Медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ Галина Федишин потрапила в полон під час виходу з “Азовсталі” у травні 2022 року, а повернулася додому останньою серед жінок-морпіхів, під час великого обміну полоненими із Росією 3 січня 2024 року.
Її полон тривав 1 рік, 7 місяців і 14 днів.
“Мені важко згадувати ті дні. Кожен із них неймовірно закарбовується в пам’яті”, – з такими словами вона звернулася до американських ветеранів, військових, дипломатів та представників діаспори під час зустрічі в Українському домі у Вашингтоні 9 серпня.
Під час візиту до столиці США з іншими морпіхами, які обороняли Маріуполь, трималися на оточеній “Азовсталі”, а потім у російському полоні, вона закликала не забувати про товаришів, які досі перебувають у полоні:
“Те, що було зі мною там, і те, що відбувається надалі з нашими військовими – це жахливо… Поки там залишаються наші побратими, там залишається частинка нас”.
В інтерв’ю Голосу Америки Галина Федишин розповіла, що підтримувало її в полоні та допомагає відновлюватися після повернення. А також поділилася тим, якого ставлення зараз хотіла б від людей довкола.
Інтерв’ю відредаговане для ясності й плинності.
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Галино, чим ви займаєтеся після повернення з полону?
Галина Федишин, медикиня 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ: Я діюча військовослужбовиця, продовжую службу у своїй бригаді, 36-й окремій бригаді морської піхоти. Я служу зараз не на передовій.
І.Ш.: Чи проходили ви реабілітацію після повернення з полону та як довго вона тривала?
Г.Ф.: Так, звичайно, все, що передбачено в рамках державної програми: відновлення, лікування, також додаткова реабілітація, яку нам надають і різні фонди, і держава, Збройні сили України.
Я думаю, що ще будуть певні етапи реабілітації. Ті кілька етапів, які я проходила, відбувалися паралельно з лікуванням, тому назвати конкретний проміжок часу, скільки тривала реабілітація, я не можу.
“Це відбиток, який залишається на все життя”
І.Ш.: Наскільки складним для вас був етап відновлення після полону?
Г.Ф.: Звичайно, це складно. Ти тривалий час перебуваєш без нормального спілкування, без нормального харчування, довгий період перебуваєш у дуже поганих умовах. І, звичайно, психологічно, я думаю, що цей період ще не закінчився, ще триває. Це неможливо пройти за місяць-два, чи навіть за півроку. Це такий відбиток, який залишається на все життя.
І, думаю, мене зрозуміють всі військовополонені, які повернулися додому.
Але велике значення має те, як тебе підтримують близькі, рідні, і взагалі як буде відбуватись цей період адаптації. Мені пощастило, в мене багато однодумців, в мене багато друзів, які вже повернулися з полону, і в нас є спільні теми, які ми можемо обговорити, – ті, які не можемо обговорити з іншими – з сім’єю, з психологами.
В нас є спільні теми, які не можемо обговорити з іншими – з сім’єю, з психологами
І в цьому плані ми підтримуємо одне одного. Тобто це основне, що ми тримаємося одне за одного і одне одного підтримуємо.
І.Ш.: Ви, мабуть, передусім маєте на увазі вашого нареченого, морпіха Миколу Гриценяка, який теж був і на “Азовсталі”, і в російському полоні?
Г.Ф.: Не тільки мій наречений, але й мої побратими. Георгій (військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти Георгій Рошка – ред.), Сергій (колишній командир 36-ї окремої бригади морської піхоти Сергій Волинський), – це мої побратими, з якими ми служили в одному батальйоні, з Георгієм ми служили в одній роті, є невелика кількість хлопців, які повернулися, але вони є.
І.Ш.: Деякі військовополонені, яких вдалося звільнити на початку 2022 року, розповідали про те, що українські психологи тоді не були готові до роботи з такими травмами. Як відбувалося ваше спілкування з психологами?
Г.Ф.: З певними психологами спілкуватися легко, а з кимось спілкування не вдається. Але якщо йдеться про людей, які повернулися 2 роки тому або понад 2 роки, то, можливо, за цей час психологи вже здобули досвід. І в мене особисто проблем не було.
“Не хочеться, щоб вважали героєм. Не хочеться, щоб вважали ізгоєм”
І.Ш.: Яке ставлення ви хотіли б бачити від людей, які знають про вас, про вашу історію полону?
Г.Ф.: Дуже сильно тригерить, коли до нас ставляться як до чогось іншого – чи неправильного, чи як до чогось дикого.
Дуже хочеться, щоб до тебе ставилися просто, по-звичайному. Не хочеться, щоб тебе вважали героєм, не хочеться, щоб тебе вважали ізгоєм. Просто звичайного людського ставлення. Я думаю, що в нас уже є перспективи в цьому плані. І я думаю, що з часом наше суспільство звикне, нам доведеться звикати. Бо військових, які повертаються з полону, дуже багато.
