У Навчально-науковому юридичному інституті Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника працює Центр документування та дослідження воєнних злочинів.
Його організували ПНУ та громадська організація «Поступовий гурт франківців» у рамках проєктів «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», які впроваджує ІСАР (Ініціативний центр сприяння активності та розвитку громадського почину) «Єднання» за фінансової підтримки Європейського Союзу та «Документування воєнних злочинів в Івано-Франківській області від ВПО» Фонду громадянського суспільства Східного партнерства, повідомляє Правда.іф з посиланням на Галичину.
Пропонуємо увазі читачів один із підготовлених його співробітниками записів про воєнні злочини рашистів, занотований зокрема від жительки Маріуполя Олени ІВАНОВОЇ, котра після повномасштабного вторгнення росії в Україну якийсь час жила в Івано-Франківську.
«Ми виїхали 19 березня з Маріуполя і три доби добиралися до території, підконтрольної ЗСУ. Проїхали 22 російські блокпости, де у всіх перевіряли особисті речі та телефони: гортали фотографії, дивилися видалені файли, запити та історію пошуку в ютубі й фейсбуці. З розповідей людей, які виїжджали, чоловіка, у котрого знайшли зняту військову техніку на мобільному телефоні, розстріляли на очах у дітей та дружини.
Можливість виїзду з міста з’явилася неочікувано: нас забрала випадкова молода жінка. Вона була з дитиною, мала автомобіль, але не було когось, хто міг би бути водієм. А в нас був водій, але не було транспорту. Тож нас узяли з собою. Мене і мого сина. Більше місця не було.
Ми виїжджали під звуки канонади – того дня бомбили з моря. Вибухало десь зовсім поряд, тряслася земля. У вікні автомобіля виднілося місто, цілковито зруйноване. Я не бачила жодного будинку, що залишився би цілим. Не було жодного не поруйнованого району.
У наш дім також потрапив снаряд, поки ми перебували в місті. Врятувала лишень добудова. Тоді зруйнувало фасад будинку, кілька балконів і вирвало двері моєї квартири. У будинок батька, де ми перебували на той час, також влучили. Ми, на щастя, не постраждали. Але поряд загинула людина, я бачила криваву пляму, що залишилась від накритого простирадлом тіла. У дворах стояло дуже багато згорілих автомобілів.
Ми з сином були в коридорі квартири, коли в будинок прилетів снаряд. Це дуже страшно!
Моє місто знищене…
Багато знайомих залишилися там, у підвалах. У місті гуманітарна катастрофа: води не було чотири тижні, а ще – світла й газу. Територія Маріуполя перебувала в інформаційній блокаді, працювало лише «ДНРівське» радіо, наше українське блокували. Виступав по ньому якийсь російський офіцер, котрий казав: «Українські збройні сили, здавайтеся, виходьте з піднятими руками, йдіть у бік Таганрозької траси, в бік «ДНР». Більше нічого не працювало.
Українське радіо можна було зловити лише старими радіоприймачами, які працюють на батарейках, якщо у когось такі ще залишилися. Світла не було три тижні, тож заряджати пристрої також фактично не було де, хіба якщо у когось працювали генератори.
Місто розграбували. Люди були настільки налякані, що у магазинах порозбивали вікна та винесли всі продукти. Осуджувати не буду, чесно кажучи, бо магазинів як таких уже не було: продуктів давно не завозили.
Найбільша проблема – бракувало води, адже питної фактично не залишалося. Неподалік від нас було джерело – за 20 хвилин ходьби, то мій батько під канонадою ходив туди по воду. А ще нашому мікрорайону пощастило, бо поряд був магазин мережі «Струмок», де працював власний генератор, і його працівники могли помпувати воду.
Коли магазинові давали таку назву, то навряд чи могли й уявити, що він справді стане рятівним струмком для цієї частини міста. Хоч і не щодня ми мали воду звідти, й не надто багато, але мали хоч щось. А як виживали люди в центрі міста, не можу собі уявити. Джерел там немає, і тамтешні жителі, за розповідями тих, хто зміг виїхати до нашого тихішого мікрорайону, не виходили з підвалів, готували їжу в під’їздах, розпалюючи там багаття. Багато людей помирало. Від голоду, через брак медичної допомоги, від страху та безсилля.
Ми мали невеликий запас продуктів. Але було й таке, що у нашому дворі готували на відкритому вогні їжу з голубів, яких ловили на вулиці, бо більше не мали що їсти. А потім від того почувалися зле…
Додзвонитися до рідних, які жили в інших частинах міста, було неможливо. Зарядити мобільний не було де, зрештою, і зв’язок було заблоковано. Подекуди знаходили місця, де ловила мережа, але потрібно було їх шукати, ризикуючи потрапити під обстріл. Тож ми не знали, чи живі ще рідні…
Нині я в Чехії, працюю асистентом учителя в класі з українськими дітьми, чиї сім’ї, як і моя, змушені були виїхати з рідного дому. Мої батько та брат залишилися в Маріуполі. Поки там тихо. Але ця тиша страшна…
Ми всі чекаємо на звільнення рідного міста та наших близьких».