Інформаційний ресурс Правда іф розпочинає публікацію циклу матеріалів про героїв повстанських пісень (УПА), які походять з Прикарпаття та зокрема з околиць сучасного міста Івано-Франківська. Друга наша публікація присвячена сучасному селу Угорники, яке вже дуже давно входить до складу Івано-Франківської міської ради.
Частина II. Угорники
Щодо третьої пісні я 21.09.2019 звернувся за допомогою до Миціва Ярослава з с. Микитинці. Він повідомив, що пісня про події в Угорниках збереглася й опублікована у краєзнавчій книзі про Угорники. Тож в обласній бібліотеці відшукав згадану книгу — Гандзюк Р. Угорники. Нарис з історії села від найдавніших часів до сьогодення. — Івано-Франківськ : Місто НВ, 2007. — 464 с., іл. — ISBN 978-966-428-036-6. (надалі для скорочення називатиму — “Угорники…”). У книзі на с. 222-225 детально описані обставини перед боєм, сам бій та розправа катів над родиною Михайла Стародуба за спробу поховати Настуню Івасишин, поданий і текст пісні з деякими суттєвими відмінностями. Наводжу подане у книзі:
“Час від часу червонопогонники проводили в селі облави, тероризуючи ні в чому не винних людей. Чергову акцію карателі влаштували ввечері 31 березня 1948 р. Тоді в клубі демонструвався якийсь комуністичний фільм. Хлопців і дівчат, які зібралися його переглянути, затримали емведисти і, нічого не кажучи, повели до сільської ради. Протримавши їх там аж до світанку, вивели надвір, вишикували в два ряди і наказали бігти в інший куток села, на Тиканівку, де червонопогонники біля хати зв’язкової ОУН Настуні Івасишин вели з кимось перестрілку.
Як з’ясувалося згодом, уночі до неї прийшли молоді підпільники Богдан Микитин та Петро Вознів (Святослав) і попросилися на нічліг. Хтось із місцевих «доброзичливців» доніс у Станіславське МДБ про те, то в Івасишиних переховуються «бандити». Але в яких Івасишиних, уточнено не було. Вранці підпільники бачили, як селом їхала машина, набита червонопогонниками. Солдати повертали до кожної хати, де жили Івасишини. Чому Богдан і Петро не втекли, досі не відомо. Як тільки більшовики з’явилися біля обійстя Настуні, господиня відразу ж вийшла на подвір’я. Командир червонопогонників запитав її, де ховаються «бандити». Настуня голосно, щоб почули хлопці, сказала: «У мене нікого немає». «Давай драбину», — голосно гаркнув більшовик. «Нема у мене і драбини», — відповіла жінка. Драбини справді не було на подвір’ї, бо коли над’їхали більшовики, хлопці вилізли на стрих і забрали її з собою. Тоді кати заставили Н. Івасишин піти до сусідів і взяти в них драбину.
Жінка обійшла кілька господарств, поки натрапила на те, що їм було потрібно. Сама й несла її додому. Ніхто й пальцем не ворухнув, щоб допомогти. Як тільки жінка приставила драбину до входу на горище, на неї відразу вискочив більшовик і поліз вгору. Лише його голова показалася в отворі, хлопці відкрили вогонь. Мертвий червонопогонник звалився на землю.
Більшовицькі солдати спробували запалити будівлю, але у них нічого не вийшло. Зав’язалася перестрілка. Нападники не наважувалися брати штурмом будівлю, так як не знали, скільки там є підпільників. Більшовики вкинули до хати гранату, але Богдан Микитин встиг викинути її назад. І так повторювалося кілька разів. Червонопогонники кидали гранати, а хлопець викидав їх назад. Тоді емведисти спіймали на вулиці місцевого жителя, інваліда Миколу Антоніва, він якраз ішов з роботи додому, обв’язали його гранатами і вкинули до сіней. Пролунав вибух, від якого Антонів загинув, а Святослав був важко поранений. Щоб не потрапити живим до рук ворога, він застрелився. Богдан залишився сам, але здаватися і не думав. Поки були набої, стріляв. І йому таки вдалося вбити одного ворога та декількох поранити. Солдати, побачивши, що нічого вдіяти не можуть, пішли на хитрість. Вони заставили зайти до хати старшу доньку Настуні Ірину, з якою зустрічався Б. Микитин. Коли дівчина ввійшла до помешкання, Богдан був ще живий. «Ти чого прийшла?» — запитав він. «Щоб ти здався», — відповіла вона. «Я буду тікати». «Куди ти втечеш, кругам більшовики. — сказала скоромовкою Ірина. — Он на горі танк стоїть». Тоді Богдан, нічого не кажучи, приставив до грудей автомат і вистрілив, Коли Ірина вийшла з хати, енкаведисти відразу наставили на неї зброю. Тоді вона сказала їм: «Почекайте, не стріляйте. Там нема вже в кого стріляти, усі побиті».
