В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні з початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України медики активно допомагають захисникам відновити здоров’я після поранень на фронті.
До слова, на лікуванні та реабілітації тут перебувають військовослужбовці з кожного куточка країни.
Так, журналістка Фіртки відвідала медичний заклад й поспілкувалася з бійцем Ярославом Денискиним. Українському захиснику 46 років, родом він із Запоріжжя.
Розкажіть, будь ласка, коли та з чого розпочалася ваша військова кар’єра?
Я не назву це кар’єрою. Мій шлях розпочався ще у 2014 році. Мене мобілізували з роботи, згодом демобілізували. Так, я жив звичайним цивільним життям до лютого 2022 року. 24 березня добровольцем пішов у військкомат, оскільки у мене вже був певний досвід з 2014 року.
Тоді я потрапив у перші списки і мене мобілізували у 93 механізовану бригаду. Спочатку захищали землі на Харківщині, згодом мене перевели на Бахмут, Краматорськ. Це був серпень минулого року. Через нестачу артилерії і значну силову перевагу ворога там я й отримав поранення. Мене евакуювали в найближчий госпіталь. Тоді ще я не знав, яке у мене поранення, у мене взагалі був больовий шок.
Згодом мене евакуювали в Дніпро, де я вже прийшов до тями. Виявилося, що поранення в мене доволі таки складне: лопатка, кульшовий суглоб, перелом хребта і осколкові поранення.
Вже з Дніпра, оскільки там поранених дуже багато, мене евакуювали в інше місто. Я перебував пів року в одній із міських лікарень, але, на жаль, медперсонал не впорався зі своєю роботою. Вони мене, назвімо це так, загубили.
У мене спеціальність зварювальника, тому я фахівець у цій області, а от щодо медицини – це не моє, мені прийшлося лише довіритись їм як фахівцям. Але вони свою задачу не виконали.
Коли ви потрапили в Івано-Франківськ?
Так, в кінці січня цього року мене відправили в Івано-Франківськ, де я потрапив у реанімацію. Я не придумую і не перебільшую, але тут медики мене дістали з того світу.
У мене на той час вже була інфекція, нагноєння ран і медики підібрали для мене відповідні ліки. Тоді також ще вирішували, чи ампутувати ногу.
Психологічно я до цього підготувався, хоч і не так приємно бути без однієї ноги до кінця життя. Я розумів, що на цьому мій військовий шлях завершиться, я більше не зможу з хлопцями бігати-стрибати, та й в цілому воювати. Але у мене була надія хоча б могти якось ходити, пересуватися.
Але досі у мене таки дві ноги. Івано-франківські лікарі мені допомагають їх зберегти. Якщо порівняти медиків із попереднього місця лікування і Івано-Франківська – різниця суттєва.
На жаль, з першими я втратив дуже багато часу. До того ж, там мені щотижня робили різноманітні операції, я погоджувався, бо так казали лікарі. Але все ж розумів, що це величезне навантаження на організм через наркози, чималу кількість антибіотиків, та й в цілому післяопераційні реабілітації складні.
Я втратив пів року і мені видалили 13 сантиметрів кістки.
У тій лікарні так “загубили” не тільки мене, були ще історії у хлопців. Лікарі, яким тоді я довірив своє здоров’я, або недовчилися, або не вчилися зовсім.
Важко усвідомлювати, що вони вчаться на життях військових. Звичайно, усі звикли до повсякденних переломів, травм внаслідок ДТП і так далі, але поранення на війні – це зовсім інше, це набагато складніше.
Спочатку і я думав, що два-три місяці і я ходитиму, але так не сталося. Лікування і реабілітація тривалі. Все коштує часу.
Хоча, я впевнений, якби я знаходився в Івано-Франківську з самого початку, я би вже ходив, вдома реабілітувався, віджимався і присідав.
Натомість івано-франківським лікарям зараз доводиться переробляти попередню роботу. Ця ситуація мені дуже неприємна і надовго закарбується в пам’яті.
Так, поки я ще не можу ходити, але завдяки саме франківським лікарям у мене є багато інших позитивних результатів.
Де зараз ваші родичі?
До речі, моя дружина також має медичну освіту, але зараз вона евакуйована в Чехії з молодшою донькою, тому не могла постійно бути зі мною. У неї там робота, та й дитині потрібно в школу. Хоча вона неодноразово приїжджала до мене.
Інші рідні зараз знаходяться в Запоріжжі, але також приїжджали, орендували тут квартиру. Мій 25-річний син зараз воює за Батьківщину.
Плануєте повернутись у Запоріжжя чи, можливо, залишитеся в Івано-Франківську?
Хочу додому в Запоріжжя, там є дім. Звичайно, перший час не вийде займатися тим, чим займався до війни, тобто зварювальною роботою, але зір у мене збережений, а це найважливіше для моєї професії. Розумію, що фізично буде складно. Потрібно пройти довгий шлях лікування і реабілітації.
Втім, дуже хочу займатися улюбленою справою. У мене були свої постійні клієнти. Я думав, мій син продовжить займатися цією справою, але він ще задовго до повномасштабної війни обрав свій шлях. Зараз служить у підрозділі СБУ.
