Загинув біля Бахмута, на Херсонщині, Харківщині, Луганщині, Київщині — щодня стрічки новин наповнені короткими некрологами про полеглих бійців. Сотні прикарпатських воїнів віддали своє життя за незалежність України. Втім кількома сухими реченнями неможливо розповісти про дитячі мрії, захоплення, здобутки, перше кохання і те, що мотивує воювати, не шкодуючи ні здоров’я, ні навіть життя.
Хто ж вони — ті, що загинули за свободу країни? Кореспонденти Суспільного впродовж повномасштабної війни зустрічалися з родичами, друзями, близькими загиблих прикарпатців, щоб розповісти людям про пекучий біль, зламані долі та волю до перемоги, пише Правда.іф.
“Це — моя земля. Це — моя країна. Я ніде не хочу їхати, я хочу бути в Україні”. Роман Дубінський
“1 грудня і то так пам’ятаю: таке все було сіре, снігу не було, — пригадує день народження Романа Дубінського його матір Анна. — А о 9:30 народився і почав падати сніг. Такий, знаєте, як то перший сніг — світлий, чистий”.
Роман Дубінський — родом із Лисця Івано-Франківського району. З дитинства хлопчик багато читав, у п’ять років знав сотні віршів.
Навчався Роман в Івано-Франківському вищому професійному училищі сервісного обслуговування техніки. Там у 2021 році здобув фах майстра V розряду з діагностики та налагодження електронного устаткування автомобілів. А 6 жовтня 2021 року пішов в армію. Після служби Роман планував стати тату-майстром. Разом з матір’ю вони домовилися зробити однакові татуювання, проте хлопець так і не встиг обрати малюнок.
Востаннє сина матір Анна Роздільська бачила 6 жовтня о 6:00, коли проводжала в армію. Опісля не вдавалося приїхати через карантинні обмеження. Син прослужив 4 місяці 20 днів, коли у його військову частину прийшли російські окупанти.
“25 лютого опівночі ми з ним переписувалися. Я ще йому написала два останні речення: “Люблю тебе, синочку. Кожна мить — з думкою про тебе”. І писала цю фразу, і так мене сльози душили. То він ще прочитав. А потім його найкращий друг, у президентських військах служить, їх разом забрали, мені розповідав: “Росіяни прорвали блокпости та увійшли в Київ. Їх усіх підняли на підтримку блокпостів і Ромчикову частину підняли теж. І коли вони виходили з частини на підтримку блокпостів, то ворог уже був під частиною і розстріляв усю колону”.
19-річний Роман Дубінський загинув 26 лютого 2022 року. Це була одна з перших втрат на Івано-Франківщині у великій війні.
“Просила, щоб він десь їхав за кордон, — розповідає матір Романа. — Кажу: “Отримаєш, може, якусь кращу освіту, щось побачиш, подорожуватимеш. А він, у нього щось таке було, – Україна і все. Все казав: “Це — моя земля. Це — моя країна. Я ніде не хочу їхати, я хочу бути в Україні”.
На 40 день після загибелі бійця Романа Дубінського його матір виконала останню обіцянку — зробила татуювання — квітку-ромашку та надпис: “Герої не вмирають”.
“Настільки там, мамо, красиво, настільки відчуваєш простір, цю висоту, просто там відчуваєш себе, як вдома”. Степан Тарабалка
Степан Тарабалка народився 9 січня 1993 року в селі Королівка Івано-Франківської області. За словами матері Наталії, стати пілотом було мрією сина. До своєї мети хлопець йшов поступово: спочатку закінчив Прикарпатський військово-спортивний ліцей, пізніше — Харківський національний університет Повітряних сил. Виш закінчив у 2014 році.
Степан Тарабалка був льотчиком-винищувачем літака МІГ-29.
Матір Степана пригадує одну з розмов із сином через тиждень після початку повномасштабного вторгення.
