30-річна Світлана Олексюк із віддаленого села на Прикарпатті втомилася збирати ягоди та гриби і вирішила їх сушити – і вже наймає на роботу людей.
Про це розповідає Правда.іф з посиланням на KP.UA.
Водоспади та кам’яні розсипи
Мальовниче село Шепіт розкинулося в самому серці Карпат – біля підніжжя гір в Івано-Франківській області, у тихому глухому місці з кількома водоспадами та кам’яними розсипами.
Як і багато карпатських сіл, воно розташоване на великій площі, але похвалитися кількістю людей не може – тут мешкає близько півтори тисячі людей. Турист зустрічається рідко, село не прохідне, упирається в малоцікаву приїжджим півторакілометрову гору Грегот з покритими лісом крутими схилами.
Зрозуміло, що роботи у таких селах немає. Можна в сільраду – але там із посад тільки староста та діловод, можна в амбулаторію – але треба мати медичну освіту, хочеш – пастухом у гори з травня по жовтень, але основна «зарплата» – сир та бринза, якими селяни платять за роботу. До того ж робити їх треба самому з молока. Все стадо також доїти самому. Що ще? Риби немає – ловити форель у річках заборонено, та й її не знайдеш, хоч регулярно туди запускають мальків. Ще один варіант – робити вагонку. Колись дерев’яною вагонкою займалися цілі села, тоді ліс нещадно рубали. Але робота важка, одному не впоратися, та й незаконно це – «влетіти» можна.
Найпопулярніший варіант влітку – збирання ягід та грибів. Щоб заробити копійку для сім’ї, все село йде в ліси за афиною – так тут називають чорницю. Її люди продають скупникам по 60-70 гривень за кілограм. Так раніше працювала і 30-річна Світлана Олексюк, мати двох дітей – 10-річної дівчинки та 5-річного хлопчика.
Продавати – за 40 км по бездоріжжю
День чорницю збираєш, день – продаєш. Щоб знайти покупця, потрібно їхати за 40 км до Косова – районного центру. Доріг, зрозуміло, в горах майже немає, тож за пів години автобусом не долетиш.
– Втрачаю цілий день, за який могла б зібрати в лісі ще чорниці, – розмірковувала Світлана Олексюк, зігнувшись над кущами ягоди. – А якщо її сушити?.. А потім продавати… А восени ще гриби підуть…
У думках малювалася багата картина: от якби можна й рибу сушити – чоловік запустив форель у власноруч викопані ставки, і м’ясо – тримають овець, щоб вручну не косити траву навколо ставків.
– А висушену продукцію потім можна завантажити в машину – і повезти на ринки багатого Буковеля, Яремче, Закарпаття, Львів, – мріяла Світлана.
Згадалася й односельчанка, яка робить сир, – обороти у неї все зростають і зростають, закуповує обладнання, розширює приміщення… Їй щастить – виграє гранти, які покривають ці витрати. От би і Світлані так…
Виграла грант
А потім наважилася і сама: зайшла до «Дії» і також заповнила заявку на грант на власну справу. Недовго думаючи, черкнула: «На сушіння ягід, овочів, м’яса та риби». Але особливо на те, що підтримають бізнес у глухому селі, не сподівалася.
Минулого вересня телефон блимнув повідомленням: «Вітаємо, ви виграли грант! 250 тисяч гривень». Це – максимальна сума.
– Спочатку я злякалася – а чи зможу виконати все те, що написала, – згадує Світлана. – Але відступати вже не було куди. Я не захотіла їхати з дітьми від війни, отже, треба розвиватись тут – навіть у глухому селі. Ми, сільські люди, до роботи привчені.
Вже до Нового року гроші надійшли на рахунок, а у березні Світлана найняла перших двох працівників на своє виробництво – пакувальника та водія. Взимку ягід та грибів немає – зате можна сушити м’ясо. Маринують м’ясо самі – із чоловіком Миколою, рибу також не довіряють нікому.
