«Репортер» продовжує мандрувати туристичним Прикарпаттям. Ми вже розповідали про Опілля та Дністровський каньйон. А на цей раз відправились в не менш цікаве місце – Галич.
Цими днями якраз відзначають 1125-річчя з часу першої письмової згадки про Галич. Через війну від гучних святкувань відмовились, але в місті й без того є на що подивитися.
Галицький замок
Галицький замок – одна з найдавніших твердинь Галичини. Як оборонний форпост він був зведений у середині ХІV століття – це було дерев’яно-земляне укріплення, оточене зусібіч валами. Кам’яним замок став у ХVІІ столітті за правління галицького старости Андрія Потоцького.
Для будівництва замку було використано природний ландшафт. Це гора, яка домінує над околицею. З чотирьох сторін вона оточена урвищами, які допомагали, в першу чергу, захищатися від нападників, – розповідає старший науковий співробітник відділу охорони культурної спадщини Національного заповідника «Давній Галич» Андрій Чемеринський.
Галицький замок втратив своє оборонне значення, коли неподалік з’явилося нове місто-фортеця – Станиславів, сучасний Івано-Франківськ.
Замок був розібраний наприкінці XVІІІ століття, – каже Андрій Чемеринський. – Територія занепадала й лише наприкінці XІX століття почалися рухи, аби зробити замок туристичною локацією. Наприклад, у 1898 році тут посадили кілька цінних порід дерев, бо до того часу гора була незаліснена.
У XІX столітті почалися й перші археологічні дослідження. Тоді шукали австрійські військові скарби. Пізніше місцевість досліджували радянські археологи, а в 1990-х тут працювали львівські та івано-франківські експедиції.
У 2022 році почався новий етап археологічного дослідження замку. Акцент зробили на дослідженні в’їзної вежі, – говорить Андрій Чемеринський. – Цікаво, що відкриті плани не зовсім збігаються з відомими нам планами, які складалися перед розбором замкових мурів. Роботи ще дуже багато, але нам вже вдалося вийти через вентиляційну шахту на підземелля. Колись ми відкриємо їх для науки і відвідувачів. Але це не буде так швидко, як би хотілося.
Сьогодні для туристів відкрита відреставрована Шляхетська вежа Галицького замку. В підвалі розмістили експозицію речей, які там знайшли під час розкопок. Зокрема фрагменти посуду, скла, кахель, метал.
Якщо придивитися до декору, в який ошатно вдягнені стіни Галицького замку, то можемо побачити декор XII століття, а також будівельний матеріал того часу. Це свідчить про те, що під час будівництва камінь і декор брали з Успенського собору – головного храму княжого Галича. На той час він вже був зруйнований, – розповідає співробітниця Національного заповідника «Давній Галич» Маріанна Бацвін.
А в центральній залі вежі можна побачити виставку зброї – рапіри, бойові сокири, навіть коси – першу зброю селян.
Не вся зброя є справжньою. Є муляжі – це те, що ми даємо для фотосесій і гратися дітям, – пояснює Маріанна Бацвін. – Також тут можна приміряти металеву кольчугу, яка плетена по зразках XIV-XVI століття. Потримати в руках меч та щит, якими захищалися, коли приходили вороги. А щонеділі тут поселяється лицар, який проводить тематичні екскурсії. На сьогодні об’єкт за місяць може відвідати 6,5 тисяч туристів.
Музей караїмської історії та культури
Ще одне місце у Галичі, яке кожен має відвідати – Музей караїмської історії та культури, адже це єдиний такий музей в Україні. Він знаходиться в самісінькому центрі Галича ─ в будинку, де колись мешкала справжня караїмська родина.
Караїми – корінний народ Кримського півострова. За однією з версій у Галич їх привіз князь Данило Галицький у середині ХІІІ століття. 80 караїмських родин, у кожній по 5-6 людей, тоді оселилися на вулиці Караїмській і в Залукві. Тоді вони отримали земельні наділи, а зі встановленням у Галичині австро-угорської влади караїмам зменшили податки та зрівняли їх у правах із християнами.
Цікавий факт – караїми мали привілеї при будь-якій владі. Зокрема, вони мали право вільного продажу горілки, але тільки на своїй вулиці, ─ говорить завідувач Музею караїмської історії та культури Роман Рарик. – Загалом караїми в Галичі займалися переважно торгівлею. Зокрема торгували худобою, воском, сіллю. Також вони займалися землеробством, працювали на залізниці, серед них були й адвокати.
Сьогодні в музеї налічується понад 300 експонатів. Свого часу їх передали караїми, які жили в Галичі. Втім, через повномасштабне вторгнення, найцінніші речі перенесли у сховище.
