Франківський драмтеатр став візитівкою Івано-Франківська. У 31 річницю Незалежності України директор театру Ростислав Держипільський в інтерв’ю Суспільному розповів про мистецтво під час війни, відмову від російського та нові прем’єри.
У 1991 році, коли народжувалася українська незалежність, головна сцена Франківського драмтеатру не часто могла похизуватися аншлагами. Сьогодні ж оплески і овації глядачів лунають не лише в партері, а навіть й в укритті. Як вам вдалося людей із вулиць та Інтернету все ж таки “звабити” до театру?
— Якщо брати “надмету”, яку я завжди шукаю, створюючи образи чи вистави, то, звичайно, я — величезний романтик, і вірю в те, що духовність, цінності мистецтва загалом і театр зокрема, це — те основне, що формує націю, а в результаті формує державу. Коли я очолив цей театр, ми з командою (це — теж важливо, коли ти поруч із собою маєш людей, які тобі допомагають у всьому) фанатично почали стверджувати, що в Івано-Франківську в театр ходити модно.
Створення міфу, напевно, це — така проста якась модель, якою можна захопити глядача, і справді з часом вона почала працювати. Я знаю різні прошарки населення — від простих працівників до керівників вишів, великих підприємств, я знаю, що вони дуже тихенько інколи прокрадалися на наші вистави, бо потім їм було соромно перебувати в якомусь товаристві і сказати: “Ти що не в театрі?” А далі — інколи форма може захопити зміст. Звичайно, це — такі піар-ходи, над якими ми справді дуже багато працювали. Але які б ходи ти не придумував, якщо не буде суті, основи, змісту, форма рано чи пізно закінчується, кількість піар-ходів теж закінчується. Тому все ж таки найбільше я вважаю нашою перемогою ту суть, яку ми самі для себе творимо, створюючи наші вистави і те, що ми хочемо донести нашим глядачам.
Чого на сцені має бути більше — гри чи правдивості, щирості та відвертості? Як їх поєднати, щоб залишити глядача не за допомогою піару, а захопити лише грою?
— Знову ж таки, є різні форми театру. Зокрема, якщо брати західний театр, кажуть, що він більш раціональний, розумовий. Наш східний український театр — він, мабуть, більш емоційний, більш внутрішній. Модель театру, яка мене найбільше захопила, яка мені найбільше подобається, це — поєднання форми і змісту. І, мабуть, наші вистави — це і є синергія суті, змісту і форми.
Звичайно, якщо взяти мої вистави, дуже часто на перший план я все-таки виводжу актора. Для мене актор — це не є просто маріонетка чи засіб для втілення якихось моїх режисерських фантазій. Він такий самий, а може й головний співтворець, який має існувати тут і зараз.
У Франківському драмтеатрі ви творите вже понад 20 років. Чи можете виокремити якийсь рік, що запам’ятався найбільше, можливо, був переломним?
— Для мене формотворчим був період, коли я був актором. В 1998 році я приїхав до Івано-Франківська актором. Зі всіх ролей, які мені подобалися більше чи менше, на мене вплинула, як на акторську особистість, а згодом, можливо, і на режисерську, роль Галілея у виставі “Галілео Галілей” за Брехтом. Я був молодим хлопцем, грав там Галілея і, власне, людина, яка виділяється з-поміж сірою маси, яка стоїть вище над всіма, напевно, завжди мене захоплювала. Коли ти маєш бути найкращим, коли ти — інший, і не боятися цього.
У мене — розшарування обов’язків у театрі. Я відповідаю і за економічний бік розвитку, тобто менеджерську справу, і за творчий. Якщо ми говоримо про менеджера, то я задоволений, коли ми долаємо якісь етапи отримання статусів, до прикладу, національного.І я тішуся інколи, як мала дитина, коли розумію, що можу для свого колективу зробити більші зарплати.
