Мужні захисники Маріуполя, серед яких багато поранених, потребують негайної евакуації з “Азовсталі”.
Їхні рідні й усі українці звертаються до світу, аби врятувати бійців.
24 канал публікує звернення Дани Лабінської – мами пораненого бійця Святослава Сірого. Далі – пряма мова.
5 травня Святослав останній раз виходив на зв’язок. Зі зв’язком там завжди було погано. За всю війну ми один раз два речення сказали одне одному телефоном. Зазвичай, спілкувалися й писали все через його наречену Мар’яну… Навіть не він писав, міг написати хтось з побратимів, що зі Святом все добре.
Він у мене поранений. У нього осколкове поранення ніг. Він “отримав” 9 осколків під час другої операції, коли з порту забирали всіх захисників на “Азовсталь”. Коли була перша операція – все було успішно, коли була друга – теж, але його поранило. Осколки не виймають, немає чим. Антибіотики він ще встиг пропити раніше, коли вони були. Зараз, хто отримує поранення, не отримує навіть антибіотиків, їх немає.
Свят у шпиталі “Азовсталі”. Потрапив під його бомбардування. Коли обвалився шпиталь, він отримав додаткові легкі осколкові поранення обличчя, ніг, контузію.
А біля нього лежать люди, в яких дуже складні поранення – наскрізні, внутрішніх органів. Це антигуманітарно, антилюдсько, взагалі не входить ні в які рамки навіть для нецивілізованого суспільства.
Дуже складно з харчами. Він, коли ми ще переписувались, казав, що почуття голоду не зникає. Останній раз, як я запитала, як там їжа та вода… Про їжу не сказав нічого, води добу не було. Це повний жах.
Нам інколи надсилають фотографії з “Азовсталі”… Ці люди дійсно залізні. Але ми то розуміємо, як є.
Моєму сину 26, але я не знаю, на скільки років він зараз виглядає. Наші хлопці на “Азовсталі” такі втомлені, брудні, зарослі. Тварини виглядають напевне краще, розумієте. Зацьковані. Жахливо просто.
Хочу сказати, що ці люди – дуже гідні й вони мають бути живими. Це люди, які зробили багато для України. А по-друге, це просто люди. І інші люди – чини різні, очільники міжнародних організацій не мають права називатись людьми, якщо вони не зроблять все, щоб врятувати людей з такої жахливої ситуації. Аналогів їй у наш час не було. Люди повинні врятувати людей. Це є наш святий обов’язок.
Напевне, найкращий спосіб, щоб їх звідти врятувати, – це процедура “екстракшн” через третю сторону, гарантії, ООН. Тому що це вже навіть не війна, це гуманітарна катастрофа.
У коридори, домовлені з Росією, я не вірю. І ніхто не вірить. Я сумніваюсь, що хлопці б на таке пішли, бо вони знають, що це.
Має бути третя сторона – є море, є повітря, є технології.
Я готова на все, щоб врятувати сина. Мені байдуже. Треба буде йти за ним – я піду. Треба збирати певну суму – будемо збирати. Ми вдаємось у такі крайнощі, можливо, абсолютно безглузді, але зараз байдуже. Зараз немає того, чим я не пожертвую – житлом, здоров’ям чи навіть життям.
Ясно, що приходить час і треба поїсти. Але я розумію, що моя дитина голодна третій місяць і я не можу їсти. Отакі відчуття.
Наречена Святослава – дуже міцна дівчина. Час від часу просто плачемо разом. Все. Ми не панікуємо, бо вони у нас міцні, й ми теж міцні. Але сльози течуть. Ми хочемо, щоб вони вийшли, і ми знаємо, що вони вийдуть. Іншого ми знати не хочемо.
Тому зараз потрібен розголос і, можливо, звернення до відповідних світових органів, структур, спільнот, до гуманітарних організацій, котрі підтримують Женевську конвенцію. Наші бійці, діти, чоловіки мають право на життя і лікування.
