Два листи на пожовклих аркушах, списані дрібним почерком – єдине, що дісталося Ганні-Мотрі Марійчин у спадок від батьків.
Народжена в криївці донька воїнів УПА дізналася про своїх мама і тата з листів, тож виховала з пам’яттю про них синів і онуків, які продовжують справу життя закатованих родичів, йдеться в ТСН, передає Правда.іф.
Вона народилася у криївці й до повноліття навіть не здогадувалася про це. Сімейну таємницю їй розкрили прощальні листи від батька та матері-вояків УПА, які змушені були віддати новонароджену донечку, щоб продовжити боротьбу з радянською окупацією. Тепер діти та онуки Ганни-Мотрі Марійчин борються з тим же ворогом.
Два листи на пожовклих аркушах, списані дрібним почерком – єдине, що дісталося Ганні-Мотрі Марійчин у спадок від батьків.
“Знай, ти прийшла в світ в час найжорсткішої війни Українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з більшевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Собороної Держави найкращі сини українського народу… їх вже тільки пригорща, а між ними твій батько й мати…”, – йдеться в листі.
Григорій та Марія Вацеби воюють в УПА, він повстанський провідник, вона у підпіллі друкарка та медсестра. Свою єдину дитину народжують у серпні 1950 на полонині у криївці.
“Не було ні баби-повитухи, ні лікарської допомоги – тато ще й зі своїм одним другом приймали у мами пологи”, – розповідає жінка про своє народження.
Хто її батьки, як вона народилася та чому аж до заміжжя своєю мамою називала чужу жінку, Ганна-Мотря дізнається вже дорослою – саме з цих листів…
Повстанці ухвалюють непросте рішення – віддають дитину до родини свого зв’язкового, бо розуміли, що немовля у партизанці з ними не виживе. Востаннє дочку провідують на 4 тижні її життя. Названій матері вручають пляшку – у ній фотографії, акт вінчання, власноруч надруковане щось на зразок свідоцтва про народження дитини й ці самі листи.
“Недовго я тішилася тобою, бо на четвертім дні твого народження батько з хлопцями забрав тебе від мене і поніс в село на виховання. Кохана донечко, чи можеш собі уявити ти, як тяжко було мені віддавати тебе у незнане… Не було що інше робити, колиба, холодно, молока нема”- значиться у листі від матері.
Названа мати, боячись зрадників, спершу дитину нікому не показує, а потім влаштовує виставу – на порозі у присутності свідків знаходить начебто підкидька.
“Ці люди були дуже-дуже добрі до мене”, – пригадує Ганна-Мотря.
До своєї Ганни-Мотрі рідні батьки так і не повернулися. Майже рік потому вони гинуть від рук НКВДистів. Уся родина – як батькова, так і мамина – опиняється у Сибіру. Лише після смерті Сталіна почали повертатися додому. Ганні-Мотрі було 6 років, коли до хати приходять якісь жінки. Одна з них – рідна тітка, якій мати дивом змогла передати на заслання вісточку про доньку.
“Та жінка, чужа, хотіла мене до себе пригорнути, я до бабки йшла. А потім пригадую, що вони якісь папери оглядали і всі в хаті плакали. Оце тоді бабка цю пляшку і віддала материній сестрі”, – розповідає донька вояків УПА.
Однак самій Ганні-Мотрі ці листи показують аж у 16 років, коли вона зібралася заміж. Так вона дізнається всю правду. “Я собі поставила на мету – за всяку ціну відшукати, де мої батьки загинули”, – каже жінка.
Вона і справді знайшла не лише місце загибелі батьків, але й місце на сільському цвинтарі, куди скинули їхні тіла. Жінка облаштувала там могилу.
“Кохана донечка, якщо читатимеш цей хаотичний листок, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу себе привести до порядку. Цьомаю міцно і благословляю на щасливу путь”, – в сльозах читає жінка.
Своїм дітям сімейну таємницю Ганна-Мотря теж розказувати не квапилася – за Союзу не ті були часи. Однак змалечку, каже, виховувала їх у повстанському дусі, пам’ятаючи настанови батька у прощальному листі: “Останні мої слова до тебе – це заповіт: Добро Нації – найвищий наказ! Для неї ти віддаси силу, розум і життя, так, як я складаю голову на її жертовнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я проклинаю тебе, а мій дух не дасть тобі спокою ніколи.”
“Ми знали, що це є заборонена тема на загал. Але вдома ми знали, що ми не є радянські люди – ми українці”, – переконує молодший син Ганні-Мотрі Тарас.
Тепер настала їхня черга боронити Україну від рашистського окупанта. Старший син волонтерить, а молодший – на фронті вже вдруге: 2015 року на Донбасі був розвідником, з першого дня повномасштабного вторгнення – у штурмовій піхоті. Зараз вдома оговтується після тяжкого поранення під Бахмутом.
“Історія не повторюється, історія не закінчується. Воно завжди так було. Був якийсь переломний момент для москалів, що вони змогли в час Радянського Союзу нами керувати. Так сталося, але ми ніколи не були з ними споріднені. Може, Дасть Бог, що це буде крапка вже. Це вже буде кінець цієї історії, з нашою перемогою”, – додає Тарас.
З рашистами у лавах Нацгвардії бореться й 27-річний онук Ганни-Мотрі, каже, не міг сховатися від військомату, бо зрадив би не тільки державу, але і пам’ять прадіда.
“Я не знаю, щоб я його запитав, якби міг телепортуватися в часі, але я б йому сказав: “Дякую, що мені показав, в який бік рухатися”. Те, що він робив, було правильно. Він якби бачив майбутнє. Він те саме робив, що зараз відбувається”, – переконує онук Андрій.
Хоч великою кров’ю, але Україна вже перемогла свого споконвічного ворога, переконана Ганна-Мотря, оскільки чи не вперше в своїй історії об’єднався увесь український народ довкола однієї спільної мети – відстояти свою незалежну державу.
“От тобі й історія всього нашого народу. І мої діти не могли бути інакшими і внуки також”, – додає жінка.
