Український співак із рідкісним тембром голосу Василь Лазарович переміг у національному відборі на Євробачення у 2010 році – його кандидатуру закритим голосуванням підтримала художня рада Національної телекомпанії України.
Однак розгорівся скандал, і представляти нашу країну на міжнародному пісенному конкурсі зрештою поїхала ALYOSHA, яку обрали глядачі.
Після цієї історії артист намагався будувати музичну кар’єру, але постійно отримував погрози. Тож, коли йому запропонували роботу в Італії, погодився й надовго зник з інформаційного простору.
OBOZ.UA розшукав співака та з’ясував, де він сьогодні проживає і чим заробляє на життя. Василь Лазарович розповів про конкурси “Нова хвиля” і “Слов’янський базар”, де його публічно критикувала Таїсія Повалій, пояснив, чому відмовився від музичної кар’єри в Росії, та зізнався, за що поважає Олю Полякову й Світлану Лободу.
– Василю, ви виїхали з України у 2016 році та зникли з інформаційного простору. Чим ви сьогодні займаєтеся?
– Я зник через те, що в Україні відбувалися дуже дивні процеси. Поки не можу всього розповісти, але коли прийде час – це буде шокова інформація. Стільки погроз і хейту, зокрема з боку журналістів, через які я пройшов після нацвідбору на Євробачення 2010, думаю, жоден виконавець не переживав за все життя. Після цього я ще мав кілька проєктів в Україні, але за що б не брався – отримував анонімні листи з попередженнями, що мені ніхто не дасть працювати й далі буде тільки гірше. Спершу я ставився до цього скептично, адже думав: кому сьогодні не погрожують? Та зрештою виходило так, що кожен мій крок закінчувався мінусом.
На той час у мене було чимало знайомств із цікавими композиторами, це й стало однією з головних причин мого виїзду за кордон. Після підписання контракту на підготовку сольного проєкту з подальшою співпрацею з лейблами мені на певний час запропонували переїхати до Італії. Якщо говорити про мій стиль – класичний кросовер, то найсильніші виконавці в цьому жанрі саме італійці. Італія – цікава країна для творчого життя, але не завжди для творчої реалізації. Ще під час навчання в консерваторії мене цікавив за кордон як можливість зростати, вивчати мови, розширювати світогляд – і як особистості, і як співака.
Зараз я проживаю в Чехії. Нещодавно, після довгої паузи, замовив студію, в якій записувала одну зі своїх робіт співачка Леді Гага, і випустив перший сингл “Сокіл”. Він відображає мій стан душі, моє єднання з українським народом у боротьбі за свободу і волю. У цій пісні є художній образ українця, і саме вона пробудила в мені бажання перервати тривалу паузу мовчання. Через неї я поступово повертатимуся в інформаційний простір України, діятиму за покликом серця. Блокування нині навряд чи можливе, адже раніше воно відбувалося на рівні телеканалів і радіостанцій. Та й Україна сьогодні вже зовсім інша, ніж у 2010–2015 роках.
– Виходить, ваш колега Анатолій Матвійчук мав рацію, коли у Facebook висловив думку, що вас, як і Івана Красовського, витіснили з української сцени?
– Я читав той допис і поважаю думку Анатолія Матвійчука як митця – він порушує в суспільстві багато важливих тем. Але та публікація мене трохи ранила, адже я не можу з нею не погодитися… У будь-якому разі відбувався системний процес блокування всього, до чого я намагався долучитися. Можливо, це була особиста неприязнь когось із високих кабінетів.
В Україні найслабше місце – це боротьба за особистість. Не можу не згадати співака Василя Сліпака, який мав неймовірний баритон. Ми похоронили його як Героя, але чому ми не знали Василя Сліпака, коли він був живий? Чому про нього заговорили лише тоді, коли він повернувся з Парижа, став на захист країни й загинув на війні у 2016 році? Щось у нашому суспільстві не так. Ми мали б гордитися Сліпаком ще до війни – усвідомлюючи, що є люди з такою громадянською позицією, таким патріотизмом і таким талантом.
Я людина принципова, тому і незручна. У мене є і патріотизм, і почуття власної гідності. Я ніколи не буду маріонеткою і нікому не служитиму. Таким особистостям неймовірно складно будувати своє життя в Україні, проходити свій шлях і утримувати хвилю успіху. Не хочу зараз акцентувати на собі, бо багато талановитих людей виїхали за кордон, виступають по всьому світу, а в Україні про них часто не згадують – бо вони тут “не потрібні”. В Україні потрібні лише ті, хто горлопанить у певних політичних кон’юнктурах різних груп. Мені це нецікаво.