Яким чином загинула Настуня, невідомо. В той час, коли її донька Ірина зайшла до хати, матір була вже мертвою. Вона незворушно сиділа на кріслі, а голова лежала на столі. Червонопогонники тіла вбитих хлопців забрали на Софіївку, а мертву Настуню залишили в хаті. Вночі її тіло переніс до себе додому сусід Михайло Стародуб, щоб поховати за християнським звичаєм. Та коли готували катафалк, до хати ввірвалися більшовики і накинулися на господаря: «Хто дозволив забрати тіло?» Господар мовчав. Тоді червонозоряні кати по-звірячому побили Михайла і його дружину Анну, а тіло Настуні забрали з собою.
Розповідають. що коли з нічної зміни додому повернувся чоловік Настуні Василь, емведисти побили і його, а згодом разом з неповнолітніми доньками Іриною та Ярославою вивезли до Сибіру.
Про цей вчинок двох молодих хлопців жителі Угорників склали пісню, яку у вузькому колі співали навіть у радянські часи.
В Угорниках над річкою
В Настуниній хаті
Там упали два герої,
З ними кат проклятий.
Один з них Святославчик
Дубок молоденький,
А той другий Богданочко
Явір молоденький.
Там загинула Настуня
Від страшних побоїв
Не боялась пригорнути
Молодих героїв.
Як скінчилась стрілянина,
Ніхто не стріляє.
Кат московський Ірку-доню
В хату посилає.
Іди, каже, подивися,
Чи живі бандити.
А як живі бандерівці,
То ще їх будем бити.
Пішла Ірка у кімнату,
Нікого немає,
Лиш у сінях за дверима
Богдан ся взиває.
Забий мене, Богданчику,
Молоду дівчину.
Най я згину разом з вами
За неньку-Вкраїну
— Ти ще, Ірцю, молоденька, —
Богдан промовляє.
Сказав, стрілив собі в груди,
З уст слова лунають.
Лунай, лунай славна пісне,
По всій Україні
Славтесь, подвиги героїв,
Відвага Настуні.
Незавидною була доля матері Богдана. Після загибелі сина вона разом з малолітньою донькою Марією змушена була переховуватися аж до 1951 року. Три роки їх приймали на ніч добрі люди, ділилися з ними куснем хліба. Їхнє майно повністю розграбували, худобу забрали до колгоспу, з хати зробили конюшню, особисті речі розтягли всі, хто не лінувався. Повернувшись додому, Микитини застали суцільну руїну: хата розвалена, вікна повибивані, піч розвалена, підлога вирвана. Залишилися тільки стіни і дах.”
Інформація у книжці була вичерпною, залишалося тільки побачити місце подій.
Тож 19 грудня 2019 року я навідав Угорники, однак до сільради дійшов опівдні, сільрада виявилася зачиненою. Тому в пошуках знавців історії села подався до угорницької школи, де мене чекало розчарування — там мене повідомили, що вчителі школи не місцеві, історією Угорників не цікавляться і нічого повідомити не можуть. Повернувшись до сільради, дочекався закінчення обідньої перерви і появи першої співробітниці, яка повідомила, що голови сільради не буде. Але вона пообіцяла допомогти мені й викликала телефоном колишнього директора Народного дому, а тепер — директора Угорницького народного етнографічно-краєзнавчого музею Шліхутку Орисю Іванівну. Орися Іванівна негайно покинула всі домашні справи і з ентузіазмом демонструвала мені експозицію музею. Один зі стендів музею розповідав про описану в повстанській баладі історію.
Орися Іванівна повела мене до місця описаних у третій пісні подій. Я очікував відповідно до тексту балади “над річкою” потрапити на окраїну села коло Бистриці. Однак мій гід повернула вглиб села, привела на роздоріжжя і сказала: “Тут стояв млин”, хоча жодного сліду від млина не було. Далі звернула на звивисту вуличку з табличками “вулиця Прикарпатська”, провела на подвір’я № 12 та вказала на половинку ще не знесеної старої хати, яка стояла впритул позаду високої новобудови.