“Знаєте, мені не треба було слів. І йому не треба було слів. Він просто подивився на мене, я подивилася на нього і в очах побачила цей відблиск війни, це жахіття, яке відображали його очі. Я вже не питала, ні як, ні що. Я розуміла, наскільки все серйозно”, — пригадує жінка.
Пілот загинув 13 березня 2022 року. Йому було 29 років, десять із них Степан Тарабалка провів у польотах. Спочатку у ЗМІ його називали “Привидом Києва”. Однак 30 квітня Командування Повітряних сил ЗСУ на своїй Facebook-сторінці повідомило, що “Привид Києва” — збірний образ пілотів 40 бригади тактичної авіації Повітряних сил.
19 березня 2022 року Зеленський підписав указ про присвоєння звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно льотчику з Івано-Франківщини Степану Тарабалці.
У листопаді мати загиблого пілота Наталія відкрила центр для реабілітації військових “Тепло крилатої душі”. На облаштування центру жінка витратила гроші, які отримала із держбюджету після загибелі сина.
“Він говорив: “Я готовий померти за Україну”. Тарас Лаврів
Тарас Лаврів народився в Долині, що на Івано-Франківщині. Очолював Долинську дитячу художню школу. Займався музикою, був гітаристом гурту “Залізний Хрест”. У рідному місті заснував Школу бойового гопака імені Івана Богуна. Чоловік писав картини, читав багато книг, улюблені — про історію України.
Дружина героя Юлія Лаврів розповідає, що після одруження вона з Тарасом хотіли стати тату-майстрами. Чоловік мав приблизно 30 тату, більшість із них — на патріотичну тематику.
Тарас Лаврів планував іти на війну ще у 2015 році. Однак тоді подружжя чекало на другу дитину, і дружина вмовила чоловіка залишитися. 25 лютого, одразу після повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, Тарас вирушив обороняти державу.
Спочатку чоловік поїхав до Києва і доєднався до лав полку “Азов”, куди хотів віддавна. Коли телефонував, то розповідав, що обороняє Київщину. Однак 16 квітня до Юлії зателефонували із патронатної служби “Азову” та повідомили, що чоловік загинув 10 квітня у Маріуполі. Побратими сказали, що Тараса вбив російський снайпер.
“Вони летіли гвинтокрилами на деблокаду Маріуполя до “Азовсталі”, але висадилися не там. Вони мали пройти трохи попід “Азовсталь”, щоб потрапити до хлопців, передати їм медикаменти, зброю, забрати поранених. Вони просто не дійшли туди”, — розповідає Юлія Лаврів.
Тіло Тараса рідні не змогли отримати одразу.
“Тоді була складна ситуація у Маріуполі, не було доступу. Нам сказали, що тіла загиблих солдатів зберігають. Тіла ще довго були в місті. Коли Маріуполь окупували, загиблих вивезли в Київ”, — пригадує Юлія.
18 жовтня Юлія опізнала тіло чоловіка.
“Мені показали торс із руками, і всі татуювання на місці. Коли я дізналася, що є збіг за ДНК, і ми “вибили” фото тіла, я насправді втішилася. Я побачила Тараса і знала, що він повернеться додому”, — розповідає Юлія Лаврів.
25 жовтня у Києві тіло Тараса кремували, як він і заповідав дружині. Вранці 27 жовтня прах загиблого бійця привезли в рідну Долину. Поховали героя 29 жовтня на Долинському міському кладовищі.
“Я йду туди, щоб вони не прийшли до моєї дитини”. Ігор Шах
Ігог Шах — із села Ісаків Івано-Франківського району. Перш ніж відправитися на фронт, Ігор зідзвонився зі своїми двоюрідними братами, які були за кордоном, та ще з двома друзями. Чоловіки вирішили записатися в тероборону в Івано-Франківську, але там уже не було місця. Врешті брати поїхали на військовий вишкіл у Коломию.
