Тато п’ятирічного Дем’яна Володимир Островський був військовослужбовцем з 2014 року. Через важке поранення повернувся додому, однак 25 лютого 2022 року знову став за захист держави.
Тоді його маленький син бачив його востаннє, а вже 14 березня чоловік зник безвісти. Через кілька днів сім’я дізналась про його загибель. Про те, яким був Володимир та як його родина оговтується від втрати МІСТУ розповіли в БО “Діти Героїв”.
Від Майдану до великої війни
Володимир Островський родом з Коломиї. У той переломний для України 2013 рік, він не міг залишатися осторонь. І коли в Києві почалась Революція Гідності, чоловік вирушив до столиці.
Він прагнув захищати цінності та ідеї українського народу. Там, на Майдані Незалежності, Володимиром познайомився з Анною. Аня Дзибень на той час жила у Києві і виховувала донечку. А вже на наступний день після знайомства Володя сказав, що хоче забрати її з дочкою до свого рідного міста. Згодом пара таки переїде до Коломиї і у них народиться син Дем’янчик.
«Не знаю, як це назвати, але ми були дуже подібні у своїх думках. Тому з першого дня було зрозуміло, що ми станемо сім’єю» — згадує Анна, — З чоловіком у нас були спільні погляди на ситуацію в країні. Я завжди його підтримувала».
Майданом не закінчилось. Бувши завзятим патріотом, як тільки почалась війна на сході України, Володимир добровільно пішов на фронт. Він мав сильну підготовку, завоював авторитет серед побратимів, але отримав поранення — уламок в легенях. Після чого Володимира демобілізували.
А потім 2022 — повномасштабне вторгнення. Він мав право не йти на війну після поранення, та чоловік вже прийняв рішення. 25 лютого 2022 року, у день народження свого сина Демʼяна, Володимир відправився на захист Батьківщини. Хлопчику якраз виповнилось 5 років і це був останній раз, коли вони бачились з татом.
Декілька днів чоловік телефонував, а вже 14 березня зник безвісти. Ще через 9 днів сімʼї повідомили про його смерть. Володимир Островський загинув у бою під Вишгородом, Київської області. Тоді полягло багато його побратимів, серед яких був і його друг-командир з Коломиї. Вони дружили і загинули в один день. Володимиру на момент загибелі було 42 роки.
«Ми його втратили через любов до України»
«Його смерть стала для всіх сильним ударом. Володимир був емоційним, щирим та справедливим. Він був таким відважним, таким безстрашним. Всім цікавився, всьому навчався. У ньому кипів вогонь життя, більше, ніж у нас всіх разом взятих. Це дуже важкий момент для нашої сімʼї. Я в першу чергу намагаюсь тримати в тонусі своїх дітей. Ми робимо чаювання і згадуємо тата. Переживаю, що син може його забути. Поки каже, що пам’ятає. Я роблю все, щоб пам’ять про чоловіка жила завжди» — ділиться Анна, дружина полеглого військового.
«Хотілось би, щоб діти жили у повноцінній сім’ї, але так сталося, що дитинство дітей минає без батька»
Вже 9 років Анна живе в Коломиї. Вона за освітою педагог, працює вихователем у дитячому садочку. Донечці Вікторії зараз 11 років, а Дем’яну — 6.
«Володя колись прийняв Віку як рідну доньку, він її дуже любив. Вони якимось дивом були навіть схожими. Вона називала його тільки татом, хоча знала, що це не її біологічний батько. Віка любить малювати, грає на фортепіано, і завжди допомагає мені з домашніми справами.
А Демʼян цікавиться зброєю і мріє стати поліцейським. Я хотіла зробити йому подарунок на День Народження і домовилася з місцевою поліцією, попросила їх приїхати привітати сина. Вони мене підтримали, приїхали з подарунками, покатали Демʼяна на поліцейській машині, дали можливість посигналити. Це був його перший день народження без тата. І я дуже рада, що вдалось організувати для сина свято в цей день.
Загалом син росте дуже активним та допитливим хлопчиком. Він так схожий на Володю, це ніби його маленька копія. У нашого тата був дуже активний спосіб життя — рибалка, гриби. Дем’яну зараз всього цього дуже не вистачає» — розповідає Анна.
«Важливо підтримувати спілкування з іншими людьми та не боятись приймати підтримку»
Пережити втрату та адаптуватись до нових умов життя Анні та її дітям допомагає фонд “Діти Героїв”. Він опікується дітьми, які втратили одного чи обох батьків через війну.
«Від фонду нам надали сімейного помічника. Я одразу відчула щирість з її боку і що вона допомагає нам не через те, що це її робота, а тому, що хоче. Я не завжди довіряю комусь чужому, але з нашою помічницею ми легко знайшли спільну мову».
Благодійний фонд, окрім фінансової та психологічної допомоги, також надає можливість поїхати до дитячих таборів.
«Тож я рада, що ми з дітьми мріємо подорожувати, хочеться показати дітям світ. Але жити хочеться залишатись лише в Україні, бо дуже люблю нашу країну. Та найбільше ми мріємо про справедливу перемогу. Щоб ми відвоювали нашу Україну. Щоб було якомога менше втрат, а краще, якби їх взагалі не було», – каже Анна.
