Статусні іномарки, дорогі квартири та власний будинок на острові Тенеріфе. OBOZREVATEL побував у доцента Київського університету Грінченка, завкафедри Технічного ліцею КПІ, автора понад 50 підручників Олександра Авраменка.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Говорили про те, як живе єдиний у нашій країні вчитель-мільйонер та як наставник Володимира Зеленського та інших знаменитостей з української мови здобув великі статки і чи реально педагогу розбагатіти, не кидаючи професії.“З дитинства боюся мерців!”
– Пане Олександре, а як так сталося, що ви опинилися у філології? Ну, здавалося б, де українська мова і література, а де – мільйонні заробітки…
– Не повірите, але в школі я весь час вважався математиком: перемагав на математичних олімпіадах, розв’язував складні задачі… Мама до третього курсу університету не знала, що я не на фізматі. Одного разу приходить додому: “Сашо, а що це Люда каже, що ти на філології? Я їй кажу: “Та ні, то ти, мабуть, Сашу мого не знаєш!”. А вона: “Як не знаю? Він там ще й відмінник!”. Тоді я показав мамі заліковку, а там – 5, 5, 5… Вона розплакалася і прийняла мій вибір.
– Мама хотіла, аби ви математиком були?
– Ні, мама хотіла, аби лікарем, але я чудово розумів: як тільки піду на практику в морг – у них там на одного “клієнта” побільшає. (Сміється). З дитинства боюся мерців!
Чому українська мова… По-перше, я з дитинства не асоціював її з чимось, чого треба соромитись – на відміну від моїх однолітків. Мене батьки відправляли на літо до бабусі в село, і ця стежка, річка, верби, бабусина казка… Мені здається, у кожної дитини в житті повинна бути своя “Зачарована Десна”. Дитина без бабусі в селі виростає якоюсь знедоленою. Я села ніколи не соромився, це був мій чарівний світ, і мову, що в тому світі звучала, я сприймав як щось рідне і тепле.
По-друге, я дуже прагматична людина і мені не соромно в цьому зізнатися.
Я люблю їздити на “лексусі” й “мерседесі”, я завжди хотів жити в розкоші та красі – це абсолютно нормальне прагнення здорової людини. Спати не в закутку на лавці, а в затишній квартирі в хорошому ліжку. Відпочивати не на радянській розваленій турбазі, а в Європі, літати на тури вихідного дня, пізнавати світ.
Мені абсолютно байдуже, чи вважатимуть мене кар’єристом, заробітчанином, егоїстом після цього зізнання, бо хто каже: “Ні, мені нічого в цьому житті не треба!” – той просто бреше. Уже тоді, на початку 90-х, я задумався: а де я зможу нормально заробляти?
– Українська філологія – досить неочікувана відповідь на це запитання.
– Навпаки. Я міркував так: на англійську не вступлю, бо батьки не мають грошей на хабар. Я з простої родини: тато – водій-далекобійник, мама – касир на заводі. Російська – нащо вона мені? Україна в той час уже була незалежною, відбулася революція на граніті, живий ланцюг на честь Злуки… Серце підказувало, що майбутнє – за українською мовою, і правильно підказувало. От що б я робив зараз із тією російською? На базарі торгував? До того ж на українську вступала моя майбутня дружина, я подумав: “Разом веселіше!”
– Чесно кажучи, не заздрю хлопцям на філологічному – це ж мученики! Дівчата бачать своїми обранцями всіх, тільки не одногрупників, оці образливі приказки: “Запорожець – не машина, а філолог – не мужчина”…
– (Сміється). Мученики – це ви гарно сказали! Але тільки з тієї позиції, що очі розбігаються – у такому квітнику сидиш! А зневаги до мене ніколи не було: я був найкращий у групі. Пам’ятаю, поїхав на студентську олімпіаду з української до Львова – повернувся з першим місцем. Друге нікому не дали, бо був величезний розрив. Приїхав, ходжу університетом, а мене навіть ніхто не запитує, бо всі звикли, що перше місце – це або Київ, або Львів, а ми, Запоріжжя, так, статисти. І ось надійшов мій диплом – на адресу деканату… Декан увірвався в аудиторію: “Олександре, ви що, перемогли?!”. “Так”, – кажу. “А чого мовчите?” – “Ви не запитували…”. Відтоді до мене особлива повага була, ніхто не ставився упереджено.
“Вранці вставав о шостій – ішов збирати пляшки”
– Уже за рік після закінчення університету ви стали вчителем року в Києві…
– …де змагалися 560 шкіл. Але я весь час працював учителем – поки навчався. Рано одружився, у нас народився син, тож я в першу зміну вчився сам, у другу – вчив дітей. У Запоріжжі мене залишали на кафедрі: “Ну куди ти поїдеш? Тут тобі скрізь зелене світло, ти такий один, а в Києві тисячі”. Але я чомусь вірив, що не тисячі. І зараз друзі кажуть: “Навіть якби ти булочки продавав, їх би миттєво розмітали, бо ти завжди досягаєш мети”.