“Він мені сказав, що “я йду туди, щоб вони (росіяни — ред.) не прийшли до моєї дитини і до тебе”. 24 лютого ми збирали речі, коли почули, що в Івано-Франківську бомблять. Потім він мене обійняв, заспокоїв і сказав: “Далі нема куди бігти. Але ти хочеш плач, хочеш не плач — я мушу піти туди”, — пригадує дружина Ігоря Федорака Ольга.
Шах із побратимами звільняв Київщину, “зачищав” Ірпінь, стримував наступ росіян у Харківській області.
“Він завжди говорив, що любить свою країну. Коли ми жили з ним за кордоном і я була вагітна, то всі пропонували мені народжувати у Франції. Але Ігор сказав: “Моя дитина буде народжуватися і жити тільки на своїй землі”, — пригадує дружина Шаха.
Сестра бійця, 18-річна Ольга Федорак говорить, що Ігор був найкращим братом — завжди піклувався про неї.
Ігор Федорак загинув 16 квітня 2022 року, боронячи Харківщину. Йому було 29 років. Про загибель чоловіка дружина Ольга дізналася у той самий день. Тоді вона була в Парижі.
“Брати не могли його забрати дві доби з поля, тому що росіяни не хотіли віддати тіло. Брати сказали, що без нього не поїдуть і будь-якими способами хотіли забрати Ігоря додому, щоб нормально поховати. Їм це вдалося”, — говорить Ольга Федорак.
Тіло загиблого Ігоря Федорака привезли на Прикарпаття 20 квітня. Шаха поховали у рідному Ісакові. Крім дружини і 3-річного сина Остапа, в Ігоря залишилися батьки, рідний брат Михайло, сестри Аліса, Надія та Оля.
“Він по крові нам син, а по духу — він син України”. Денис Антіпов
Денис Антіпов народився 30 червня 1989 року на Івано-Франківщині. До п’яти років він із батьками проживав у селі Хотимир. Потім родина перебралася до Києва. Матір Марія Антіпова пригадує, з дитинства Денис захоплювався книгами. Почав читати у два з половиною роки.
У 2008 році Денис Антіпов стажувався в Сеульському національному університеті та у 2011 році — в Корейському університеті іноземних мов.
У 2012 році Денис Антіпов закінчив Київський національний університет імені Шевченка за спеціальністю “Мова та література і переклад (корейська, англійська)”. Він залишився працювати там викладачем.
“Денис жив університетом. Йому дуже хотілося, щоб для студентів це було не просто на папері, а щоб залишилося у них надовго — на все життя. Денис студентів різних курсів настільки гуртував. Вони до нього горнулися, як ті курчата до квочки. Він так з ними проводив цікаво час. Навіть, коли Денис загинув, йому студенти присвятили багато віршів”, — розповідає мама бійця.
Денис брав участь у Революції гідності.
“У нього не було такого — втомлений чи хворий з температурою. Він не думав про те, що йому треба піти з Майдану, відпочити, полікуватися. Денис та його друзі знали, що вони повинні відстояти нашу Україну за будь-яку ціну”, — пригадує Марія Антіпова.
У 2014 році хлопець активно волонтерив, у лютому 2015 року пішов добровольцем у 5 батальйонно-тактичну групу 81 окремої аеромобільної бригади. Воював на Донеччині та Луганщині.
“Коли повернувся після АТО, став якийсь доросліший, більш самовпевнений. У нього зник страх до всього. Син був таким незламним”, — розповідає Марія Антіпова.
Після повернення з АТО Денис разом з побратимами вирішив займатися підприємницькою діяльністю. Вони почали виготовляти дитячі іграшки та сувеніри з дерева.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Денис не задумуючись пішов у військкомат, пригадує Марія Антіпова. У складі 95 окремої десантно-штурмової бригади виконував бойові завдання у “гарячих точках” Донецької та Луганської областей. 9 березня він отримав контузію та декілька поранень під час артобстрілу у селі Довгеньке на Харківщині.
Під час лікування у госпіталі в Дніпрі Денис розповідав іноземним ЗМІ про війну в Україні. Через місяць воїн повернувся на фронт боронити країну.
