Пам’ятаєте відео з останнього обміну військовополоненими: мама обіймає свого сина, а він дивиться крізь неї моторошно порожніми очима і ніяк не реагує ні на її слова, ні на доторки?
Юра Гульчук із 36 бригади морської піхоти провів майже два з половиною роки в російському полоні. Відразу після обміну його машиною «швидкої» доправили в реанімацію однієї з київських лікарень. Хлопець не міг самостійно їсти та говорити, ні на що не реагував, пише Громадське.
Пізніше розповів матері, що відчувалося все так, ніби його душа десь окремо від нього, що він дивиться, наче крізь скло, як десь лежать його руки, а біля них тарілка, і він не може ті руки підняти…
«Моє обличчя і голос він упізнав лише через три дні. А от емоційне впізнання трапилося на четвертий — він розплакався і притулився до мене, як дитина до мами. Того ранку психіатр сказав: аби Юра заговорив, йому доведеться провести мінімум рік у психіатричній лікарні. А Юрко заговорив уже через сім годин після цього. І почав дуже стрімко відновлюватися», — розповідає Мілана, мати Юрія.
Я прийшла до Юрія на сьомий день після обміну. Він уже не просто говорив, а висловлювався вишуканою мовою філолога.
На багато запитань хлопець не захотів відповідати. Так само рішуче зупиняв будь-які спроби мами аж занадто глибоко зазирнути йому в душу. Ще не час. Він лише почав повертатися до тепла й любові з російської ненависті й холоду.
Аби витягнути Юрка з полону, Мілана влаштовувала пікети та пресконференції, брала приступом Верховну Раду і Міністерство у справах ветеранів. Боролася за сина навіть тоді, коли найрідніші люди казали їй: «ти женешся за привидами, зупинися, у тебе, крім Юрка, ще троє дітей, подумай про них».
Нині Юрко в безпеці, а Міністерство ветеранів запрошує Мілану на роботу — як людину, яка розуміється у пошуку полонених та їхній реабілітації.
Сину, де ти?
Тато — програміст, мама — реабілітологиня. Син завзято вивчав китайську мову, був студентом Київського національного лінгвістичного університету. Після другого курсу Юрко вирішив відслужити строкову.
Його взяли в морську піхоту. Це було восени 2021 року. А за два тижні до повномасштабної війни хлопець підписав контракт зі своєю бригадою. Далі — служба у Маріуполі, бої на заводі Ілліча й російський полон.
Прізвище Юри як полоненого мама побачила на якомусь російському сайті 18 квітня 2022-го. Коли лиш вона дізналася, що хлопці з 36 бригади є в Оленівській колонії, унаслідок теракту там загинули понад 50 українських військовополонених.
Через росіян Мілана з’ясувала, що серед загиблих та поранених її сина не було. Але чи він узагалі був в Оленівці?.. Лише у грудні 2022 року мама змогла вирахувати точне місцеперебування Юрка — Ряжське СІЗО №2 у Рязанській області.
«На російському сайті я побачила Юркове фото. Обличчя було, як у дитинстві, коли його ображали. І я зрозуміла, що йому дуже дісталося. І ще одна промовиста деталь: у Юрка на фото були страшенно брудні руки. У довоєнному житті сина з такими руками просто неможливо було уявити», — розповідає Мілана.
Фото Юрка було на зеленому тлі. Мама розшукала родичів інших полонених, теж сфотографованих на такому самому фоні. Спільними зусиллями вони з’ясували, що на зеленому фоні полонених фотографують у Ряжську. Але чи тільки там?
У січні 2023 року якийсь російський канал опублікував відео із полоненими, серед яких був і Юрко. З допомогою цього відео вдалося точно встановити, що син у Ряжську. Але вже через два тижні прийшла інформація, що його й інших полонених вивезли звідти в невідомому напрямку.
31 січня 2024 року з полону повернувся чоловік, який розповів Мілані, що сидів із Юрком в одній камері. Але Микола не знав, де розташована колонія, у якій їх утримували. Йшлося про якусь Поляну…
«Микола сказав, що з Ряжська їх везли стільки-то часу на автобусі. Ми розрахували, на яку відстань за такий час може від’їхати автобус. Циркулем на карті окреслили відповідний радіус і вирахували колонії, які є в цих межах. Одна з них була у селищі Ударному Зубово-Полянського району Мордовії. Я зрозуміла, що “Поляна” — це про неї. Що мій син там», — згадує Мілана Вікторівна.