– Цих грошей вистачило, щоби закупити професійне обладнання – для сушіння, вакуумний пакувальник, слайсер, столи, стелажі, мийки, – перераховує Світлана Олексюк. – Збудували приміщення для прийому сировини та для видачі, приміщення для персоналу, санвузол – усе за стандартами.
Червона ікра з Карпат
Свій бізнес у віддаленому гірському селі сім’я розпочинала з форелі – з розведення мальків на продаж. Після весілля чоловік, який давно марив цією ідеєю, викопав ставок, потім ще й ще. Сьогодні мальки – це основний «рибний» дохід сім’ї. Навчилися самі вирощувати з ікринок – продавати молодим конкурентам своїх мальків ніхто особливо не хотів.
Саме мальки не відпускали Світлану під час війни, коли почали вимикати світло. Без електрики в інкубаторі вони взимку загинули б за лічені хвилини. Купили генератори – і цілодобово Світлана з дітьми сиділа біля ставків у гуцульській хаті, доглядаючи малюків риб.
– Це дуже копітка праця – за мальками треба дивитися, як за дітьми, – переконує Світлана. – Постійно чистити, стежити, щоб не забилися сітки, щоб була течія, щогодини їх треба годувати. Нам тоді всі, навіть рідні, казали випустити десятки тисяч мальків у річку, бо рятувати їх під час вимкнень дуже дорого. Генератори на бензині, бензин по 80 гривень, а їздити треба за ним за 40 км, а то й далі – якщо у райцентрі немає.
Хоч починали бізнес із мальків, зараз основне заняття – в’ялене та сушене м’ясо, ягоди, гриби. М’ясо не лише баранина, а й свинина, яловичина, курятина, конина. Продають і по цілій нозі, і сушать на м’ясні чипси. Можна купити у них червону ікру, червону рибу – мариновану чи в’ялену.
– Коли зайнялися рибою, виникла потреба косити траву навколо ставків. Робота важка, а трава не потрібна – корів немає, – пояснює Світлана. – Тому ми вирішили завести овець, щоб вони паслися, і не треба було косити. Молока від них немає, зате є м’ясо.
Масово свій продукт подружжя ще не продає, але в гірському віддаленому селі їхній товар, ті ж м’ясні чипси, йде на ура. За день йдуть усі 75 пачок, які встигають зробити.
Ресторан “на виїзді”
Вівці виручили сім’ю під час карантину – їх подружжя почало готувати на рожнах, влаштовуючи виїзні кухні. Коли закрилися всі ресторани, таке «кафе на виїзді» стало популярним.
– Перших двох баранчиків ми приготували сусідам на весілля – безкоштовно, але вони все одно захотіли заплатити, – розповідає Світлана. – Потім нас почали запрошувати – жодне весілля не проходило без наших баранів на рожнах. Пішла чутка, і нас почали кликати і в інші села, на Буковель, до Івано-Франківська… Завдяки цьому було на що жити під час пандемії. Один баран йшов за ціною 5-8 тисяч гривень – залежно від розміру. Для місцевих – дешевше.
Крім баранів, на виїзній кухні готували для гостей банош, форель у сметані на мангалі, овочі на грилі, бограч. Усе маринували, нарізали вдома, везли у контейнерах та перед гостями готували.
– Але це дуже важко – чотири-п’ять годин активної роботи на виїзді, 100-200 км туди й назад, а ще вдома треба все підготувати та нарізати, – зітхає Світлана. – Та й домашню роботу ніхто не скасовував. Тому зараз ми вже відмовилися від цього.
Якщо на початку війни у Світлани Олексюк ще виникали думки – а чи не виїхати за кордон і жити на допомогу, як інші жінки з дітьми, то зараз вона, навпаки, не лише не покинула рідне село, а й вдихає в нього життя, даючи односельцям роботу та розвиваючи своє екологічно чисте виробництво Eco fish meat далеко від загазованих мегаполісів. Її мрія – щоб її крафтовий продукт з’явився на полицях не лише в Україні, а й за кордоном.