Востаннє матір спілкувалася із сином за день до його загибелі.
“Він написав: “Мамо, у мене все добре. Я тебе дуже люблю, ми переможемо”. У нього була віра і він усе робив для перемоги. Вони були незламні, вони були непохитні. Це покоління виросло на ідеях націоналізму, патріотизму. Ми пишаємося ним. Він по крові нам син, а по духу — він син України. Він — син нашої держави”, — каже мати бійця.
11 травня 2022 року 33-річний Денис Антіпов загинув у селі Довгеньке на Харківщині. Героя поховали 19 травня.
“Мені здавалося, що кращого чоловіка просто немає”. Павло Василів
Павло Василів відстоював європейські цінності на Майдані. У 2014 чоловік пішов добровольцем у Нацгвардію. Воював у Попасній на Луганщині.
“Він туди поїхав і казав мені: “Ти навіть не переживай, просто немає зв’язку. Тут боїв немає”. Увімкнула телевізор і бачу – обстріляли школу в Попасній. Я зрозуміла, що там є мій Павло. Він мені тоді признався, що там, що в них — “гаряча” точка. В них були там бої важкі”, — розповідає дружина Любов Василів.
Після відпустки Павло чоловік відправився у Кримське. Там він отримав контузію. Після повернення у Павла Василіва погіршилося здоров’я. Медики дали йому третю групу інвалідності. Бійця комісували.
24 лютого 2022 року Павло Василів без вагань пішов у військкомат. Спочатку йому відмовляли, проте через декілька днів воїн відправився на фронт.
Він каже: “Якщо вже завтра вони мене знову не будуть брати, то піду хоч в тероборону, бо я не можу дивитися на своїх синів. Мені соромно дивитися на своїх синів. Що я тут роблю, по селі патрулюю? Це ж — не я, я маю воювати”. Я рано встала, а його вже немає”, — пригадує Любов Василів.
Командир одного з відділень 10 окремої гірсько-штурмової бригади Павло Василів захищав від російських окупантів спершу Київщину, а потім Донецьку область.
“Побратими його розповідають, що закінчився бій, хлопці його йдуть відпочивати, а він сідає в машину і їде по полю, збирає поранених. Кажуть, що він сотні хлопців врятував”, — розповідає мати бійця Марія.
Воїн загинув 9 червня 2022 року. У бійця залишилися батьки, дружина та четверо дітей.
Павло Василів — один із шести синів у сім’ї. З 2014 року четверо з них у різний час воювали на фронті. Один досі захищає Україну від окупантів, інший нещодавно отримав поранення, третій — ветеран війни.
“Мамо, а хто, як не ми?” Володимир Клід
У дитинстві Володимир Клід із села Олешів Івано-Франківського району захоплювався малюванням, відвідував художню школу. Після закінчення “дев’ятирічки” хлопець вступив до Косівського коледжу прикладного та декоративного мистецтва, щоб студіювати художню різьбу. Опісля призвався до армії, підписав контракт і служив у штабі Прикарпатського округу (нині — Оперативне командування “Захід”). Згодом вступив до Інституту мистецтв Прикарпатського університету. Його закінчив з відзнакою.
Коли у 2001 році до Львова з візитом приїхав Папа Іван Павло II, тодішня начальниця управління культури Івано-Франківської облдержадміністрації Ганна Карась подарувала Главі Ватикану дипломну роботу Володимира — дерев’яний оклад для Євангелія.
По закінченні вишу Володимир Клід кілька разів вирушав з миротворцями у “гарячі точки” країн, де тривали війни, — Косово, Ірак, Ліван.
Після закінчення служби Володимир працював різьбярем. У 2014 році Володимир пішов захищати Україну на Сході. Через два роки, на честь його повернення з війни, батько виклав тризуб, який видно з висоти пташиного лету.
