У село Станіславівка Івано-Франківської області 2 червня 1945 року відповідно до угоди між польською та радянською владами депортували 22 родини замішанців із села Бонарівка, що в Польщі.
Людей вивозили товарними вагонами й поселяли переважно в покинуті польські хати. Колись заможних бонарів’ян, які займалися підприємництвом і подорожували світом, радянська влада змушувала вступати в колгоспи й винищувальні загони. Попри це, замішанці допомагали воїнам Української повстанської армії, за що отримували терміни ув’язнення в сибірських таборах.
До 80 річниці підписання Люблінської угоди читайте спогади депортованих жителів Закерзоння та їхніх сімей — лемків Ганни Беднарчик і Андрія Беднарчика й замішанця Ігоря Лиска — у репортажі Суспільного.
Війна, депортація, голод. Історія лемкині Ганни Беднарчик
Ганна Беднарчик народилася в лемківському селі Вильшня у 1934 році. Її разом із сім’єю депортували навесні 1945.
Ганна Беднарчик народилася в лемківському селі Вильшня. Суспільне Івано-Франківськ
Ганна Беднарчик: Аж у Дніпро нас вивезли. Нас було дев’ятеро в сім’ї: шість братів і три сестри. Везли нас товарним поїздом. Люди, які мали якусь худобину, то і корову зі собою везли. Ми мали чотири корови й коня. Але в перший день, коли почалася війна, бомба впала за стайню. Ми всю худобу повипускали, не знаю, чи побило її. Нічого ми не мали.У Дніпрі, пам’ятаю, такий був холод. Виїхала по нас на станцію баба Морозиха зі саньми.
У Дніпрі ми були до 1947 року. Застав нас там голод. Їли буряк: небіжка-мама варила, комбікормом підбивала, та й то ми їли.
Коли я закінчила півтора класу, не знаю, звідки ми дізналися, що мамина сестра живе в Тернопільській області. Коли настали канікули, я, небіжка-мама і брат — ми всі поїхали сюди, на захід, щоб вижити. Бо там смерть нам загрожувала, голод.
У Станіславівку я приїхала на роботу в 1956 році. Тут знайшла долю і в 1960 році вийшла заміж. У 1961 народився син, який живе тепер у Львові, потім — другий син, який тут мешкає, і дочка, яка живе в Матеївцях.
Хотіла б поїхати туди. До цього часу не поїхала. Але наше село все заросло лісом. Бо то було невеличке село — як Станіславівка.
Світлини жителів Закерзоння. Суспільне Івано-Франківськ
“Вони зрозуміли, що так легше буде керувати Галичиною”
Історик Андрій Бойда розповідає, що основною юридичною причиною депортації стало укладення 9 вересня 1944 року в Любліні угоди між СРСР та Польщею про “взаємний обмін населенням”.
Андрій Бойда: Перед “евакуацією” на село вже часто нападала польська Армія Крайова. Були жертви, закатовані. До прикладу, на початку 1945 року в сусідньому селі Гвоздянка було вбито понад 80 людей, в сусідній Опарівці були жертви. Але найбільше селян вразило вбивство тещі Степана Бандери — Юлії Опарівської у липні 1944 року.
Жителі села Бонарівки Ряшівського повіту (Польща). Андрій Бойда
Радянці зважили на наслідки Волинської трагедії. Вони подивилися, як це було проблемно для Німеччини, і зрозуміли, що легше буде управляти Галичиною, коли там мешкатиме етнічна монобільшість. Тоді вирішили, що польське населення Галичини виїде в Польщу, а з території Закерзоння сюди виїжджають українці.
Людям надавали в середньому один вагон на одну родину, а це — від чотирьох до восьми корів, коні, реманент, домашні речі. Вивозили навіть ліжка і невеличкі сувеніри.
Загалом на Івано-Франківщину прибули три ешелони з одного села.У Станіславівці люди отримували на заміну покинуті польські будівлі. Але не всі: деколи доводилося ще рік-два проживати з поляками.
Бонарів’яни є замішанцями. Це — окремий етнос, який представляє 10 сіл поблизу Стрижова і частково охоплює Короснянський повіт. Крім них, у середині 1950-х туди поселялися і представники Лемківщини. Також у селі є багато ярослав’яків — жителів Ярославщини.
Відкриття читальні “Просвіта” у селі Бонарівка, Закерзоння, 1928 рік. Андрій Бойда
“Тато ціле життя банував: “Дома і дома…” Історія бонарів’янина Ігоря Лиска
Родину Ігоря Лиска за батьковою лінією переселили з Бонарівки в Залуччя Горішнє, що неподалік Снятина. Там вони прожили в одній хаті з поляками до 1947 року, доки дідові Ігоря — Адаму не вдалося отримати обійстя у Станіславівці. До того воно належало Міхалу П’єроґу.
