Статусні іномарки, дорогі квартири та власний будинок на острові Тенеріфе. OBOZREVATEL побував у доцента Київського університету Грінченка, завкафедри Технічного ліцею КПІ, автора понад 50 підручників Олександра Авраменка.
Говорили про те, як живе єдиний у нашій країні вчитель-мільйонер та як наставник Володимира Зеленського та інших знаменитостей з української мови здобув великі статки і чи реально педагогу розбагатіти, не кидаючи професії.“З дитинства боюся мерців!”
– Пане Олександре, а як так сталося, що ви опинилися у філології? Ну, здавалося б, де українська мова і література, а де – мільйонні заробітки…
– Не повірите, але в школі я весь час вважався математиком: перемагав на математичних олімпіадах, розв’язував складні задачі… Мама до третього курсу університету не знала, що я не на фізматі. Одного разу приходить додому: “Сашо, а що це Люда каже, що ти на філології? Я їй кажу: “Та ні, то ти, мабуть, Сашу мого не знаєш!”. А вона: “Як не знаю? Він там ще й відмінник!”. Тоді я показав мамі заліковку, а там – 5, 5, 5… Вона розплакалася і прийняла мій вибір.
– Мама хотіла, аби ви математиком були?
– Ні, мама хотіла, аби лікарем, але я чудово розумів: як тільки піду на практику в морг – у них там на одного “клієнта” побільшає. (Сміється). З дитинства боюся мерців!
Чому українська мова… По-перше, я з дитинства не асоціював її з чимось, чого треба соромитись – на відміну від моїх однолітків. Мене батьки відправляли на літо до бабусі в село, і ця стежка, річка, верби, бабусина казка… Мені здається, у кожної дитини в житті повинна бути своя “Зачарована Десна”. Дитина без бабусі в селі виростає якоюсь знедоленою. Я села ніколи не соромився, це був мій чарівний світ, і мову, що в тому світі звучала, я сприймав як щось рідне і тепле.
По-друге, я дуже прагматична людина і мені не соромно в цьому зізнатися.
Я люблю їздити на “лексусі” й “мерседесі”, я завжди хотів жити в розкоші та красі – це абсолютно нормальне прагнення здорової людини. Спати не в закутку на лавці, а в затишній квартирі в хорошому ліжку. Відпочивати не на радянській розваленій турбазі, а в Європі, літати на тури вихідного дня, пізнавати світ.
Мені абсолютно байдуже, чи вважатимуть мене кар’єристом, заробітчанином, егоїстом після цього зізнання, бо хто каже: “Ні, мені нічого в цьому житті не треба!” – той просто бреше. Уже тоді, на початку 90-х, я задумався: а де я зможу нормально заробляти?
– Українська філологія – досить неочікувана відповідь на це запитання.
– Навпаки. Я міркував так: на англійську не вступлю, бо батьки не мають грошей на хабар. Я з простої родини: тато – водій-далекобійник, мама – касир на заводі. Російська – нащо вона мені? Україна в той час уже була незалежною, відбулася революція на граніті, живий ланцюг на честь Злуки… Серце підказувало, що майбутнє – за українською мовою, і правильно підказувало. От що б я робив зараз із тією російською? На базарі торгував? До того ж на українську вступала моя майбутня дружина, я подумав: “Разом веселіше!”
– Чесно кажучи, не заздрю хлопцям на філологічному – це ж мученики! Дівчата бачать своїми обранцями всіх, тільки не одногрупників, оці образливі приказки: “Запорожець – не машина, а філолог – не мужчина”…
– (Сміється). Мученики – це ви гарно сказали! Але тільки з тієї позиції, що очі розбігаються – у такому квітнику сидиш! А зневаги до мене ніколи не було: я був найкращий у групі. Пам’ятаю, поїхав на студентську олімпіаду з української до Львова – повернувся з першим місцем. Друге нікому не дали, бо був величезний розрив. Приїхав, ходжу університетом, а мене навіть ніхто не запитує, бо всі звикли, що перше місце – це або Київ, або Львів, а ми, Запоріжжя, так, статисти. І ось надійшов мій диплом – на адресу деканату… Декан увірвався в аудиторію: “Олександре, ви що, перемогли?!”. “Так”, – кажу. “А чого мовчите?” – “Ви не запитували…”. Відтоді до мене особлива повага була, ніхто не ставився упереджено.
“Вранці вставав о шостій – ішов збирати пляшки”
– Уже за рік після закінчення університету ви стали вчителем року в Києві…
– …де змагалися 560 шкіл. Але я весь час працював учителем – поки навчався. Рано одружився, у нас народився син, тож я в першу зміну вчився сам, у другу – вчив дітей. У Запоріжжі мене залишали на кафедрі: “Ну куди ти поїдеш? Тут тобі скрізь зелене світло, ти такий один, а в Києві тисячі”. Але я чомусь вірив, що не тисячі. І зараз друзі кажуть: “Навіть якби ти булочки продавав, їх би миттєво розмітали, бо ти завжди досягаєш мети”.