“Тризуб зроблений, скоріше, не на мою честь, а на честь пам’яті тих хлопців, які з війни не повернулися. Тому що про них потрібно буде пам’ятати завжди”, — розповідав Володимир Клід телеканалу РАІ.
24 лютого 2022 року Володимир Клід разом з іншими бійцями вже проходив підготовку до боїв з російськими загарбниками за незалежність України.
“Знаєте, як він завжди казав: “А хто, як не ми?” Він міг не йти вже цього разу, міг. Але казав: “Мамо, а хто? Якщо такі як я відмовлять, хто тоді піде?” — переповідає матір слова сина.
22 липня о 4:00 Володимир із побратимами мали виїжджати на бойове завдання. Утім чомусь запізнилися на годину.
“І все: вдарили дві ракети в ангар, в якому вони спали. Він був з другом: вони разом вчилися, працювали, служили, разом загинули й поряд поховані”, — каже матір Галина Клід.
Крім батьків, у Володимира залишилися сестра, дружина і двоє дітей.
Матір героя згадує: її син був тонкою, творчою і релігійною людиною. До того, як починати свою дипломну, він пішки ходив до Зарваниці. Завжди всім казав, що на війні має захист — Боже благословення, а в його військовому рюкзаку після загибелі знайшли Євангеліє.
Байдужий до алкоголю, цигарок і конфліктів він працював у маленькій кімнаті-майстерні в Івано-Франківську. Допомагав реставрувати старовинні двері будинків у місті й завжди був готовий прийти на поміч кожному, хто цього потребував.
“Кращих героїв я ще не бачив”. Василь Скорецький
Василь Скорецький з Надвірної — найстарший син з десятьох дітей у родині. Він був опорою сім’ї. У 18 років Василь самотужки заробляв та допомагав рідним. 12-річна сестричка Віка пригадує, що брат завжди грався з молодшими й був прикладом для них.
Василь грав на акордеоні, баяні, гітарі, ударних інструментах, піаніно, займався ушу. У складі футбольних команд змагався в обласних, районних турнірах. Завжди напологлево тренувався.
“12 км з Надвірної до села. Він чіпляв тягарці по 1,5 кг – біг туди й звідти. Силу волі мав величезну. Я ще такої людини не бачив”, — пригадує тато Тарас.
У перші дні великої війни Василь вступив до лав тероборони.
“Він у мене був завжди серйозний, відповідальний, дуже щирий, — розповідає матір Альона Скорецька. — Коли почалася війна, син якраз приїхав з-за кордону і сказав, що йде у військкомат”.
Брат Тарас пригадує: “Василь гордився. Він мені кожного дня хвалився, що йому дали автомат, що він у новий наряд пішов. Кращих героїв я ще не бачив, якщо чесно. Для мене він — найособливіший герой зі всіх. Він настільки вірив, що Україна все може. І він готовий за це усе віддати”.
Хлопець навіть не очікував, що в армії отримуватиме зарплатню, каже мама Альона. Найперше син пішов, щоб захистити Батьківщину, рідних. Хлопець служив солдатом у 102 бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщини.
Василь Скорецький загинув у липні 2022 року під час ракетного удару на Запоріжжі. Йому було 23 роки.
Пілот, який вмів палити ворогів. Олександр Кукурба
Олександр Кукурба народився 18 вересня 1994 року у селі Верхній Вербіж Коломийського району. Стати військовим Олександр мріяв із шести років. Навчався у Нижньовербізькій школі, а згодом вступив у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Після військового ліцею Олександр Кукурба вчився у Харківському національному університеті Повітряних сил.
При здачі документів Сашкові сказали, що він не витримає у барокамері, тож хай не вступає. Але хлопець не планував здаватися.
“Це — такий характер, якщо він собі поставив за мету, то значить він буде до неї йти. У нього не було відмовок. А як перші польоти на висоті були, то він сказав: “Мамо, ти навіть не можеш уявити, яке там гарне небо за хмарами”, — пригадує матір героя Тетяна
Під час повномасштабної війни Олександр Кукурба воював у 299 бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова. Мав військове звання майор, обіймав посаду заступника командира авіаційної ескадрильї бригади.
