Четверо бійців-земляків свого часу працювали у Франції – а нині доля звела їх на війні. Вони нищать ворога на Запорізькому напрямі
“Треба знищити противника, треба залишитись живим і треба лишитися з гідністю. Всьо. Є три треба”.
Це слова 25-річного військового на псевдо “Микула”. Він медик за освітою, тривалий час працював у Франції, родом із Верховини, що на Івано-Франківщині, а зараз у складі свого підрозділу знищує ворога у Запорізькій області.
Він та його побратими – мінометники. Себе жартома хлопці називають “Гуцульський легіон”
Знайомство з ними мало відбутись, за нашим задумом, десь на бойових позиціях, але в день відрядження у хлопців був вихідний. Такий, який можливий в умовах війни. Тож спілкування вийшло майже домашнім, напросилися до бійців “додому”.
Молоді люди у звичайному цивільному одязі, сидять у дворі, п’ють чай і говорять про війну. Саме таку картину ми побачили, коли зайшли до них.
Більшість із військових родом з Верховинського району. Деякі з них навіть живуть недалеко один від одного, але познайомились тільки на війні. Хоча ні, вперше зустрілись у Франції, а вже товаришами стали на війні, передає Правда ІФ з посиланням на Укрінформ
“Микула”
До того як почалася війна, був студентом медичного університету.
“З тактичною медициною я працював ще в університеті, в мене військова кафедра, яку не встиг закінчити через війну. Плюс навички поводження зі зброєю. Тож я на своєму місці. Батьків у мене немає, сестра підтримує. У 2014 році, коли почалась війна на сході країни, мені було 17 років, тому не міг піти воювати. Але війна від мене нікуди не ділась”, – говорить він.
Боєць каже, що більш-менш був готовий до того, що почнеться війна. Проте такого наступу не очікував.
“Моя позиція мала б бути тут (не на полі бою – ред.). Я мав би чекати тут на випадок, якщо звідти, не дай боже, когось евакуюють до мене, тоді я повинен надати медичну допомогу. Але я не можу побратимів лишити. Тому я з ними”, – каже військовий та додає, що вже були випадки, коли його медична допомога ставала у пригоді.
Позиції хлопців знаходяться за 2-2,5 км від ворожих, тож із “тієї сторони” по наших військових гатять добряче. Як вони самі кажуть: летить усе, адже напрямок, на якому вони воюють – дуже важливий, зокрема і транспортним сполученням.
Кілька тижнів тому хлопці втратили свого командира – позивний “Катана”. Він підірвався на міні і загинув на місці.
“Катана”
“Катана”, наш попередній командир, був інструктором з тактики, з бойової підготовки, а я був інструктором з тактичної медицини. Ми готували батальйон. А зараз ми тут”, – згадує початок війни “Микула”.
Для деяких військових “Катана” – не просто командир, а друг.
Як виявилось, бійці на псевдо “Гуцул”, “Борода” із “Катаною” є давніми знайомими. Наприклад, “Борода” пам’ятає його змалку, а з “Гуцулом” вони до школи разом ходили, в один клас, за однією партою сиділи. Тож втрату тяжко переживали і говорять, що колишніх командирів не буває.
“Випадкова” Франція
З кінця квітня вони воюють на запорізькому напрямку, по ворогу гатять з болгарських мінометів. І, як випадково вдалось з’ясувати, деякі з них познайомились кілька років тому у Франції. Цю історію хлопці не хотіли розказувати. Як сказав “Микула”, “то всьо лірика”, – але вмовити поділитись нею все ж вдалося.
“Три роки тому я закінчив третій курс. Треба було поїхати на заробітки, жити на щось. Поїхав у Париж до товариша. Там зустрів «Француза». Минулого літа поїхав знову в Париж, знову до свого друга і познайомився ще з одним – “Бородою”. Один раз в житті бачив, другий – 1 березня, коли ми прийшли в ТрО. І з “Гуцулом” познайомився також пару років тому в Парижі. Тож є “Француз”, “Борода”, “Гуцул” і я. “Гуцул” живе від мене (у Верховині – ред.) десь за 3 км, а познайомився з ним і з “Бородою” у Парижі, «Борода» живе за 2,5 км від мене. Ну, і “Француз” – кілометрів за 15 від мого дому. Мінометна батарея почалася з мене і “Бороди”. Коли я його побачив, дуже зрадів. Думаю, ну, точно буде перемога. А потім якось сиджу я в посадці (на позиціях – ред.) дивлюсь – “свіжих” хлопців привезли, аж тут і “Француз” до нас заходить. У нього тоді був інакший позивний, то “Французом” він уже тут став. Такий у нас “Гуцульський легіон”, – розповідає “Микула”.
Так склалося, що саме він дає іншим позивні. Говорить, що не придумає – “пристає” до людини.
Запитала в нього про його позивний.
“Мій дід в УПА воював. На Гуцульщині не Микола казали, а по-давньому – Микула. У мене дід із цим позивним за українську державу воював. Мене в честь нього назвали, і я не маю інакшої можливості, щоб не під його позивним ходити”, – пояснює боєць.
“Сова”
Новому командиру 26 років, любить спати вдень, за що і став “Совою”. Він дуже спокійний. За словами хлопців, має холодний розум і користується авторитетом.
Коли командир “Катана” мав іти у відпустку, призначив в.о. “Сову”. Тепер він командир.
