Приблизно за 15 км від одного з найвіддаленіших сіл Івано-Франківщини — Голошини, у присілку Гостівець, живе Марія Джуряк.
Жінка сама тримає двох корів, козу, поросятко, невеличкий город, ходить по гриби і ягоди, пече хліб, читає газети й книги — Біблію і Молитослов. Лікується пані Марія переважно травами, які сама збирає. Має жінка й телевізор, але не дивиться його, відколи почалася велика війна, а ввімкнути знову обіцяє тільки після перемоги України.
Як живе бабуся, читайте у репортажі Суспільного, передає Правда.іф.
Марія Джуряк мешкає сама в одній з чотирьох хат у присілку. На її обійсті, крім традиційних ґаздівських будівель, стоять іще дерев’яні капличка і лазня. Довкола — гори й ні душі на кілька кілометрів. Жінка каже: людину на світі тримає праця.
“Прабабця моя мала 105 років. Пережила чотири держави й себе щасливою вважала. І до останнього дня, доки людина робить, садить город для себе, здоїть корову, — то це є смисл життя”, — розповідає Марія Джуряк.
Марія Джуряк тримає двох корів, козу, поросятко, невеличкий город. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
У пенсіонерки є донька та син, але жити з ними Марія не хоче. Жінка каже: вдома почувається вільнішою.
“Ну пішла б до дітей. Але сідати їм на шию ще й тепер: “Не там стала баба, не там сіла, не то зробила”. Я, що хочу, зварю, що хочу, собі покладу. Я ще не лежу. Не хочу від них залежати. Мені добре й так”, — говорить Марія.
Марія Джуряк має телевізор, але не дивиться його, відколи почалася велика війна.
І додає: діти наполягають, аби по господарству не поралася, худобу не тримала, город не саджала.
“Вони з мене сміються: “Корови треба, бабі кози треба, поросятко ще тепер купила”. Внук був шокований: “Нащо вам поросятко?” Ну тобі не треба — мені всього треба! У мене ще — 6-8 сотих городу. Кажуть: “Бабо, нащо тобі город?” Мені добра моя бараболька, бурячок, морква, цибулька”, — каже жінка.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Влітку Марія ходить по гриби і ягоди. У вільний час бабуся читає газети й книжки, молиться. Зі сльозами на очах згадує Марія про небіжчика-чоловіка, з яким прожила 56 років “у добрі й мирі”.
“Ми прожили душа в душу. Побудувалися в селі. Я прийшла в невістки. Що казати: з мамою ми не знаходили спільної мови. Свариться мама — я сіла та й плачу. А чоловік прийшов, узяв мене на руки й каже: “Марічко, що я зроблю? Але мама — не корова, я її не продам і не куплю. Яка є, так її мусимо терпіти”, — переповідає Марія.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Жінка має й телевізор, утім, каже, не дивиться його — чекає особливого моменту: “Відколи почалася повномасштабна війна, я його вимкнула і дала собі слово: коли повідомлять про перемогу, то я собі встану і подивлюся. Але щоб я дивилася, як там убивають, то це не для мене”.
Марія Джуряк мешкає сама в одній з чотирьох хат у присілку. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Марія Джуряк тижнями може не бачити людей. Але, зізнається, їй добре і так.
“У мене є на буковинському боці моя подруга Федора. Можна сказати, моя ровесниця. Вона живе — за 20 км жодної живої душі. На горі — одна-єдина. Федора має дві корови, телицю, трьох телят, десятьох овець і коня. І вона каже: “Мені добре, я собі з Богом”.