“Ми з ним випадково зустрілися рік тому і десь 15 хвилин розмовляли. Кажу йому: “Це — дуже добре, що ти займаєшся улюбленою справою, але все ж таки — це дуже небезпечна професія”. Знаєте, він так призупинився, дивиться в очі й каже: “А я – готовий, я знав”, — пригадує вчителька Олександра Кукурби Галина Угринчук.
14 квітня за оборону України Зеленський присвоїв льотчику звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота зірка”. Пілот також є лицарем ордена Богдана Хмельницького II, III ступенів та I (посмертно).
Пілот здійснив 100 бойових вильотів. 26 липня 2022 року Олександр Кукурба востаннє здійнявся у небо. Він загинув у Дніпропетровській області під час сотого бойового вильоту, а на його годиннику назавжди застиг час смерті — 7:25. 29 липня у рідному селі Верхній Вербіж пілота поховали.
Олександр Кукурба вважається одним з найрезультативніших українських льотчиків-штурмовиків. Він знищив приблизно 900 російських окупантів, 55 танків та 140 одиниць броньованої техніки.
1 листопада у Нижньовербізькому ліцеї, що на Коломийщині, відкрили меморіальну дошку колишньому учню. 16 листопада 2022 року у Дніпрі з’явилася вулиця імені Олександра Кукурби. 23 грудня ім’я Героя України Олександра Кукурби, загиблого у російсько-українській війні пілота, присвоїли його рідному Нижньовербізькому ліцею.
“Я покидаю університет, це не моє. Я хочу бути льотчиком”. Антон Листопад
Своє дитинство та юність син льочика Валентина Листопада — Антон провів у Івано-Франківську. Хлопець навчався у школі № 2, а згодом — у фізико-технічному ліцеї. Після завершення навчання у ліцеї Антон Листопад вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, але після двох років навчання залишив навчальний заклад та пішов служити
“Я зустрілася з ним, він вже був студентом. Антон каже: “Я покидаю університет, я не хочу тут вчитися, це — не моє. Я хочу бути льотчиком, вступаю в Збройні сили України, підписую контракт. Кажу йому: “Закінчи університет нафти і газу, отримай бакалавра і вступай вже собі по долі, куди тобі треба. А він мені: “Ви мене не розумієте, моя мрія — літати”, — розповідає вчителька Антона Оксана Савчук.
Після служби Антон Листопад вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба.
З перших хвилин повномасштабного вторгнення росіян капітан Антон Листопад став на захист свободи і незалежності України. За проявлену мужність, відвагу та професіоналізм, за кілька днів до загибелі, Президент України нагородив його високою державною нагородою — орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Льотчик 204 Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна Антон Листопад загинув 8 серпня 2022 року. Йому було 30 років. Герой похований на Алеї слави у Чукалівці. Його вважали одним із кращих пілотів винищувальної авіації Повітряних сил Збройних сил України. Він виконував польоти в складних умовах протиповітряних засобів і винищувальної авіації ворога. Неодноразово виконував бойові завдання із прикриття наземної колони українських військ. Його літак очолював групу авіації, яка пролітала над Хрещатиком під час параду до 30 річниці незалежності України.
Антону Листопаду посмертно присвоїли військове звання “майор”.
“Я йду, щоб вам було безпечніше”. Сергій Силкін
Сергій Силкін народився 17 липня 1994 року в Івано-Франківську. З дитинства любив музику. Ще хлопчиком Сергій чотири роки ходив у музичну школу. Не завершив навчання, але вже у дорослому житті продовжував постійно розвиватися у цьому напрямі й сам писав музику й вірші.
В липні 2013 року Сергій влаштувався звукорежисером на ОДТРК “Карпати”. Він був майстром своєї справи, “голосом” компанії, створив цикл передач на військову тематику.