За межею людяності
За словами Мілани, на відео з Ряжська Юрко тримався абсолютно адекватно: «Не плакав, не заїкався. Чітко, спокійно назвав себе, номер бригади. Причому, сказав: “я служу у 36 бригаді”, а не “я служив”, — мені це сподобалось. Я бачила, що він у нормальному стані й заспокоїлася на певний час».
Миколину розповідь про життя Юрка в полоні жінка почула через рік після цього відео. Мама дізналася, що син ніколи ні з ким не б’ється за їжу, нікого не закладає. Що він допомагав хворим хлопцям. Що спочатку він не виконував команд наглядачів, за що його дуже били. Тож він обрав інший спосіб спротиву: мовчати. Наглядачі нічого не могли від нього добитися. Але через кілька місяців хтось із полонених доніс росіянам, що насправді зі своїми Юрко говорить. І тоді його забрали з камери та зробили щось таке, після чого хлопець уже справді не міг говорити. Це сталось у червні 2023 року.
Мілану приголомшило почуте від Миколи: «Це була розповідь про витончене фізичне насильство. Про побої, знущання. Про необхідність стояти по 16 годин на добу, від чого на ногах з’являються виразки. Про те, як росіяни спочатку б’ють, щоб утворилася гематома, потім б’ють по цій гематомі, і рана загниває».
У росіян широченний діапазон фізичного знущання. Я бачу, як Юра зараз п’є чай — він п’є окріп, бо в полоні примушували з’їдати гарячущу їжу за дві хвилини. Я в нього запитала про це, він аж обличчям сіпнувся й сказав: «Про їжу — нічого».Мілана, мама Юрія Гульчука
Після розмови з Миколою Мілана навіть пошкодувала, що дізналася такі подробиці синового полону. Бо як жити із цим знанням?
«Я всю дорогу додому плакала. Удома кричала й била по стінах. Моє дитя стикнулося з таким злом!» — згадує Мілана.
Першого ж дня, коли Юрко в Києві заговорив, він сказав, що найбільше в полоні йому дошкуляло, як деякі побратими втрачали людську подобу. І зізнався, що йому дуже допомогли чуті ще з дитинства материні слова: красти не можна, доносити не можна, чинити підлість не можна.
А ще дуже важко було терпіти абсолютну дезорієнтацію в часі, просторі й подіях.
«Я не знав, де перебуваю, що зі мною буде вже наступної хвилини. Що з батьками? Що з країною? Іноді думав, що війна може закінчитися, а ми про це нічого не дізнаємося. Або що почалася Третя світова, а нам не кажуть. Там дуже важко стежити за часом і знати, який сьогодні день, яке число. Це були найнеприємніші моменти. Не впевнений, що дати, які я вважав днями свого народження, справді були ними. Кожен день схожий на попередній і на наступний. Але я намагався бадьоритися», — розповідає Юрко.
«Як у такій ситуації можна контролювати свої емоції та думки?» — запитую його.
«Можливо, саме такі ситуації і допомагають учитися контролювати себе», — говорить він.
Зізнається, що основною його емоцією в полоні було відчуття жалю — докоряв собі, що мало уваги й тепла віддавав своїм рідним. От дідусь із бабусею жили майже поруч, а він так часто не знаходив для них часу…
Санітарний коридор для важкохворих
Ще у квітні 2022 року Мілана написала заяву про те, що її син зник безвісти, здала аналіз для ДНК-тесту, звернулася до Координаційного штабу й Міжнародного Червоного хреста, писала навіть до Робочої групи ООН із насильницьких або недобровільних зникнень.
«Я чекала від офіційних інстанцій хоч якоїсь інформації про сина. Але вони нічого не могли мені сказати. Останньою краплею була зустріч із керівництвом 36 бригади у червні 2024 року. Прийшли психолог, фінансист, соціальний працівник — і жодного слова про те, коли Юру й інших хлопців обміняють. А Микола казав, що Юрко тримається вже на самому характері, і я розуміла, що він довго не протягне», — розповідає Мілана.
Жінка зверталася до уповноваженого ВРУ з прав людини й аналогічного посадовця в росії — просила, аби для важкохворих полонених із 36 бригади створили санітарний коридор, але її ігнорували. Тоді вона запропонувала Верховній Раді ввести поняття «полонений великого терміну ув’язнення», адже, за її словами, саме ці люди зазнають найбільших травм.
«Великий термін — це понад два роки. Голодування упродовж такого періоду спричинює важку дистрофію, за якою вже наступає смерть. А наших полонених при цьому ще й б’ють, примушують стояти увесь день, у них лімфа з ран на набряклих ногах постійно сочиться! Я почала писати про це й у Верховну Раду, й у Міністерство ветеранів, й у Координаційний штаб. А потім звернулась у Медійну ініціативу з прав людини», — розповідає Мілана.