Ігор Лиско тримає фото зі сім’єю в Бонарівці від 1943 року. Суспільне Івано-Франківськ
Ігор Лиско: Їм дозволили взяти зі собою корів, коня, кобилу, весь реманент, січкарню, якою я користуюся дотепер.
Бонарівка — то дуже велике село було, мало 12 кілометрів уздовж горбами. І я знаю, що моя сім’я жила на кутку Горі Севом, і кличка їхня була сільська Завави. Мали сім морґів поля і сім морґів лісу. Мій батько завжди мені казав, коли я в другий клас пішов: “О, повезу тебе туди, як буде можливість. Покажу тобі, де я ялинки колись рубав на Святвечір”. Але так це й не відбулося. Мій батько помер дуже рано, в 1996 році. Йому було тільки 66 років. Він ціле життя банував: “Дома і дома…”
Маленький Ігор Лиско з татом. Суспільне Івано-Франківськ
“Це був для них чужий світ”
Андрій Бойда: Замішанці звикли бути заможними фермерами. Що для них був колгосп? Це було незвично, якось нетипово, що людей заганяють у певне рабство. Люди звикли вести повноцінний сільський бізнес, вони знали, як заробляються гроші, хороші гроші. Багато людей були на заробітках у США і Франції. Коли вони потрапили сюди, для них це був якийсь чужий світ — зовсім інший, ніж та міжвоєнна Польща.
Винищувальні загони й УПА
Історик Андрій Бойда розповідає, що частина переселенців була змушена вступати у винищувальні загони. Утім, каже історик, люди не сприймали це за обов’язок.
Андрій Бойда: У характеристиках фіксується: “Необережно ставився до гвинтівки, погубив патрони”. Тобто люди це більше сприймали як роботу сторожем чи щось подібне. У якихось великих каральних акціях участі вони не брали: нікого не вбили, не знищили, не зґвалтували. Тобто в них характеристики з боку радянської влади — негативні, з боку нашої — хороші.
УПА, звичайно, тут діяла. Це фіксується у документах ще з 1944 року — у звітах Станіславського управління НКВС, МДБ та інших органів, зокрема, військкоматів. Коли приїхали бонарів’яни, вони активніше допомагали повстанцям, ніж місцеві, тому що значна частина людей була учасниками ОУН в 1930-х роках. Деякі представники, як-от автор книги про Бонарівку “Родимий край, село родиме” Ярослав Пащак, були учасниками південної похідної групи ОУН.
Убивство командира винищувального загону й репресії проти замішанців
На старому цвинтарі в Станіславівці поховані переважно переселенці з Бонарівки. Серед них — брати Максим і Дмитро Качмарські. Зі слів історика Андрія Бойди, вони були учасниками винищувальних загонів, однак обох радянська влада відправила на заслання за співучасть у вбивстві колишнього командира “стрибків”, уродженця Полтавщини Михайла Коляндри.
Пам’ятний хрест на честь депортованих у Станіславівці. Суспільне Івано-Франківськ
Андрій Бойда: У характеристиках на братів Качмарських, як учасників винищувальних загонів, пише: “Не убил ни одного бандеровца”. Чи були ці люди членами УПА, я точно сказати не можу, тому що у справі не йдеться. Але те, що вони допомагали продуктами, попереджали про прихід винищувального загону чи спецзагону, чи регулярних військ, — так, це є. Вони радше були інформаторами.
Щодо справи з вбивством Михайла Коляндри — цілком могло бути, що вони взяли в тому участь. Але достеменно, що там дійсно відбулося, дотепер загадка. Тому що згідно з довідкою за 1950 рік труп так і не знайшли. Є версія, що вбивство було спланованою провокацією, тому що за дуже короткий термін після нього дружина капітана Коляндри виїжджає з невідомим капітаном міліції на Кубань, у Краснодарський край. І вони зникають безслідно.
Сьогодення Станіславівки
Колись у Станіславівці працювали клуб, початкова школа, де 35 років учителювала Ганна Беднарчик. Також були магазин і медпункт. Тепер, розповідає її син Андрій Беднарчик, за продуктами й ліками доводиться їхати у сусідні Сідлище, Хлібичин або Отинію, чи чекати на автокрамницю з харчами, яка приїжджає у село раз на тиждень.
Колишня початкова школа у Станіславівці. Суспільне Івано-Франківськ
Ігор Лиско: У нас, бонарів’ян, був дуже розвинутий волейбол. Ми грали постійно. Тепер майданчик заріс.
Андрій Беднарчик: Кіно показували для школярів щонеділі по абонементах. Молодь своїми силами облаштувала клуб. Були бібліотека, кінобудка, сцена для вистав.
Нині у Станіславівці проживають приблизно 30 людей.