– Я добре пам’ятаю, що таке 90-ті роки, коли вчителям по пів року не виплачували зарплату. В одному з інтерв’ю, здається, Олексієві Гончаренку, ви говорили, що й ви через злидні пройшли…
– Це так. У Києві винаймав кімнату біля КПІ, там поблизу росла груша… Якби не вона, мабуть, не протримався б. Тільки влаштувався в школу, працюю – і знаю, що в четвер буде аванс.
До четверга я ділив продукти на купки: три картоплини – на вівторок, три – на середу, останні три – на четвер, якось проживу… Приходжу по аванс, а мені не нараховано!
Хтось щось забув підписати – і мене у списку немає!
– Як ви жили у столиці?
– Уранці вставав о шостій – ішов збирати пляшки. Якомога раніше намагався вийти, бо соромно. Тоді ця груша рятівна – прийшов, назбирав, поїв… Ледве дотягнув до зарплати. І що ви думаєте? Знову не нараховано! В очах потемніло… А жіночка-завгосп, вона ж касирка, що видавала гроші, мабуть, щось зрозуміла: “Сашенька, а за что же вы жить будете? Вам есть что кушать?”. Я нічого не відповів – вона витягла свої гроші з кишені: “Возьмите! И не вздумайте отказываться!”.
Наступного місяця виплатили мені все, я їй одразу повернув. Але злидні були в моєму житті, і, мабуть, саме вони спонукали мене боротися з усіх сил, аби ніколи не бути голодним і нещасним. Пролізти на телебачення, на радіо, куди завгодно, але не бідувати!
У Києві я побачив інших учителів і викладачів – які писали підручники. Вони вже тоді були гарно вдягнені, вже тоді їздили відпочивати за кордон… Так я дійшов висновку: хочеш заробляти більше – пиши підручники. І перший мій підручник переміг у національному конкурсі, відтоді перемагаю 17 років поспіль.
Ви мені Мосейчук згадали, з її “коронною фразою”. Так от, “намазати на хліб” можна все – і мову, і математику, і перукарську справу, і медицину, і вміння лагодити автівки. Треба тільки захотіти і йти до мети. Щоб твоїми фотографіями діти вчительок із Днем Валентина вітали! (Сміється). Був, до речі, такий смішний випадок, коли справді вітали. Зробили “статую” з фото на повний зріст.
– Ви легальний мільйонер і всюди відверто по це говорите. Перший мільйон пам’ятаєте?
– Ні. Не фіксував, чесно! Розумієте, коли ти чогось прагнеш, виборюєш, ти цим гориш. А далі… Щойно досяг однієї мети – з’являється інша.
– Ви живете у передмісті…
– …у Бучі, так.
– У вас великий будинок?
– Велика квартира. За приватним будинком дивитися треба, а я багато часу проводжу за кордоном.“Хай воно сказиться, я вже давно не живу на 36 тисяч гривень!”
– Де саме?
– На Тенеріфе: там я купив будинок і там я зимую. Дуже комфортна температура взимку, +22.
– Тобто ви вчитель української мови із власною віллою на Канарах?
– (Сміється). Так. Може, хтось прочитає і скаже: “Теж мені патріот! От якби в Закарпатті купив…”.
– У Закарпатті дорожче.
– Ну, не дешевше точно. Насправді, я ще з голодних 90-х мріяв про такий дім. Тоді шалено популярним був фільм “Основний інстинкт” із Шерон Стоун і Майклом Дугласом. Він – красень-слідчий, вона – спокуслива письменниця… Знаєте, яка сцена мене найбільше вразила?
– Звісно. Де вона ногу на ногу перекидає?
– Ха-ха! Ну, це само собою, але я про інший епізод: сидить вона на терасі, з келихом вина, а позаду вікно, вітер з моря грається легкою завісою… Я дивився й думав: “Колись я, Сашко Авраменко, буду жити саме в такому будинку”. І я в ньому живу!
– Фантастика!
– Наполеглива робота. Можна плакатися, що держава платить копійки, і чекати з моря погоди, можна нарікати на президента, на уряд, а можна використати свої здібності собі на користь. Я це й синові кажу – він у мене вже дорослий.
– Чим займається?
– Навчався на веб-дизайнера, покинув… Вступає вдруге – на філологію.
– Українську?
– (Зітхає) Іспанську. Вивчив мову з нуля – і на ЗНО набрав 193 бали, третій результат в Україні! Яблуко від яблуні… (Посміхається).
– От ви, здається, всього досягли. Куди далі? В політику? Не звали в депутати чи міністри освіти?
– Звали. І туди, і туди.
– Яка партія?
– Не скажу. Точніше, вам скажу, але не для преси. (Говорить, проте я і так здогадувалась). Я відмовився.
– Чому?
– Найбільше в житті я ціную свободу: думки, волі, пересування. Узяв ноутбук – полетів в Іспанію, відпочивати й писати книжку. Або ще кудись, де не був і де мені точно буде цікаво. А ходити в Раду і за 36 тисяч гривень на місяць тиснути на кнопочки… Хай воно сказиться, я вже давно не живу на 36 тисяч гривень! І всім учителям цього бажаю.
Нагадаємо “Полуничка” замість уроків: як до шкільного підручника потрапило посилання на порносайт