– Чим ви заробляєте на життя у Чехії?
– Частково я займаюся музикою, але не люблю в ній слово “комерція”. Комерція має бути фідбеком, а не трендом чи метою. Ти знаходиш власну філософію, відкриваєш себе як музикант, несеш у світ те багатство, яким нагородив тебе Бог, і максимально виконуєш свою місію. А комерція – це вже завдання музичного маркетингу: допомогти тобі зазвучати для тієї аудиторії, яка відчує в тобі потребу музичного продукту. І це, на мою думку, мають розуміти всі музиканти.
Водночас є усвідомлення, що, окрім музики, потрібно будувати бізнес. У Європі це зробити значно простіше, ніж в Україні. Найголовніше тут – прогнозованість і відчуття захищеності з боку держави.
– Чи стежите ви за українським шоу-бізнесом?
– Я помітив, що після зникнення артистів із так званого ближнього зарубіжжя в українському шоу-бізнесі з’явилася велика кількість талановитої молоді. Зараз це їхній час, їхня музика і їхнє мислення. Музика сьогодні – це не лише голос, а й філософія. Адже продавати себе як вокаліста нині дуже складно. Працюють такі формати, як TikTok і Reels, де за кілька секунд потрібно зацікавити людину, щоб вона захотіла слухати тебе далі.
Водночас я помічаю тенденцію, яка мене насторожує: багато сучасних авторів захоплюються штучним генеруванням. Це може призвести до того, що незабаром чимало виконавців узагалі перестануть співпрацювати з композиторами. А такі поняття, як автори пісень і текстів, ризикують бути заміненими ChatGPT та іншими генеративними інструментами.
Я слухаю майже всіх українських виконавців, щоб розуміти, що відбувається: хто яку музику створює і які треки “вистрілюють”. Звісно, ми можемо давати оцінки багатьом, але нехай це роблять слухачі. Найневдячніша справа – критикувати або оцінювати творчість, адже творчість є формою самовираження. Є, наприклад, академічна музика. Я закінчив консерваторію, і коли на іспиті співаєш Верді, Шуберта, Моцарта чи Бетховена, там існують чіткі канони й вимоги до кожного співака. Перед тобою – авторитетна комісія, оперні виконавці, тож, безумовно, кожна нота перебуває під пильним професійним контролем. А що стосується шоу-бізнесу, то як можна критикувати, скажімо, Fiїnkу? Це її бачення, її внутрішній стан, її творчість. Тож шоу-бізнес – це зовсім інша площина, він працює за іншими законами.
У світі музика й артисти поділяються на жанри. Якщо ти працюєш у класичному кросовері, джазі, попі, фольку чи навіть у хаосі, на концерти приходить відповідна публіка. Тобто жанр обирає свого слухача. Саме так відбувається певна селекція й формуються музичні тренди. Але за цими трендами, знову ж таки, стоїть ціла інфраструктура – музичні канали, пабліки, плейлисти. А кому належать ці плейлисти й стримінгові платформи? Вони належать великим лейблам, великим компаніям. Тому більшість артистів, які стали світовими брендами, які “вистрілили”, навряд чи змогли б цього досягти без підтримки й без серйозних інвестицій. Це вже великий, потужний шоу-бізнес, який в Україні лише починає формуватися, адже домінація російського шоу-бізнесу тривалий час була тут надзвичайно сильною.
Коли сьогодні я бачу програмних директорів, які все життя спілкувалися російською мовою, які казали мені: “Лазарович, пой на русском!”, мовляв, українські пісні їм нецікаві, а тепер раптом перевзулися у великих патріотів, я розумію – в Україні справді щось відбувається. Головне, щоб згодом вони знову не перевзулися.
– Але добре, що навіть за кордоном ви стежите за творчістю українських артистів. Ваш колега Ігор Балан, лідер гурту “Аква Віта”, в інтерв’ю нам говорив, що сьогодні дуже важко зробити нове ім’я.
– Якщо ми відкриємо Spotify чи Apple Music, я без проблем назву 50 потужних сучасних українських треків і нових імен. За такий короткий період з’явилося стільки артистів! Отже, хтось зміг, і це не так уже й складно.