“Я до цього навчався в університеті на інженера-електрика. Довчився на магістра з електропостачання та нетрадиційних джерел енергії. Власне, на кого хотів, на того і вчився. Працював. Коли вже почалася війна, жив у Франківську, недалеко від аеропорту, можна сказати, в кінці злітної смуги. Перший день війни все виглядало страшно, люди всі тікали. Стало ясно, що почалась війна”, – згадує командир.
Він пішов до військкомату, хотів потрапити до лав ТрО, але набір було завершено. Проте вже за тиждень прийшло повідомлення з військкомату, мовляв, приходьте.
“Монах”
Спочатку в нього було псевдо “Борода”, але коли перевівся до цього підрозділу, то виявилось, що боєць із таким позивним тут вже є. Довелось змінювати. Хлопець каже, хотів, аби було щось пов’язане з бородою, так і вийшло “Монах”.
“До війни я працював у Києві, провайдером в інтернет-компанії. 24 лютого прокинувся о 6 годині, глянув у телефон, а там – куча сповіщень. Друг, який працює в поліції, першим написав: “Збирай речі, пора їхати, бо все погано”. Я був сонний і ліг спати, бо нічого не розумів. О 9-ій прокинувся, вийшов на вулицю, а там паніка. Люди бігають. Виїхати кудись було неможливо. На другий день війни в мене сталося горе – мама померла. Пару днів відходив від того всього, а 4 березня поїхав на вокзал. На те, щоб виїхати з Києва, в мене пішло понад 10 годин. На той час продавали квитки на потяг, але по факту я з тим білетом прийшов до поїзда, а він уже був цілком заповнений. Так пропустив десь шість потягів. Поїхав уже ввечері. З Києва до Франківська ми з моєю дівчиною їхали близько 30 годин. Дуже важко. Людей багато. Приїхав додому, поселив дівчину в Косові. Сказав батькові, що мені потрібно до військкомату, і пішов”, – розповідає “Монах”.
Він каже, що саме командир “Катана” надихнув його справжнім бойовим духом.
До цього “Монах” міномет знав тільки в теорії. Зізнається: теорію слухав і нічого не розумів, а тут – три рази подивився, попрацював і зрозумів, що до чого.
На позиціях усі бійці з мінометного розрахунку взаємозамінні. Кожен на всьому вміє працювати. Але зараз усі роблять те, що в кого найкраще виходить, адже в умовах війни кожна хвилина має значення.
Питаю, що відчувають, коли в ціль влучають. Говорять, що на позиціях доводиться працювати настільки швидко, що нема часу порадіти.
“Головне встигнути зробити і втекти. Бо відповідь приходить дуже швидко. Маємо не більше 10 хвилин на те, щоб відпрацювати. Проти нас виставляють такий же розрахунок. Ми знищуємо живу силу, якусь ворожу позицію”, – ділиться “Монах”.
Узимку він заручився з дівчиною, весілля планували влітку.
“Плануєш одне, а виходить… через зум одружуватись не хочу, це не те. Я планую зіграти весілля після перемоги”, – говорить боєць.
“Август”
Ще один військовослужбовець має псевдо на честь римського імператора – Август. За освітою історик, але працював таксистом.
“Я очікував, що може початись війна. Раніше служив на мінометній батареї, тож із військкомату мене відправили сюди… Нам, із заходу України, легше, як вам у Запоріжжі. У нас життя продовжується майже так само, як було. Переселенці є, перебої із пальним, але можна жити. А вам важче набагато”, – говорить він.
Кожен не знищений противник – знищене цивільне населення
Хлопці згадують, як у перші дні війни вони ночували в посадці і вночі по них полетіли ворожі “Гради”. Спочатку навіть не зрозуміли, що відбувається, але потім вже звикли до цього.
Вони не виконують свої бойові завдання в населених пунктах, де є цивільні люди. Працюють на позиціях, де є лише ворог.
Проте сьогодні “завдяки” військовим рф на Запоріжжі є багато сіл, де людей або зовсім немає, або залишилось кілька десятків.
“Ми допомагаємо літнім людям у селі. Наприклад, було таке, що бабусі сіно треба було поперевертати. Вона сама залишилась. Літньому чоловікові потрібна була допомога. Допомагаємо. Вони нам яйця, молоко дають. Ми також продуктами ділимося. Нам повезло, ми хороших людей зустрічаємо”, – розповідають бійці.
Вони кажуть, що на війні є чотири правила: перше – комунікація, друге – рухатись, третє – стріляти, четверте – вбити.
– Вбити важко? – питаю.
“Коли ти розумієш, що вони (вороги – ред.) зробили, чого вони тебе позбавили й інших людей, і як вони знущались… Кожен не знищений наш противник – знищене наше цивільне населення, це сироти, зґвалтовані жінки, діти. І коли ти все це прокручуєш у голові… Гуманність, звичайно, є. Ми не порушуємо норми гуманітарного права. Ми – не вони. Треба робити свою роботу і старатися не отримувати від цього насолоду”, – говорить “Микула”.
– І не звикати до війни? – додаю я.
“Ми всі хочемо, щоб вона якнайшвидше закінчилась. Але буде як буде”, – каже “Август”.
“Француз”
Про нього ми лише чули, та особисто познайомитись не вдалося.
Упродовж дев’яти років він працював у престижній французькій будівельній компанії, а нині – мінометник і відповідальний за військову кухню. Хлопці кажуть, що він має багату фантазію і часто балує їх смачненьким. Навіть готував “пироги” (діал. вареники – ред.) з картоплею і бринзою.
Ольга Кудря, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка
