Людям, котрі цікавляться і слідкують за боротьбою українського народу проти кривавої москви, вже знайоме це ім’я. Адже ми кілька разів розповідали про нашого краянина, який майже 4 роки життя віддав справі захисту України.
А от нещодавно дізналися, що світлої пам’яті Володимир КІЗАН нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня відповідно до Указу Президента України від 12.02.2024 р. За словами колег, він перший доброволець із Рогатинщини, який удостоївся такої державної нагороди.
Тож із нагоди Всеукраїнського дня добровольців пропонуємо шанувальникам «Голосу Опілля» разом із нами перегорнути сторінки книги життя достойного сина землі опільської – мужнього воїна, який сповна виконав свій громадянський обов»язок перед рідною державою і до останнього подиху залишався їй вірним.
Друг дитинства Володимира – Іван Зобків, уродженець с. Вільхова, пригадує, що хоча жив уже тоді у Бурштині, але всі канікули і вихідні проводив у рідному селі. Тож із Володею були друзями – не розлий вода. Потім товаришували і в дорослому житті. Варто сказати, що вони стали третім поколінням сімей, які підтримують дружні взаємини між собою.
– У Володі була мрія – працювати на великій машині. І він її досяг: починаючи від «Москвича» на заводі «Княгинин», потім був торговий дім «Прикарпаття», далі пішов працювати на фуру, відтак на автобус і врешті водієм-далекобійником у потужній польській фірмі. Під час строкової військової служби, яку закінчив зразковим солдатом, також виконував обов»язки водія-механіка, – згадує з нотками теплоти у голосі Іван Зобків.
Володимир, або як його називали у дружньому колі Вова, зростав справжнім патріотом України, отримавши належне виховання від батьків. Із дитинства хлопчина добре знав, що таке репресивна совєцька машина. Адже родичів його батька Михайла комуністи вивезли в сибір на 10 років за те, що були господарями на своїй землі, мали коня, корову та вміли всьому дати лад. Саме тому він разом з іншими патріотами свого часу став учасником Революції Гідності, а згодом, із початком вторгнення росії на східні терени України, пішов служити в ЗСУ, де у складі 24-ої бригади воював за суверенітет України понад рік. Потім, повернувшись додому, почав працювати водієм автобуса міжнародних рейсів, але так і не зміг морально призвичаїтися до цивільного життя, бо постійно прагнув до своїх хлопців-бойових побратимів.
І через рік В. Кізан вдруге стає до лав Українського війська – на службу за контрактом, вирішивши піти добровольцем у свою бригаду, у той же батальйон. Після реорганізації це була 53-тя бригада, в якій служив водієм заступника командира батальйону.
У суворих воєнних буднях братерська дружба гартується, немов сталь, і зрошена потом та кров»ю бійців залишається на все життя. Немає значення – командир ти чи молодший за рангом військовий. Так було і в Володимирову житті, коли після закінчення контракту залишився ще три місяці служити, щоби разом із заступником командира батальйону, в якого був водієм, мобілізуватися додому.
У розмові з нами І.Зобків акцентує на одній з благородних рис свого друга – любові до дітей. Хоча волею долі Володимир так і не мав рідних дітей, утім надзвичайно трепетно ставився до дітей близьких йому людей, зокрема до двох своїх похресників, опікувався ними як хресний батько, залюбки розповідав про них із великою радістю бойовим друзям.
… Повномасштабна російсько-українська війна застала В.Кізана за кордоном.
Як тільки про це дізнався, чоловік одразу ж у лютому 2022-го повернувся на рідні терени.
– Він навіть нам не сказав, що їде в Україну. Чоловік виїхав за ним у Бурштин, а зі сільської ради зателефонували, що є повістка для Володі. Однак ще повістка додому не прийшла, а він вже був у військкоматі, – розповідає мама В. Кізана – п. Галина.
І звідти наш краянин пішов добровольцем одразу на передову, бо прагнув туди, де гаряче, у ту ж 53-тю бригаду, яка одна з перших прийняла бої з найбільшими втратами у часі повномасштабної війни.
4 березня 2022 року вони двічі виходили з оточення, зі значними втратами, але залишилися відданими своїй присязі та надалі продовжували боротьбу з ворогом.