Маючи консерваторську освіту, я слухаю різну світову музику, але водночас уважно стежу й за українською. Тому що це частина мого життя, це моя Батьківщина, і мені не байдуже, як вона розвивається. Наприклад, Jerry Heil, Tayanna, Злата Огнєвіч, Джамала – це прекрасні вокалістки. І таких музикантів можна назвати ще дуже багато. Як цього не бачити? Для цього треба просто заплющити очі. Якщо в когось щось склалося – слава Богу, я за них щиро радий.
Знаю, що Ігор Балан – прекрасний музикант. У нього був свій час, і я можу побажати йому всього тільки найкращого – щоб у нього були лише трендові хіти. Я просто з ним трохи не погоджуюся, тому що все-таки в нас є прекрасна українська музика. Якщо взяти Василя Зінкевича, Тараса Петриненка, Іво Бобула, Ніну Матвієнко – це українські бренди, на яких молоді варто рівнятися. Але недооцінювати молодь також не варто. Завтра вона стане цими ж брендами, тому заслуговує на кредит довіри.
І найголовніше – у нас почали об’єднуватися покоління. Виконавці рівня Іво Бобула роблять колаборації з молодими артистами, шоу-бізнес дорослішає. І це дуже важливо. Тому що якщо не буде об’єднання, то не буде й взаємоповаги між поколіннями музикантів – виникне такий самий бардак, як у політиці. Мені хочеться, щоб культура йшла поперед політики, щоб ми не брали приклад із цих недолюдей. Вибачте, але я не можу назвати людьми тих, хто під час війни займається корупцією та покриває її.
– Ви згадали співачку Jerry Heil, яка увійшла до списку фіналістів цьогорічного нацвідбору. Як ви ставитеся до того, що артисти, які вже брали участь у Євробаченні, подаються знову?
– Вона ще не розкрилася там повністю, адже виступала не сольно. Згідно з правилами конкурсу, артист може брати участь у ньому необмежену кількість разів, навіть представляючи різні країни. Тому Jerry Heil має повне право знову податися на Євробачення, і це буде чудовий вибір.
– Оля Полякова теж подавала заявку на нацвідбір на Євробачення 2026, попри чинні обмеження для артистів, які виступали в Росії після 2014 року. Вона зверталася до Суспільного з проханням змінити правила, однак отримала відмову. Як ви вважаєте, чи мають українські артисти, які гастролювали в країні-агресорі після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі, право брати участь у національному відборі?
– Це дуже складне питання. Я знаю Олю, ми виступали на різних телепроєктах, у мене до неї прекрасне ставлення. Вона гарна артистка, чудова людина, надзвичайно професійна. Полякова зробила значний внесок у підтримку Збройних сил України та національного духу, дала велику кількість концертів. Вона разом із Мішею Ясинським апелює до того, що саме це могло б стати підставою для винятку. І загалом такий виняток був би можливим, адже вона справді зробила дуже багато та активно виступає за кордоном. Я знаю, що там її дуже любить українська публіка, і це могло б позитивно вплинути на голосування на Євробаченні та результат. Оля була б серйозною конкуренткою для всіх учасників, якби не одне “але”.
Уже були прецеденти на Євробаченні, коли артистів знімали з конкурсу – зокрема Аліну Паш через її поїздку до Криму у 2015 році. Такі історії унеможливлюють участь Олі в нацвідборі, але Полякова є самодостатньою артисткою, і я не думаю, що Євробачення визначатиме її подальшу долю. Це не настільки важливий випадок, щоб сьогодні в суспільстві, зокрема в шоу-бізнесі, через це виникали конфлікти.
– У вас немає відчуття незакритого гештальту щодо Євробачення? Чи не хотіли б ви колись знову спробувати свої сили?
– Євробачення щороку супроводжується скандалами. У мене був такий період у житті, коли я до цього звик. Але можу вам сказати, що я скоріше поїду на Олімпіаду, ніж почну готуватися до Євробачення (сміється). Для мене Євробачення вже не є актуальною темою. Гештальт не до кінця закритий, але він залишився у минулому.
– Це правда, що ви писали листа колишньому президенту України Віктору Януковичу з проханням дати вам можливість представити Україну на Євробаченні 2010?