МІПЛ допомогла їй провести пресконференцію та організувати пікет під Верховною Радою.
«З 20 червня цього року я по 6-7 годин проводила в пікеті. Літо спекотне, двох теплових ударів зазнала, але відлежувалась і знову йшла. Періодично до мене приєднувалися родичі інших полонених із 36 бригади, іноді нас збиралося до 100 людей. Ми надрукували фото померлих у полоні, фото ран і гематом, із якими українці повертаються з полону.
Спочатку нас не помічали, але згодом мене запросили на Комітет ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки, потім я подавала свої пропозиції в тимчасову слідчу комісію. Саме після цього з полону повернули чимало хлопців, родичі яких підтримували мій пікет», — розповідає Мілана.
14 вересня їй сказали їхати в Чернігів — туди в лікарню мали привезти Юрка й інших полонених із колонії в Мордовії. Людина, що зателефонувала, зізналася згодом, що вона довіку пам’ятатиме, як Мілана закричала…
Найріднішим, які вважали, що Мілана ганяється за привидами, довелося перепрошувати.
Я не хочу забувати полон
«До полону ми з батьками часто ходили на прогулянки, в кафе. Для мене це спогади дитинства, звідки приходить тепло, світло. Батькове менторство, мамина турбота. Я часто уявляв, як ми з батьками знову побуваємо в якомусь кафе, поспілкуємося на якісь приємні спокійні теми. Але я так боявся обману від росіян, що навіть після перетину кордону забороняв собі думати про цю мить», — зізнається Юрко.
росіяни люблять знущатися з полонених у такий спосіб: перевозять їх з однієї колонії в іншу, але кажуть, що везуть на обмін. Юрко пережив таку ситуацію кілька разів, тож більше не вірив словам про обмін.
«Нам наділи чорні мішки на голову й повезли, як з’ясувалося, в аеропорт. Під час польоту ми сиділи з мішками на голові. Потім знову автобус. І конвоїр сказав про обмін. І я не повірив. Готувався до гіршого. Аж раптом — команда зняти мішки, і нам видають російські сухпайки. Мені яловичина з квасолею попалася й картопля. Це, чесно кажучи, ще більше насторожило. Тому що та рука, яка щойно тебе лупила дерев’яною палкою, відклала кудись палку і дає тобі їсти. Я все думав, у чому пастка?
Ми поїли, команда надіти мішки. А через деякий час нова: зняти їх та здати конвоїрам. Нам знову сказали про обмін, що нас везуть через Білорусь і зараз білоруси будуть нас годувати. І справді з’явилися білоруси з пакетами їжі. Я ще більше здивувався. Я навіть цю їжу їсти не міг. Після стількох років баланди — шоколад і згущик. Скільки ти днів, місяців, років живеш мріями про них, бачиш уві сні. А потім от отримав. На той момент я собі казав, що щось відбувається, що я не розумію, і це мене насторожує, але все не так погано, все в порядку», — ділиться спогадами Юрко.
Навіть коли на кордоні він побачив російських полонених, на яких міняли українців, не покидало відчуття, що це якийсь сон або якийсь обман розуму. Від кордону до Чернігова його везла «швидка».
Переїзд був дуже стресовий і довгий, він мене дезорієнтував. Усе, що відбувалося навколо мене, — то був якийсь коловорот образів, картинок, і це тільки підсилювало відчуття ілюзії, сну. Я зрозумів, що біля мене мама, а не інша жінка, але я не був до кінця впевнений, чи вона з реального світу, чи з моїх фантазій. Навіть у перші дні в Києві, я думав, що бачу сон. Реальність проявлялась поступово.Юрій Гульчук, повернений із російського полону військовослужбовець
Юркові зараз 23 роки. Після реанімації в неврології буде реабілітаційний центр, клопоти про документи, зустрічі з тими, за якими скучив. Хлопець не виключає, що повернеться до інституту. Хоче знову вивчати китайську й мандрувати.
«Тобі хочеться забути полон?» — запитую його.
«У жодному разі. Навіщо ж забувати? Я з полону виніс цінні уроки. Приміром, що треба бути дуже уважним не лише до того, що говориш, а й до того, що думаєш», — каже він.
Тим часом Мілана отримала подяку за активність у пошуку полонених від Координаційного штабу. Мама, як і Юрко, опановує нову реальність: «Я тепер прокидаюся з думкою, що от, Юра вдома! Не можу словами передати це відчуття».
