Під час Десятого Міжнародного фестивалю “Книжковий арсенал” письменник з Франківська Остап Українець представив свій новий історичний роман “Дискордія”.
“Дискордія” оповідає про весну народів, період революційний середини XIX століття. Тоді українські землі були поділені між двома імперіями – Австрійською та Російською. Події відбуваються в Австрійській імперії, у місті Станіславі, нині Івано-Франківськ. Головний герой, відсидівши термін у віденській в’язниці, повертається до рідного міста. Там його затягує у революційний вир на українських землях.
“Ядро книги – революція та боротьба за національну свободу. Дуже актуально для України зараз”, – каже в інтерв”ю Суспільному Остап Українець.
“Дія відбувається у 1846 році, – деталізує він, – до подій, котрі нині відомі в історії, як польською “рабація галицька”, а українською – “галицька різня”. Це надзвичайно трагічна подія в історії Польщі. “Дискордія” – текст про людей, котрі, з найкращими пориваннями були патріотами своєї країни, вони всі хотіли, хто Польщі, хто Україні, хто Речі Посполитій, лише добра”.
Остап Українець вважає, що революція 1848 року для нас важлива, бо вона не відрефлексована, але відрефлексувати її важливо, і зрозуміти, з чого народилися сучасні україно-польські взаємини, бо вони, на його переконання, народилися саме тоді. “Але це не означає, що у тих часах криються відповіді на питання сьогодення чи навіть на питання тих часів. У тих часах ми можемо лише їх розглянути та зрозуміти, у чому була наївність і в чому була системна помилка тих людей”, – зазначає письменник.
Автор підкреслює, що “Дискордія” більш історичний роман, ніж “Малхут”. Тут була серйозніша робота з джерелами. “Я розумію, що ця документальність може здаватися дещо надмірною, але вона, як на мене, формує потрібний контекст, щоб розуміти, що коїться”, – пояснив Остап Українець.
Цей роман, за його словами, ще й є описом моменту, коли ми наступаємо на граблі, на яких насправді стоїмо і досі.
“Я бачу не стільки циклічність історії, скільки ряд помилок, які ми свого часу зробили, але через національний міт і те, що потім на зламі століть і в період міжвоєння це осмислювалося у специфічних категоріях, особливо після поразку ЗУНР, то в нас так і не було нагоди нормально відрефлексувати те місце, в якому ми стоїмо, побачити в себе перед носом граблі та нарешті злізти з них. Це по-перше. По-друге, ми не можемо цього зробити, тому що ми на них стоїмо як суспільство”, – констатує автор.