– Ні, це була елементарна підстава. Я цього листа не писав, не підписував і не маю до нього жодного стосунку. Цей “лист” поширили люди, які не хотіли, щоб я потрапив на Євробачення, і прагнули максимально мене очорнити. Це була тотальна дискредитація. Куди б я тоді не звертався, мені відповідали, що нічим не можуть допомогти. Я володів інформацією, що в Україні для мене перекрито всі канали, телебачення і шансів немає.
– На початку 2000-х років у вас було дуже багато друзів у країнах Балтії та Росії. З кимось сьогодні підтримуєте стосунки?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, я отримав дуже багато повідомлень: мовляв, як там твої друзі з Москви, чи ти з кимось спілкуєшся. Відповідаю чітко: з 2014 року я ні з ким не підтримую жодних контактів.
До 2013 року, як і багато українських артистів, я їздив до Москви з виступами, але на російський шоу-бізнес не претендував – перебував у творчому пошуку. Так, я спілкувався з багатьма росіянами, які ставилися до мене з повагою. Дехто телефонував, приїжджаючи до Києва, й дивувався, чому я не залучений до продюсерських проєктів. Я працював солістом естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Михайла Фінберга, маю багато друзів у країнах Балтії. Під час участі у фестивалі “Нова хвиля” я не відчував жодного приниження – артисти топового рівня спілкувалися з повагою, конфліктів не було.
Після окупації Криму та війни на Донбасі моє життя кардинально змінилося. Сьогодні тема російського шоу-бізнесу для мене закрита назавжди. Коли Україна перебуває під ракетами й бомбами Росії, не може бути мови про комунікацію чи співпрацю.
– В Instagram я бачила фотографії 2016 року, на яких ви з телеведучою Лєрою Кудрявцевою, композитором Ігорем Крутим та іншими путіністами…
– Ці світлини було зроблено ще у 2008 році – на банкеті з нагоди дня народження Ігоря Крутого. У 2016-му я просто виклав їх, коли почав відновлювати свої сторінки й публікував матеріали як частину власної творчої історії. Тому що це було моє життя, розумієте? Я дуже багато фотографій видалив, але деякі залишив – щоб не складалося враження, ніби я взагалі зник. Так само я прибрав зі свого YouTube-каналу російські пісні, однак частина з них досі є на інших каналах, до яких я не маю жодного доступу.
Сьогодні Росія забрала в нас реальність, забрала можливість жити в нормальній, адекватній країні. Але історію забрати неможливо. У свій час у нас складалися справді добрі стосунки – було багато дружніх моментів із російськими артистами, і чимало українських виконавців тоді на них рівнялися.
– Після історії з Євробаченням у вас не виникало думок будувати музичну кар’єру в Росії? Наскільки я зрозуміла, там вас цінували більше, ніж в Україні?
– Після 2013 року мені щороку телефонували з Першого каналу Росії й пропонували співпрацю, зокрема на темі Євробачення. Вони хотіли, щоб я публічно заявив, нібито Україна мене знищила, що я став жертвою Євробачення, що був готовий їхати, а “погана українська влада” мене недооцінила. Можу вам сказати одне – щоразу я відмовляв і не давав їм жодних коментарів. Тому що українська влада – це не Україна.
– Ваш колега Василь Герелло не був таким принциповим і прекрасно живе в Росії…
– Я знаю. Василь Герелло повністю сформувався в Росії, за своєю філософією та психологією він уже російська людина. І 90% тих, хто сьогодні обливають його брудом, учинили б так само, як він, і дуже мало хто вчинив би так, як я. Тому що коли мене як артиста знищують в Україні, а потім пропонують співпрацю в Росії, я відмовляю. Мало хто діє по совісті – здебільшого діють по кишені. Багато українських виконавців залишилися з тієї причини, що їх просто не прийняла Росія. Є лише одиниці, які справді відмовилися від дуже багато чого.
Зараз чимало артистів перейшли на українську мову – і це добре, респект їм, співайте українською. Я ніколи не порушував мовне питання, бо вважаю його надзвичайно болючим. Я україномовна людина, мої батьки все життя розмовляли українською, я дуже люблю Україну. Але в мене є багато друзів, які говорять російською. Хіба я тепер маю щоразу виправдовуватися за те, що колись співав російські пісні? Такий був час. Навіть на Прикарпатті – на весіллях чи в колибах – музиканти виконували російські композиції. На радіостанціях головною умовою для українських артистів було співати російською. Тренди задавали і власники радіо, і програмні директори. Так було. А тепер про це всі забули. Ви ж самі створили ту реальність, у якій ми сьогодні живемо!
