Двоє рідних братів з села Підлісся, що під Франківськом, Василь та Назар Костишини зараз проходять реабілітацію після поранень у Першому добровольчому шпиталі БРАСС.
Різниця у віці між ними всього півтора року – Василю 24, а Назару невдовзі буде 23 роки, розповідають у ПДХШ.
Молодший Назар Костишин вирішив змінити фах та підписати контракт, коли почалось повномасштабне вторгнення. Він перейшов з цивільної професії вебпрограміста на військову службу. Стрілець-гранатометник, брав участь у боях безпосередньо «на нулі». Отримав медаль від головнокомандувача Нацгвардії «За доблесну службу» та відзнаку «За відвагу» від міністра оборони України.
Старший Василь Костишин мав більший військовий досвід. Навчався у військовому ліцеї у Надвірній, потім у військовому університеті. Виш не закінчив, пройшов строкову службу й вирішив підписати контракт у 2020 році. Служив у тиловій частині, отримав звання сержанта, а потім і старшого сержанта.
«Велику війну я зустрів у навчальному центрі в Золочеві. Коли мій брат виїхав на схід, я одразу прийняв рішення перевестись у штурмову бригаду і теж поїхав», – ділиться Василь Костишин.
На війну Василь йшов головним сержантом взводу. Та на момент, коли потрібно було виїжджати, дізнався, що брат поранений. «Важко було. Батьки дуже за нас хвилювались. Але і дуже підтримували. Це найважливіше. Це наша рушійна сила», – розповідає Василь.
2 квітня 2023 року Назар отримав мінно-вибухове поранення в районі Кремінної Луганської області – осколкове наскрізне поранення руки з пошкодженнями нерва, наскрізне поранення стегна, сліпе поранення щоки, численні контузії.
6 травня 2023 року у селі Спірне, що у Бахмутському районі Донецької області, був поранений Василь. Теж мінно-вибухова травма. Позицію почали штурмувати, і позаду хлопця вибухнув снаряд. Рука, нога, хребет, таз, грудна клітка – поранення було дуже важким.
«Ми з братом постійно тримали контакт. А цього разу днів 7-8 була тиша. Після поранення та лікування я поїхав у відпустку додому. І буквально за 3-4 дні зателефонував брат і сказав тільки два слова: «Дніпро. Важкий». Ми одразу все зрозуміли. Я взяв рюкзак, милиці і на потяг – до нього. Ми поїхали з батьком», – розказує Назар.
Василь згадує: «Перші, кого я побачив після поранення, були батько й брат, який ще не міг ходити після поранення. Це була найбільша підтримка для мене».
Зараз брати проходять реабілітацію у Першому добровольчому шпиталі БРАСС під Франківськом. Кажуть, що в планах – повернутися на фронт.