Орися Іванівна розповіла, що це і є рештки хати Настуні. На висловлене мною здивування з посиланням на текст пісні про річку вказала на сухий неглибокий рівчак і прокоментувала мій сумнів.
Через село тоді протікала повноводна річка Млинівка, в якій водилася риба, купалися дорослі й діти (в тому числі й вона), плавали гуси і качки, на річці в селі працювали три водні млини. Коло середнього млина стояла хата Настуні Івасишин. Тут крім загибелі повстанців у запеклому бою (угорницький житель Богдан Микитин і Петро Вознів “Святослав” з Добровлян чи з Милування), окупанти вбили і Настуню. Її чоловік Василь Івасишин повернувся з роботи вже після бою, його разом з доньками Іркою і Ярославою приблизно 1920-х років народження вивезли до Сибіру чи в Казахстан, а хату конфіскували, в ній поселили радянських медсестер, потім хату віддали місцевому комуністу.
До розмови приєдналася пенсіонер Довган Оксана Іванівна. Разом повідомили про встановлення пам’ятника Настуні Івасишин 14.10.2018 на сільському цвинтарі та продемонстрували його фото на ювілейному буклеті села. Наостанок вони наспівали мені пісню та пообіцяли покликати мене на виконання її сільським хором навесні. Попрощавшись із ними, я пішов на сільський цвинтар, знайшов могилу Настуні та сфотографував її. Дата смерті на пам’ятнику відрізнялась на один день від зафіксованої у книжці — 31 березня 1948 року, не вказано по-батькові, зате подана точна дата народження — 23 вересня 1901 року.
Фото пам’ятника розмістив у Вікіпедії — об’єкт 26-101-0665 у розділі “Вікі любить пам’ятки” на сторінці “Івано-Франківськ (села)”, з цієї ж сторінки Вікіпедії довідався, що Настуня була не просто добровільною помічницею повстанців і бажаною тещею для повстанця Богдана Микитина, але і станичною жіночої сітки ОУН села Угорники.
У книзі 2 видання Реабілітовані історією. Івано-Франківська область. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2006. — ISBN 966-428-010-0 знайшов наступну інформацію про повстанців (на жаль, наявні неточності, які я виділив червоним кольором):
с. 911: “Микитин Богдан Микитович, 1930, с. Угорники, заступник керівника Станіславського райпроводу ОУН, загинув 29.03.1948 с. Угорники.”
— тут дата смерті відрізняється на 3 дні.
с. 835: “Возний Петро Іванович, 1926, с. Добровляни, охоронець кущової ОУН, Святослав, загинув 30.03.1948 с. Угорники.”
— а тут дата смерті відрізняється на 2 дні.
Автори видання подали різні дати щодо загиблих в один день, обидві відмінні від вказаної в цитованій книзі “Угорники…”. На с. 870 наявні ще й 2 сусідні записи про станичну Настуню Івасишин з різними по-батькові, різними числами, місяцями і роками смерті:
“Івасишин Анастасія Василівна, с. Угорники, станична ОУН, загинула 29.03.1949.
Івасишин Анастасія Іванівна, 1901, с. Угорники, станична ОУН, загинула 1.04.1948.”
Додаткову інформацію я знайшов у книжці: Ярослав Єфімчук, Йосип Карпів. На межі життя і смерті. Спогади про учасників ОУН-УПА на території Тисменицького району. Мартиролог учасників ОУН-УПА на території Тисменицького району. (Івано-Франківськ: Сімик, 2002. — 336 с. — Наклад 1000. — ISBN 966-95937-5-1. — далі скорочено називатиму “Мартиролог”):
с. 302 — “Івасишин Анастасія Василівна, стрілець УПА, загинула 29.03.1949.
c. 303 — “Микитин Богдан Микитович, 1930, стрілець УПА, загинув у квітні 1948, с. Угорники.”
с. 214-215 — “Возний Петро Іванович (Святослав), 1926, с. Добровляни, стрілець кущової ОУН, загинув у бою в с. Угорники в хаті Василя Івасишина разом зі стрільцем УПА Богданом Микитиним… при облаві НКВС 30.03.1948. Всіх закопали у ямі на території Станіславського хімзаводу.” Тож, очевидно автори книги “Мартиролог” не володіли інформацію про загибель усіх в один день або не вичитали рукопис, бо вказали три різні дати загибелі.
Автор Олег Драгомирецький
Нагадаємо Герої повстанських пісень із сучасного Франківська ЧАСТИНА 1: ПІДПЕЧЕРИ