Я б дуже хотів, щоб ці штучні питання зняли. Бо коли бачиш політиків, які в повсякденному житті розмовляють російською, але при цьому закликають насильно українізувати всіх, фактично розколюючи суспільство, то я, напевно, чогось у цьому житті не розумію. Захід України роками називали націоналістами й бандерівцями, хоча ми – адекватні, щирі й привітні люди. Ті, хто їздив у Ворохту, Буковель чи Яремче, знають: там людину приймали будь-якою мовою. Звісно, не тепер. Під час війни ставлення до російськомовних дуже загострилося, бо загинуло надто багато наших хлопців. І, на превеликий жаль, мова сьогодні частково стала великою бідою.
Але ми маємо усвідомити: це болюче питання рано чи пізно доведеться вирішувати. Я не за російську мову, але й не проти неї, бо переконаний, що навіть після війни половина українців нею говоритиме. Я – за мир у власному домі. Я – за те, щоб ми не сварилися між собою. Я – за українську мову як державну, але й за можливість без проблем користуватися іншими мовами, як це відбувається в багатьох успішних країнах, – у Франції, Швейцарії чи Сінгапурі. Нам потрібно знайти формулу вирішення цього питання, бо воно справді страшне, болюче й трагічне.
– Ви часто їздили на гастролі до Донецька. Що вам найбільше запам’яталося з тих поїздок?
– Мої спогади про Донеччину – одні з найкращих. У 2005 році я брав участь у конкурсі вокалістів “Отчий дім”, де здобув гран-прі. У журі тоді були Олександр Злотник, Євгенія Мірошниченко, а головував білоруський композитор Ігор Лученок.
Для мене Донецьк завжди був українським – у мене там дуже багато друзів. Це прекрасні люди, такі самі, як і на заході України: вони розмовляли українською та російською мовами. Але політика зробила все, щоб розколоти й стравити мирних людей – як на Донбасі, так і на Прикарпатті. І це страшна трагедія…
Одного разу я повертався з концерту – дорога була в жахливому стані. Ми потрапили в яму, пробили колесо, і не було жодної людини, яка б проїхала повз, не зупинившись і не запитавши, чим допомогти. І щоразу до нас зверталися українською мовою та казали, що їм соромно за стан своїх доріг.
Натомість спогади про Севастополь у мене вкрай негативні. Пам’ятаю, як під час одного з концертів на міській площі я виконував українські пісні, а з-під сцени агресивно кричали: “Пой русские песни!”. Мене не налякати вигуками з натовпу, але це відбувалося систематично. Уже тоді було дуже помітно, що там відбувалася тотальна русифікація – і це було мені абсолютно не до душі.
– Ви брали участь у фестивалі “Слов’янський базар”. Як склалися ваші стосунки з Таїсією Повалій, яка тоді була в журі?
– З Таїсією Повалій у мене не склалося – як, зрештою, і в неї з Україною. Вона тоді відкрито мене засудила. Знаєте, є поняття толерантності: артист може виступити краще або гірше, але представник країни, який сидить у журі, зазвичай підтримує свого. Я не розумів її поведінки на “Слов’янському базарі”, особливо з огляду на те, що вона публічно підтримувала російського артиста Євгенія Гора, за якого тоді там буквально всі боролися. Пізніше ми перетиналися на окремих виступах – спілкування було суто формальним, як і з Ігором Ліхутою, так і з нею.
Після всього, що склалося зі мною в політичному сенсі, я нікого не засуджую – Бог їм суддя. Вони обрали свій шлях, як і Ані Лорак. Я їх не розумію, але це їхня дорога. Якщо країна дала тобі життя, підтримку й можливість реалізуватися – так, як це було з Повалій, яка сформувалася як артистка саме в Україні й отримала тут усі почесті, – то принаймні варто бути вдячною людям. Ані Лорак – інша історія. Це типовий бізнес-проєкт, чиста комерція. Я вважаю, що вони навіть не варті того, щоб про них згадувати.
– А з українських колег з ким ви підтримуєте стосунки? Є хтось, хто каже вам: “Василю, коли нарешті приїдеш? Тебе тут так не вистачає!”?
– Насправді душевних колег багато, переважно це автори. Я спілкувався з Олександром Злотником – він казав мені: “Василю, шкода, що ти так надовго замовчав. Було б прекрасно, якби ти повернувся, твій голос має звучати”. І я справді хочу приїхати. Мені хочеться творити в Україні. Але, мені здається, всьому свій час – потрібно отримати відповіді на всі свої запитання.