– Я добре пам’ятаю, що таке 90-ті роки, коли вчителям по пів року не виплачували зарплату. В одному з інтерв’ю, здається, Олексієві Гончаренку, ви говорили, що й ви через злидні пройшли…
– Це так. У Києві винаймав кімнату біля КПІ, там поблизу росла груша… Якби не вона, мабуть, не протримався б. Тільки влаштувався в школу, працюю – і знаю, що в четвер буде аванс.
До четверга я ділив продукти на купки: три картоплини – на вівторок, три – на середу, останні три – на четвер, якось проживу… Приходжу по аванс, а мені не нараховано!
Хтось щось забув підписати – і мене у списку немає!
– Як ви жили у столиці?
– Уранці вставав о шостій – ішов збирати пляшки. Якомога раніше намагався вийти, бо соромно. Тоді ця груша рятівна – прийшов, назбирав, поїв… Ледве дотягнув до зарплати. І що ви думаєте? Знову не нараховано! В очах потемніло… А жіночка-завгосп, вона ж касирка, що видавала гроші, мабуть, щось зрозуміла: “Сашенька, а за что же вы жить будете? Вам есть что кушать?”. Я нічого не відповів – вона витягла свої гроші з кишені: “Возьмите! И не вздумайте отказываться!”.
Наступного місяця виплатили мені все, я їй одразу повернув. Але злидні були в моєму житті, і, мабуть, саме вони спонукали мене боротися з усіх сил, аби ніколи не бути голодним і нещасним. Пролізти на телебачення, на радіо, куди завгодно, але не бідувати!
У Києві я побачив інших учителів і викладачів – які писали підручники. Вони вже тоді були гарно вдягнені, вже тоді їздили відпочивати за кордон… Так я дійшов висновку: хочеш заробляти більше – пиши підручники. І перший мій підручник переміг у національному конкурсі, відтоді перемагаю 17 років поспіль.
Ви мені Мосейчук згадали, з її “коронною фразою”. Так от, “намазати на хліб” можна все – і мову, і математику, і перукарську справу, і медицину, і вміння лагодити автівки. Треба тільки захотіти і йти до мети. Щоб твоїми фотографіями діти вчительок із Днем Валентина вітали! (Сміється). Був, до речі, такий смішний випадок, коли справді вітали. Зробили “статую” з фото на повний зріст.
– Ви легальний мільйонер і всюди відверто по це говорите. Перший мільйон пам’ятаєте?
– Ні. Не фіксував, чесно! Розумієте, коли ти чогось прагнеш, виборюєш, ти цим гориш. А далі… Щойно досяг однієї мети – з’являється інша.
– Ви живете у передмісті…
– …у Бучі, так.
– У вас великий будинок?
– Велика квартира. За приватним будинком дивитися треба, а я багато часу проводжу за кордоном.“Хай воно сказиться, я вже давно не живу на 36 тисяч гривень!”
– Де саме?
– На Тенеріфе: там я купив будинок і там я зимую. Дуже комфортна температура взимку, +22.
– Тобто ви вчитель української мови із власною віллою на Канарах?
– (Сміється). Так. Може, хтось прочитає і скаже: “Теж мені патріот! От якби в Закарпатті купив…”.
– У Закарпатті дорожче.
– Ну, не дешевше точно. Насправді, я ще з голодних 90-х мріяв про такий дім. Тоді шалено популярним був фільм “Основний інстинкт” із Шерон Стоун і Майклом Дугласом. Він – красень-слідчий, вона – спокуслива письменниця… Знаєте, яка сцена мене найбільше вразила?
– Звісно. Де вона ногу на ногу перекидає?
– Ха-ха! Ну, це само собою, але я про інший епізод: сидить вона на терасі, з келихом вина, а позаду вікно, вітер з моря грається легкою завісою… Я дивився й думав: “Колись я, Сашко Авраменко, буду жити саме в такому будинку”. І я в ньому живу!
– Фантастика!
– Наполеглива робота. Можна плакатися, що держава платить копійки, і чекати з моря погоди, можна нарікати на президента, на уряд, а можна використати свої здібності собі на користь. Я це й синові кажу – він у мене вже дорослий.
– Чим займається?
– Навчався на веб-дизайнера, покинув… Вступає вдруге – на філологію.
– Українську?
– (Зітхає) Іспанську. Вивчив мову з нуля – і на ЗНО набрав 193 бали, третій результат в Україні! Яблуко від яблуні… (Посміхається).
– От ви, здається, всього досягли. Куди далі? В політику? Не звали в депутати чи міністри освіти?
– Звали. І туди, і туди.
– Яка партія?
– Не скажу. Точніше, вам скажу, але не для преси. (Говорить, проте я і так здогадувалась). Я відмовився.
– Чому?
– Найбільше в житті я ціную свободу: думки, волі, пересування. Узяв ноутбук – полетів в Іспанію, відпочивати й писати книжку. Або ще кудись, де не був і де мені точно буде цікаво. А ходити в Раду і за 36 тисяч гривень на місяць тиснути на кнопочки… Хай воно сказиться, я вже давно не живу на 36 тисяч гривень! І всім учителям цього бажаю.
Нагадаємо “Полуничка” замість уроків: як до шкільного підручника потрапило посилання на порносайт