Творча складова — зовсім інша. Вистава для мене, як режисера, це — дуже складно. Інколи думаю, чи я не лицемірю з кимось. Бо коли починаю включатися в роботу над якоюсь виставою, на той момент мені здається, що це — найгеніальніший автор, з яким я зіштовхувався, що це — найгеніальніші тексти, що це — те, що я хочу сказати світові. Мабуть, це так і має бути. Щоразу ти закохуєшся в цей матеріал, ти ним живеш. Бо якщо цього немає, ти не можеш закохати в нього акторів чи співтворців, а далі ми всі разом – глядачів.
Для мене, як творця, нереально сказати, які роки були кращі, етапні. Коли я очолив театр у 2008 році, восени “бахнула” світова економічна криза, можливо, вона не була відчутна тоді для всіх. Я точно, як керівник, відчув. Це дуже швидко відбилося на багатьох процесах. Потім — період приходу Януковича, Революція Гідності, війна і всі виклики, які з цим пов’язані. Навіть в цих умовах ми навчилися існувати, виживати, перемагати.
Зараз — нова фаза війни, але чи то вже за рахунок того, що так довелося жити, здається, я краще мобілізуюся. Не хочу сказати, що це — через стрес, бо він все-таки руйнує. А от такі запропоновані обставини, де я не розслаблений, де я мушу мобілізувати ті свої властивості, які в звичному плині життя не використовуються, — тоді якась потужна сила з’являється і можна більше досягнути, ніж тоді, коли ти живеш у такому спокої.
У березні 2022 оплески заглушили сирени. Наскільки поєднувані війна і театр?
— Я думаю, не тільки для театралів, а загалом для митців перші дні, можливо, перші тижні були складні. Перед кожним поставало питання: коли гинуть люди, чи потрібен взагалі театр? Для чого ми існуємо? Це справді було дуже важке питання для кожного з нас.
Далі були думки: якщо працювати, що показувати глядачам? Чи це — комедії, бо існує така думка, вона, до речі, правильна, що найбільш популярні під час війни, під час якихось катастроф комедійні жанри, тому що людина таким чином може знімати стрес. Але це ми потім зрозуміли. Одразу був якийсь страшний дисонанс – гинуть люди, руйнується все навколо, а ти тут регочеш на сцені. І це сприймається як блюзнірство. Чи занурювати людей в якусь драму, трагедію, коли навколо і так багато трагедії? Чесно вам скажу, я потім вже зрозумів, коли ми почали грати, до речі, символічно в укритті, якщо продукт якісний, то потрібен різний — і комедія, і драма, і трагедія.
Для себе я зрозумів, що театр потрібен, коли одна з переселенок з Бучі написала пост: “Я не могла плакати, я не стресувала, тому що у мене була сім’я, у мене були діти. Я розуміла, що на мені — відповідальність. Я затислася, знала, що маю їх евакуювати спочатку в підвал. Там вони просиділи декілька днів. Коли закінчилися вода-харчі, я розуміла, що не маю права в жодному разі плакати. Ми вибиралися. Потім, коли приїхали в Івано-Франківськ, поки ми знайшли житло, поки побут якось влаштувався, я не плакала. І коли я потрапила на виставу в театр (це була “Нація” за Матіос), це було теж дуже символічно. Я з першої секунди почала плакати. Проплакала до кінця вистави. І мені нарешті стало легше. Я почала бачити, що мені треба жити. Я почала бачити людей, і дякую вам, і хочу приходити ще”.
Тоді я вкотре зрозумів, що театр може нести дуже сильну терапевтичну функцію. Можливо, як ніщо інше. Він працює на підсвідомість, він зачіпає ті внутрішні невидимі струни, які можуть легесенько звібрувати і розслабити мозок. І він може почати працювати по-іншому. Тому ми почали дуже інтенсивно працювати в березні.
Якою була перша вистава в березні?
