Франківські медики поділились досвідом психологічної допомоги військовим

З жовтня минулого року на базі Центру фізичної та реабілітаційної медицини Івано-Франківської обласної клінічної лікарні запрацювало відділення медико-психологічної  допомоги. Тут працюють чотири психологи і два психіатри.

Допомогу надають амбулаторно, стаціонарно, а інколи – і в телефонному режимі, коли пацієнт після виписки з лікарні залишається на зв’язку зі психологом ще на якийсь час. Майже за рік  роботи фахівці відліленння мають чим поділитися…

Пише Західний кур’єр з посиланням на фб-сторінку закладу.

 «Травми війни є видимі й невидимі. Все, що відбувається всередині, в душі – це невидима травма. І людина змінюється у своїх проявах та реакціях, – говорить керівниця відділення Оксана Чайка – Війна підсвічує найкращі сторони кожної людини і суспільства загалом. Але і найгірші також. І це такі разючі протилежності. Одне з питань, яке ми зараз вирішуємо: як дати місце всьому цьому, щоб не записати когось там у вороги і навпаки».

«Наш досвід показав, що допомога військовим найбільше потрібна для  стабілізації їхнього психо-емоційного стану, щоби провести психологічне навчання – психо-едукацію, де ми могли б розповісти, що насправді відбувається з ними і як вони самостійно можуть собі допомогти. Якщо виникають запити продовжити консультування, то вирішуємо це індивідуально», – зазначає вона.

Фахівці відділення консультують також рідних і дружин військових, адже й вони знаходяться в стресі. Особливо, якщо пережили відсутність чоловіка довший час, або потерпають за стан його здоров’я.

«Допомога полягає в тому, щоби дати їм просвіту психологічну, стабілізувати стан, скерувати на покращення стосунків, розуміння і співпрацю», – пояснює психологиня.

За спостереженнями Оксани Чайки,  військових можна умовно поділити на кілька категорій. Є кадрові військові, які знають, що роблять на війні, вчилися цій справі й готові до військових дій. А є люди, які на війні опинилися не з власної охоти. Більшість з них дуже молоді, вони пізнають себе в екстремальних умовах, швидко дорослішають, але однозначно знають за кого та що йдуть у військо. У них стільки безупинного бажання воювати!

Чоловіки старші воюють за сім’ю, дітей. У них дуже багато глибини і зрілості. Навіть з болем: мене завтра може не стати, але я це буду робити. Тут, на її думку, й розкривається потужний характер, притаманний нашому менталітету: «Я не хочу втрачати життя, але повинен продовжувати цю справу». Її захоплює такий свідомий подвиг у кожному з них. І вражає, що попри все вони не втрачають почуття гумору.

А ще вона говорить про хлопців, які одужують, і що дуже зворушує їхня дитяча радість на обличчях – «Дивіться, я вже ходжу!». І що часто доводиться чути, як по-особливому вони вдячні персоналу лікарні. І це взаємно потрібна для всіх радість та гордість….