І це також стосується людей, які повертаються з фронту з інвалідністю. Тобто ми не хочемо якогось гіперболізованого ставлення. Але ми хочемо ставлення просто з повагою, от і все, нічого такого фантастичного.
І.Ш.: Чи спілкуєтеся ви зі звільненими військовими, які продовжують повертатися внаслідок обмінів?
Г.Ф.: Я спілкуюся з кожним обміном, адже з кожного обміну ми намагаємося дізнаватися про наших хлопців, які досі залишаються в полоні, дізнаватися дані про їхнє переміщення. Грубо кажучи, це єдине джерело, з якого ми можемо про них дізнатися.
І.Ш.: Ви, мабуть, також спілкуєтеся і з родинами військовополонених товаришів. Яка підтримка їм потрібна?
Г.Ф.: З деякими родинами наших хлопців, які перебувають у полоні, – так, спілкуємося. Знаєте, в більшості з тих родин ентузіазму, сили духу і впевненості більше, ніж у нас.
Вони не здаються. І вони дуже великі молодці, вони не залишають своїх синів, чоловіків. Вони не втомлюються. Вони продовжують їздити за кордон, продовжують нагадувати, боротися.
Я підтримую зв’язок із деякими мамами своїх побратимів, вони півсвіту об’їздили, нагадуючи про своїх синів, і борються за своїх синів, хоча деякі з них отримували лише одну чи дві звісточки про своїх рідних у полоні.
І.Ш.: Є сімʼї, які просять зберігати тишу щодо їхніх рідних у полоні, а є ті, що, навпаки, закликають до якомога більшого розголосу. Чи можуть якось впливати українці тим чи іншим способом на процес повернення полонених?
Г.Ф.: Я думаю що пересічний українець не має впливу саме на питання звільнення полонених. Це не в наших руках. Це в руках нашої влади, міжнародних організацій, це більш глобальне питання, на яке пересічний українець не може вплинути, на жаль.
Але кожен українець повинен про них пам’ятати, і кожен українець, наскільки він може зі свого місця перебування, повинен нагадувати про те, що військовополонені є. Потрібно, щоб про це пам’ятали, потрібно, щоб за них боролися.
Це дуже приємно, коли ти повертаєшся додому і знаєш, що про тебе пам’ятали, за тебе боролися, про тебе хотіли дізнаватися, тебе шукали, це дуже приємно.
Але для всього є своя межа, є якісь дії, які можуть бути коректними, непотрібними. Це індивідуально.
І.Ш.: Ви згадували про тортури в полоні, і наголосили, що вам складно про них говорити. Тож я не буду запитувати про умови, в яких ви перебували. Втім, якщо можна запитати, на вашу думку, які цілі переслідують росіяни, знущаючись над полоненими українцями?
Г.Ф.: “Умом Россию не понять” – це їхні слова, тут із тексту слів не викинеш. … Це історія, історія України. Вони завжди хотіли нас зламати, вони завжди хотіли нас знищити. Вони завжди боролися з нашим українським духом, із нашим бажанням бутивільними, і тому це, мабуть, таке єдине глобальне пояснення.
І.Ш.: ЗМІ після вашого звільнення написали, що, перебуваючи в полоні, ви принципово розмовляли українською мовою.
Г.Ф.: Так, я розмовляла українською в камері, я україномовна, я завжди була україномовною. Але були випадки, коли мене змушували. На допитах доводилося розмовляти російською, якою я не дуже вмію розмовляти, ламаною російською, але доводилося. Тому що я не безсмертна. На жаль, я не безсмертна, і всьому є розумна межа.
Я не безсмертна, і всьому є розумна межа.
І.Ш.: Що допомогло вам триматися протягом понад півтора року в полоні?
Г.Ф.: Я була впевнена, що нас заберуть, я була впевнена, що Україна – за нас, і що все буде добре. І попри все те, що вони (росіяни, – ред.) намагалися нам розповідати, адже в нас не було жодної інформації щодо того, що відбувається в Україні, – я не сумнівалася жодного дня в тому, що в нас усе буде добре.
І тією ситуацією, з якою нас зустріли в Україні, я була приємно здивована. Зокрема тим, що лінія фронту виявилася набагато кращою, ніж нам намагалися розповідати. Приємна новина, що Херсон не забрали, що далеко не вся Донецька область їхня, що Харків не їхній.
Було дуже багато приємних новин про те, що український народ вистояв, про те, як люди боролися, про те, як у нас зміцнилася армія. Так, були певні розчарування, але переважно це були приємні фактори.
І.Ш.: Які особисті моменти для вас були найціннішими після обміну?
Г.Ф.: Мені було приємно почути голос мами, мені було приємно, що сім’я і друзі мене чекають, що є підтримка.
Що довше ти там перебуваєш, то більше ти адаптуєшся, звикаєш, і коли повертаєшся, то радієш кожній дрібничці.