Одним із найцінніших експонатів є 50-метровий пергаментний сувій Тори кінця XVIII століття, писаний від руки, – розповідає Роман Рарик. – Цінними також є – указка для читання Тори зі слонової кістки та кольорових металів, святковий посріблений посуд, прикраси, книга, надрукована у Венеції у 1528 році, й багато іншого.
В одному із залів музею облаштували кімнату побуту галицьких караїмів. Там стоїть горіхова скриня, в якій зберігали одяг, бо там ніколи не заводилась міль, рафи – полиці на висоті людського зросту, де розміщувались найбільш необхідні в буденному вжитку предмети, та бамбетель – лавка-ліжко, яка розсувається для спання та складається для сидіння.
Найбільш релігійним святом в караїмів був Песах, вони святкували її протягом семи днів, – каже директор музею. – На Песах караїми випікали спеціальні паляниці, які називалися тимбил. Для цього використовували спеціальне начиння – талки (дошка) і зубчастий кислер, на якому замішували тісто. Випікали тимбил у глиняних круглих посудинах, а прикрашали за допомогою зубчастих насадок – цемивіців. Усе це в родині передавалося від покоління до покоління.
Ще одна зала музею присвячена життю та діяльності караїмської громади Галича. Тут можна ознайомитися з речами та документами, які засвідчують професійну зайнятість членів громади, а також свідоцтвами про народження, про шлюб та інші особисті документи. Окрему вітрину виділили для попільничок, запальничок і портсигарів. Адже караїми також відомі тим, що у XIX столітті вирощували тютюн і виготовляти тютюнові вироби.
На жаль, у Галичі не вдалося зберегти кенасу (молитовний будинок). Її закрили у 1959 році. Спочатку там був склад, а в 1985-му будівлю та декілька сусідніх будинків знесли, щоб звести першу в Галичі багатоповерхівку. Родинам, які через це втратили свій дім, тоді виділили квартири в цій дев’ятиповерхівці. Серед них була й родина Семена (Шимона) Мортковича – нині єдиного представника галицької караїмської громади.
Храм святого Пантелеймона
Єдина збережена споруда давнього Галича княжої доби – церква святого Пантелеймона в селі Шевченкове. За даними істориків, храм побудував князь Володимир Ярославич. Нині церква діюча і належить до греко-католицької єпархії.
Це єдиний кам’яний храм, який залишився з часів Галицького князівства. Один з десяти найстаріших храмів України і найстаріший храм Прикарпаття, – каже провідний науковий співробітник Національного заповідника «Давній Галич» Андрій Петраш. – Зовні храм у романському стилі, а в середині – класично-візантійський. Тобто це є синтез двох архітектур, який був надзвичайно популярний у XІІ- XІІІ столітті у Східній Європі. Вважається, що сюди його принесли або німці, або угорці.
1575 року храм зруйнували татари і він стояв пусткою 20 років. 1595 році церкву передали францисканцям, які перебудували її на барокову базиліку, а також розбудували біля неї монастирський комплекс й оборонні вали. Згодом біля головного входу до храму звели дзвіницю.
1676 року храм постраждав під час походу на Галич турків. Великої шкоди пам’ятці завдала пожежа 1802 року та гарматний обстріл в часи Першої світової війни.
Під час реставрації 1926 року церкві майже повернули її попередній вигляд, за винятком куполу. Сьогодні ми можемо стверджувати, що верхня частина храму відновлена, але нижня частина стін є автентичною. Зокрема невідреставрованим залишився головний портал, – розповідає Андрій Петраш.
На порталі, як і на стінах храму є багато різних графіті, зроблених у різних часових проміжках. Через це храм називають кам’яним архівом. Найстаріші написи датуються 1194 роком. Саме тоді, припускають історики, була побудована церква.
Найбільше розписана південна стіна храму. Тут є графіті від кінця XІІ до ІXX століття, – говорить Андрій Петраш. – Дуже часто трапляються зображення коней, єрусалимські хрести з релікварієм. Одна з гіпотез говорить про те, що в цьому храмі могла зберігатися частинка Животворящого хреста, на якому був розп’ятий Ісус. Тобто, коли друга дружина Романа Мстиславовича виходила заміж, вона привезла цю частинку з Візантії сюди. Це була сімейна реліквія її дому, яка зберігалася в цьому храмі.
Також на стінах церкви висічені різні церковні документи. Часто трапляються записи про судові справи.
Ось тут вказано, що шукали борг на одному чоловікові, – показує Андрій Петраш. – Припускається, що цей суд розглядав сам Мстислав Удатний, який правив Галичем з 1219 по 1227 рік. Тут також згадуються імена священників, які очевидно виконували роль свідків. Далі вказано, що того чоловіка визнали невинним і боргу на ньому ніякого не знайшли.