“Радіо не любить фальшу. І у нього не було фальшу. От він говорив і ти йому вірив. Це — дуже важливо”, — пригадує продюсерка філії Галина Держипільська.
У жовтні 2015 року Сергія призвали до армії, де він прослужив до 2017 року. Тоді отримав перший позивний Носоріг через свою впертість. Після армії працював на Суспільне Івано-Франківськ до вересня 2021.
У 2022, після повернення з-за кордону, Сергій рвався у бій. Він поспішав завершити військові навчання та відправитися на передову. Серед тієї групи, з якою сина відправляли на фронт, був наймолодший.
“Він казав: “Я хочу бути там, де активні дії відбуваються, де можу принести найбільшу користь”, — пригадує матір бійця Галина Силкіна.
У серпні 2022 року воїн вже був на позиціях. У великій війні Сергій отримав псевдо Ірокез через зачіску, яку мав.
“Під час першого бою допоміг вибратися одному побратиму, потім ще одному. Йому там допомагали. Звісно, що він не сам був. Повернувся, побачив ще одного побратима. Той добігав до нього і наступив на міну. “Пелюстка” — вона так називається. Йому відірвало ступню. Коли телефонував мені, казав: “Крик стояв у вухах ще довго. Однією рукою тягнув Івана, іншою — відстрілювався”, — розповідає Галина Силкіна.
По завершенні війни Сергій мріяв повернутися до улюбленої справи — писати музику та створити власне радіо.
Загинув Сергій Силкін 17 жовтня 2022 року в бою з російськими окупантами неподалік Бахмута Донецької області. 22 жовтня бійця поховали на Алеї слави у Чукалівці.
“Людина з великої букви, яка завжди кохала Україну”. Володимир Витошко
Володимир Витошко народився 9 квітня 1991 року в селі Підгір’я на Івано-Франківщині. Після закінчення військово-спортивного ліцею Володимир вступив на історичний факультет Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Згодом, отримавши повістку, без вагань пішов у армію. Після початку російсько-української війни у 2014 році хлопець рвався у бій, втім на фронт не вирушив через закон про заборону залучати строковиків до бойових дій.
Під час навчання Володимир Витошко став постійним вожатим у спортивно-оздоровчому комплексі “Смерічка” від Прикарпатського національного університету. Навіть після армії, працюючи за кордоном, щоліта повертався у табір. Діти, які відпочивали у “Смерічці”, згадують Володимира, як людину з добрими очима, щирим серцем, неймовірним почуттям гумору та усмішкою на обличчі.
У травні 2021 року Володимир одружився зі своєю коханою — Христиною. Опісля чоловік ненадовго поїхав працювати за кордон.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ Володимир Витошко повернувся в Україну. Попри відмовляння рідних, 4 березня чоловік пішов воювати добровольцем. У складі 10 гірсько-штурмової бригади Володимир обороняв від російських окупантів Київщину. У травні після триденної відпустки військовослужбовець поїхав воювати на Донеччину. 1 червня його позиції обстріляли з ворожого міномета. Володимир Витошко отримав уламкове поранення в руку та груди. Після двох операцій боєць місяць перебував на реабілітації. У вересні воїн повернувся до побратимів на Бахмутський напрямок.
“Тоді ми розмовляли про те, йти йому чи не йти. Хоча у нього завжди було “йти”. Він сказав, що поранення не завадить йому виконувати свій обов’язок. Він був упертим. Його неможливо було переконати, тим паче в такому питанні”, — каже дружина Володимира Витошка — Христина.
Володимир Витошко загинув 5 листопада 2022 року внаслідок мінометного обстрілу. 10 листопада героя провели в останню путь і поховали в рідному селі Підгір’я.
На сайті Президента України зареєстрували електронну петицію про присвоєння Володимиру Витошку звання Героя України посмертно.
У 2023 році Суспільне Івано-Франківськ продовжить розповідати історії про воїнів, які віддали своє життя за свободу України.
