підтримав.
В марафоні ми об’єднали дві теми, зокрема міжнародний День захисту дітей. Говорили приблизно так: «Ну, а хто ж краще захистить дітей, як не бабусі й дідусі, що їх обожнюють?». Взагалі говорили про все на світі, про користь проєкту, про хаби, в студію приходили місцеві активісти, люди, що нас підтримують. Правда, я дуже хвилювалася, але все вийшло навіть краще, ніж ми очікували.
– Коли станете самоокупні, не втечете із соціальної сфери?
– Ні, це виключено. Ми не розподіляємо гроші між собою, тобто частина йде на зарплати нашим бабусям, а решта на освіту, розвиток організації й так далі. Ми навіть примудрилися минулого року зібрати пару «зайвих» гривень на солодощі, які потім відвезли у геріатричний пансіонат. Існує багато стереотипів, доводиться постійно всіх штовхати в спину, шукати кошти. Нерідко в голові з’являється думка: «Та може ну його?», але встаю і йду далі. Найголовніше – це сформувати довіру бабусь і дідусів до нас, вмотивувати, щоб вони самі постійно щось хотіли робити. А потім уже всіх решта.
– Про що мрієте в десятирічній перспективі?
– У дитинстві я жила перед міським парком в будинку на Шевченка, 32. Там зараз не можуть визначитись, чий він, а тим часом будівля просто занепадає.
Мрію про те, аби протягом цього часу зробити там такий собі «Палац Ба і Ді». Хочу, щоб там була не лише організація, а й своєрідний притулок для старших людей. Бо є різні обставини, коли пенсіонери з тієї чи іншої причини не мають можливості жити з сім’єю або залишаються самі. Якщо я це зроблю, то в свої 70 всім скажу: «З любов’ю, па-па!» (сміється – авт.).