– Він був не просто чудова людина, а був мені братом. За час служби я знав Володимира не один рік. Після того, як ми потрапили в оточення у Волновасі і з нього вийшли, опинилися з ним вже у другому оточенні, в населеному пункті Нікольське на Донеччині. Тоді, побачивши Володю у піхоті, забрав його до себе в підрозділ. Він був у нас гарним сапером, маючи попередньо набуті необхідні навички. Дуже відповідальний, доброзичливий. Таких людей є одиниці, – так про Володимира Кізана відгукується його командир Барат і розповідає, що коли вони виходили з другого оточення, В. Кізан, отримавши поранення, навіть нікому про це не сказав. Та потім йому раптово погіршало, бо в тілі від кулі почалося нагноєння. Але як тільки медики в шпиталі витягнули її, Володимир покинув медзаклад передчасно та повернувся до своїх на передову, щоб прийти побратимам на допомогу: вивозив поранених, вбитих, словом, як міг, так і приносив користь.
Сам Барат за національністю азербайджанець. У 2015 році іноземець приїхав в Україну, де живуть його батьки, і пішов добровольцем захищати її від ворогів. Одружений, мають із дружиною дитину. Військовий каже нам, що не шкодує про власний усвідомлений вибір воювати за волю та суверенітет України, бо вважає це власним обов»язком людини-патріота.
Пригадуючи деталі з життя свого побратима В. Кізана, говорить, що його друга весь час непокоїла несправедливість, мовляв, «чому моя мама отримує таку мізерну пенсію, а полонених, які прийшли вбивати мою матір, мою сім»ю, наша держава забезпечує у кілька разів краще, ніж своїх людей, що десятки років працювали?..». Тож казав, якщо будуть наступні майдани, то братиме в них участь.
Струна життя 37-річного мужнього та відданого Україні армійця обірвалася 15 серпня 2022 року на полі бою з окупантами поблизу Павлівки Донецької області. Побратими, які брали також участь у бою, вчасно встигли пораненого евакуювати, але врятувати життя Володимира, на жаль, не вдалось.
Згорьована мати досі не може повірити, що найстаршого з трьох синів більше немає. Володя ріс простим, добрим хлопцем. Два молодших брати завжди могли з ним порадитися, зверталися до нього за допомогою, підтримкою і повсякчас їх отримували.
Будучи доброю та чуйною людиною, Володя зазвичай не розповідав рідним про війну, щоб їх не тривожити, а натомість заспокоював матір, кажучи, що все буде добре. «Хто, як не я, мамо, захищатиме Україну?»,- говорив неньці, відправляючись уже втретє на передову.
Саме завдяки таким відданим рідній країні людям – їхній стійкості та мужності наша незалежна держава, починаючи з 2014 року і до сьогодні, дає гідну відсіч окупантам. У поєднанні з народною підтримкою тилу – це є потужна волонтерська сила: сповнена патріотизму на шляху до Перемоги над московськими загарбниками вона нині тримає передню лінію боротьби за Україну, вільну від московської орди.
– Доброволець сьогодні – це людина, яка зі зброєю в руках захищає країну, і волонтер, котрий всіма силами допомагає нашим Захисникам. Тож закликаю всіх людей стати добровольцями – в тилу чи на фронті – для того, щоб врятувати державу, – наголошує Іван Зобків, в якого за плечима довгий шлях волонтерства, починаючи з 2014 р. і до сьогодні.
Щоб увіковічити пам»ять свого друга Володимира Кізана, громадський активіст-патріот виношує ідею про перейменування однієї з вулиць у рідній Вільховій на честь воїна-Героя. Таку ініціативу вже обговорили з місцевим старостою. Адже наш святий обов»язок – зберегти в національній пам»яті ім»я кожного борця за волю України для нинішнього та прийдешніх поколінь, ім»я кожного творця літопису України нескореної, яка ніколи і ніким звойованою ще не була.
Завершуючи розповідь про нашого земляка В.Кізана, дозвольте привітати з Всеукраїнським днем добровольців усіх людей доброї волі, котрим по-справжньому болить доля нашої країни і які мужньо відстоюють державний суверенітет України, ненастанно підтримують Українське військо – донатами, маскувальними сітками, технікою, окопними свічками, обігрівачами, продовольством…
Хай Господь повсякчас благословляє вашу жертовну працю, ваш подвиг в ім»я свободи.
Ольга КОНОПАДА.