– Світлана Лобода була вашою колегою в мюзиклі “Екватор”. Чи зрозуміла вам її позиція щодо війни?
– Зі Світланою Лободою, як і з Тіною Кароль, яка також брала участь у цьому мюзиклі, ми неодноразово перетиналися на корпоративах і дуже добре спілкувалися. У нас було таке відчуття, ніби ми бачилися буквально вчора – ще після “Екватора”.
Світлана – велика трудоголічка, прекрасна музикантка й людина. Коли мене цькували під час Євробачення, вона завжди коректно й з повагою про мене відгукувалася, тоді як багато інших колег воліли мовчати або фактично ставали співучасниками булінгу. Ви читали, як мене тоді хейтили?
– Так, читала.
– Тоді дозвольте поставити вам запитання: чи читали ви бодай одне моє інтерв’ю, в якому я когось образив?
– Та ні.
– Тому що я розумію: багатьох використали проти мене – зокрема Віталія Козловського чи MamaRika, які публічно поливали мене брудом.
– Та ви, навпаки, про Віталія Козловського добре відгукувалися…
– Я про всіх добре відгукуюся. Це не означає, що я слабка людина або не маю власної думки. Але я вважаю, що опускатися до рівня хейту щодо свого колеги – низько. Якщо у когось є до мене запитання, будь ласка – у мене є телефон, є соціальні мережі, можна написати або зателефонувати напряму.
Під час нацвідбору на Євробачення журналісти поширили нібито від імені покійного Кузьми досить неприємну репліку в мій бік. На одному з корпоративів ми з ним зустрілися, і я прямо запитав, чи справді він таке говорив. Кузьма запевнив мене, що жодних коментарів не давав. Тоді виникає запитання – хто це писав? На жаль, не всі журналісти у нас рівня Олега Вергеліса – людини, яка вміла тонко зібрати думки, правильно їх подати й професійно працювати зі своїми героями. Це був справді великий митець у своїй справі.
Повертаючись до питання щодо політичної позиції Світлани Лободи. Особисто я з нею на цю тему не розмовляв, а все, що з’являється в інтернеті, не завжди є об’єктивною чи перевіреною інформацією. З етичних міркувань можу сказати лише одне – я не бачу в ній людину, яка сьогодні має бути в центрі уваги через політичну позицію.
– А як ви ставитеся до того, що вона продовжує давати концерти російською мовою?
– Є багато запитань до кожного артиста – навіть до мене їх можна знайти. Усе набагато складніше, ніж здається на перший погляд. У цьому випадку я не можу судити Світлану Лободу за те, що вона не переклала свої пісні українською мовою. Я не знаю її життєвого шляху й не знаю, перед ким і які зобов’язання вона має.
– Минулого року, після 16 років шлюбу, ви розлучилися з дружиною. Чи можете розповісти про причину такого рішення?
– Так склалося, що наші дороги розійшлися. Це був довгий спільний шлях, і я дуже вдячний Олі за нього. Ми були не лише подружжям – ми багато працювали разом. Та певні життєві обставини привели до того, що ми ухвалили спільне, дружнє рішення розлучитися й дати одне одному можливість розвиватися власними шляхами. Я бажаю їй лише всього найкращого. Це не була історія про драми чи скандали, які могли б зацікавити масмедіа.
– Зараз ваше серце зайняте?
– Уже так. Хоча, якщо чесно, я не думав, що поспішатиму зі стосунками. Хотів більше сконцентруватися на собі та творчості, але життя триває – я зустрів дівчину. Хоча все починалося з дружби.
– А які у вас спогади про ваше дитинство? З якої ви сім’ї?
– Спогади дуже гарні. Я з простої родини: батьки завжди ставили високу планку, хотіли збудувати будинок, тому багато працювали й часто їздили на заробітки. Я виріс у сім’ї, де добре знали, що таке праця, мета і відповідальність, де розуміли ціну грошам. На нашій вулиці жило багато дітей, ми проводили час разом, але дозовано, бо тато завжди все планував так, щоб “були не лише гульки”. У нього навіть була улюблена фраза: “Що, хлопці, нема чого робити? Я вам зараз знайду!” (усміхається). Тож дисципліна в нас була обов’язково – без неї людина мов молекула в хаосі.