Збереглася на території храму і двоярусна вежа-дзвіниця, збудована францисканцями. Свого часу вона виконувала роль оборонної споруди. Тобто нижній ярус служив в’їзною брамою, верхній – оборонною вежею та дзвіницею. Через рів, що був розташований перед валами, до брами вів звідний міст.
А от від францисканського монастиря біля храму лишився лише фундамент.
Монастир, швидше за все, розібрали за радянської влади. Бо на фотографіях храму, зроблених на початку XX століття, монастир був, а потім він «розчинився», – каже Андрій Петраш.
Центр реабілітації диких тварин
Ще одна локація, яку точно не варто пропускати, – центр реабілітації диких тварин Галицького НПП. Тільки там можна побачити диких звірів серед справжнього лісу.
Сюди потрапляють тварини, які не можуть вижити в дикій природі – хворі або скалічені. Стараємось їх підліковувати та випускати на волю. Але якщо у звірів є серйозна травма, або вони народилися в неволі і не вміють самостійно добувати їжу, то вони залишаються в центрі, – каже працівниця Галицького НПП Тетяна Буряк.
Історія створення центру реабілітації диких тварин почалася з маленького лисеняти, яке волонтери привезли до парку у 2007 році. Воно було настільки немічним, що самостійно вижити серед лісу не змогло б. Тоді й виникла ідея лікувати тварин, які потрапили в біду. Відтак, працівники центру своїми силами почали збирати гроші та будувати вольєри.
Нині у центрі реабілітації живе чотири дорослі лисиці, які потрапили туди з різних причин. Когось викупили з притравочних станцій, є лисиця з сайту OLX.
Коли до нас привезли першу лисицю, ми побачили, що вона любить лазити по ялинці, – розповідає Тетяна Буряк. – Вирішили встановити на дереві спеціальний кошик, аби вона могла туди залазити. Воно гарно виглядало, та лисиця росла, ставала важкою і той кошик нищила. Потім ми зробили спеціальні гамаки з мішковини. Але коли лисиць стало більше, вони по троє-четверо почали туди залазити й рвали той гамак своїми дупцями. Після цього ми зробили їм на дереві хатинку.
По сусідству з лисицями живе куниця. Люди знайшли її десь біля лісу і забрали додому, бо вона мила й пухнаста. Але потім куниця підросла й почала кусатися. Тоді її привезли до центру.
Поряд у вольєрі бігає вовченя. Його знайшли на Рогатинщині, можливо, відбився від стаї.
Вовки багато бігають. У пошуках їжі вони долають великі відстані, тому у вольєрі він протоптує собі стежки й «намотує кола», – пояснює Тетяна Буряк. – Маленьких звірят ми стараємось довго не тримати. Як тільки вони починають самостійно їсти – випускаємо. Якщо вони звикнуть до людей, то потім не дадуть собі ради в дикій природі.
Також у Галицькому НПП можна побачити бізонів, лань, муфлонів та оленів, серед яких найстарший – Цезар. Його ще оленятком, понад 10 років тому, привезли до центру у багажнику «Таврії» з Львівської області. Був дуже слабенький, випоїли коров’ячим молоком.
Чи не найбільше захоплення у відвідувачів викликають ведмеді, яких привезли в Галич з Херсонського зоопарку. Сьогодні їх тут четверо: ведмедиця Діна та її діти – Мир, Маша і Надя. Вони мають величезний вольєр, що займає добрячий шмат лісу.
Наші працівники стараються розкладати для них їжу десь під корінням, між деревами. Адже важливо, щоб тварина не нудьгувала, а постійно вчилася добувати собі їжу в складних місцях, – каже Тетяна. – 80% їхнього раціону – рослинна їжа. Якісь корінці, гриби, ягоди, мед.
До Галицького парку часто потрапляють і травмовані птахи, яких так звані фотографи використовують для заробітку на туристах. Браконьєри викрадають пташенят із гнізд, привчають їх сидіти на руці, а потім у туристичних місцях пропонують сфотографуватися з грізним птахом. Ця доля спіткала рідкісних степових канюків та орланів, яких завдяки рішенню Львівського суду відібрали у «бізнесменів».
Також серед пернатих мешканців Галицького парку – лунь, яструби, соколи декоративні фазани, лелеки, сови та інші птахи.
Особливістю центру є те, що територія парку дозволяє будувати вольєри в 10-20 га. Відтак тварини живуть в умовах, максимально наближених до природних – як удома.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Фото: Богдан Савлюк