— Ми не припиняли своєї діяльності, завдячуючи тому, що у нас було укриття. Воно вже слугувало нам сценою. До вторгнення ми ставили там дві вистави, тому приміщення було облаштоване. Ми грали в укритті “Гамлет” та “Ромео і Джульєтта”. У нас було світло, облаштовані для сидіння місця. Я подумав, а чому б людям, які сидять і стресують в цей час, не побачити те, що ми робимо щодня, те, що ми вміємо найкраще. Ми почали грати для них вистави, а далі зрозуміли, що це — потрібно і іншим глядачам. І таким чином перший стресовий місяць ми змогли не припиняти свою діяльність і грали у сховищі.
Ви відмовилися від “Трьох сестер” Чехова та “Ідіота” Достоєвського. Складно було це зробити?
— Насправді — дуже складно. Я раптом збагнув, наскільки сильно працювала ця російська пропаганда, радянська пропаганда, що мене — хлопчика з гір, гуцула з Косівського району настільки зазомбували. Я розумію, що цілі покоління зомбувалися десятиліттями, що так мене виховували у вищих навчальних закладах і я так виховував своїх студентів, коли викладав. Як, ти не читав Чехова? Ти не читав Достоєвського, Толстого? Та хто ти такий?” І я так щиро вважав, і справді був вихований на тих наративах. Відповідно, нас зомбували, що все українське — низькопробніше, що це — шароварщина. Я уявляю, що це по мені пройшлися таким танком. А що говорити про інші покоління і тих, які географічно були ближчі до РФ, – Центральну, Східну, Південну Україну.
Чесно вам скажу, це — дуже важко, тим паче, що якраз однією з моїх останніх постановок був Достоєвський, тобто мав бути “Ідіот”. Але цей шок минув. Ми для себе в театрі чітко визначили, що все російське потрібно викинути з усюди, де воно тільки може бути, і це — правильно, а найголовніше — треба вбити в собі “москаля”. Ми викинули весь російський репертуар. Більш того, таке враження, що раптом просвітліли очі, на мізки стало легше, коли ти розумієш, що в нас справді є чудові зразки світової драматургії, світової літератури — і класичної, і сучасної. І в нас є геніальні письменники, на яких ми раптом звернули увагу. Про Стефаника ми давно знаємо, він – геніальний! Він і був у нас в репертуарі. Але я зрозумів знову ж таки, яка геніальна Леся Українка. Як по-інакшому звучить сьогодні наш геній Шевченко і Франко.
Це — майбутні прем’єри?
— Так. І Винниченко, який не гірший від Чехова, а дуже часто сконцентрованіший і цікавіший для гри. Про сучасну літературу я взагалі буду мовчати, бо тут — купа земляків є, які відомі не тільки в Україні, які давно визнані у світі, в Європі. Тобто ми — надзвичайно талановита нація, красива. Напевно, через то, що ми такі круті, красиві, розумні, інтелектуальні, талановиті, нас хотіли якось применшити, сховати. Але справжнього ніколи не сховаєш. Красу ти не закриєш, вона просвітить повз всі шпарки.
Коли ми перші рази грали “Націю”, я казав, що це — дуже символічно. “Нація” у бомбосховищі, десь на дні, в укритті — але незнищенна. Я абсолютно переконаний, що після перемоги, а ми обов’язково переможемо, на нашу націю нарешті чекають справді дуже круті часи. Тому що зараз вже увесь світ побачив, що є таке зло — Росія, і все те, що вона із собою несла і несе століттями. І якою крутою є українська нація.
Чи можемо сказати, що українське мистецтво, український театр вже здобув свою незалежність?
— Мені складно відповідати на це запитання, тому що я закоханий в український театр, в українське мистецтво, в українську літературу — все, що є українське. Так, я думаю, що здобув, вже точно здобув, а попереду — ще дуже багато всього. Тому, що воля, свобода, незалежність — це в крові кожного українця.