– А ви справді ходили до школи 10 кілометрів пішки?
– У селі, де я народився, було лише дев’ять класів, тож у 10–11-й доводилося ходити до сусідньої школи. Це чотири кілометри в один бік і чотири назад – кам’янистою дорогою. Крім того, вже з шостого чи сьомого класу я їздив до музичної школи в інше село. Автобуси тоді ходили не так часто, як зараз.
– Але це було ваше бажання, правильно? Чи батьки змушували?
– Ні, це було моє дуже сильне внутрішнє бажання. Якщо я за щось брався, то мав довести справу до кінця – для мене це було майже фанатично.
Одного разу після занять у музичній школі на зупинці мене побили четверо чоловіків віком приблизно 30–40 років. Вони побачили, що я стояв сам, і почали вимагати гроші, яких у мене просто не було. Тоді вони затягнули мене за зупинку, схопили за волосся й били головою об стіну так, що я знепритомнів. Коли прийшов до тями, не розумів, де перебуваю. Вони повернулися й знову почали бити. Прийшовши до тями вдруге, я скористався тим, що вони розпивали алкоголь, і побіг до музичної школи, яка вже майже зачинялася. Я попросив викликати поліцію, але вчителі злякалися – правоохоронців так і не викликали. Це був досить дикий час, якщо чесно. Але навіть ця ситуація не відібрала в мене бажання ходити до музичної школи.
– Не сумуєте за сценою в Україні?
– Звісно, я сумую, але час від часу все ж виходжу на сцену – маю приватні виступи. Водночас психологічної залежності від сцени в мене немає. Я людина трохи інтернаціональна: люблю пізнавати нове, відкривати інші місця. Але є речі по-справжньому цінні й дорогі. У мене є два міста, які для мене святі. Київ – це перші перемоги, перші ефіри, виступи на найбільшій сцені країни, велика історія, консерваторія, друзі. Друге місто – Івано-Франківськ. Саме там були університет, навчання, друзі, мій учитель Михайло Стефанюк, там живе мій брат із сім’єю. Івано-Франківськ сформував мене як особистість.
Я завжди був людиною з характером – подекуди навіть проблемною, бо хотів розвиватися, співати й дуже гостро відчував несправедливість. Зараз розумію: це не найкраща риса. Бо несправедливості як такої не існує – є закономірності, за якими живе суспільство, і ми маємо навчитися їх приймати.
От війна – це справедливо? Ні, це несправедливо. Але ми змушені приймати об’єктивну сторону життя: чим чесніше й тверезіше ми бачимо реальність, тим краще можемо прокладати власний шлях, не дивлячись на світ крізь рожеві окуляри. Усі творчі люди трохи ідеалісти – ми малюємо собі світ таким, яким хотіли б його бачити. Але світ є таким, яким він є.
Я ще зі школи добре знав математику, тому вважаю: логічне й критичне мислення мають іти попереду творчого. Ми повинні розуміти й бачити реальні обставини, але водночас не забувати, що ми люди. Не забувати самого поняття “людяність”. Бо сьогодні багато хто втрачає її, зосереджуючись лише на матеріальному. Тому важливо вміти балансувати. Саме Івано-Франківськ навчив мене балансу, Київ – виживати й ставати на ноги, а Європа відкриває ширший світогляд.
Я горджуся українською музикою, народною культурою, Україною загалом. І знаю, що ще багато чого зможу зробити. Найцінніше, що втрачено, – це час, і саме за ним я шкодую. Але з іншого боку, скільки людей були змушені покинути свої професії, виїхати з України, залишитися без домівок, родин, друзів, без звичного середовища. Скільки людей отримали інвалідність – як фізичну, так і психологічну, скільки загинуло, а скільки дітей втратили батьків! Тож говорити про те, що тобі “не дали співати”, сьогодні щонайменше недоречно.
Тому це невелика трагедія. Цей час я використав для вивчення мов, читання книжок, зміцнення психологічного й інтелектуального стану, зрештою – для пізнання самого себе. Очевидно, він був мені даний не просто так: можливо, щоб повернутися з якіснішим мисленням, чіткішим баченням себе, глибшим і емпатичнішим відчуттям аудиторії. У будь-якому разі це велика внутрішня праця. Тому якщо артиста десь немає – це не означає, що він перестав бути артистом. Це означає, що є причини, про які він не говорить. Найголовніше – залишатися собою і не здаватися.
