Івано-Франківська художниця Соломія Дзюба вже три роки безкоштовно створює портрети загиблих українських воїнів. Найважче, за її словами, малювати молодих та усміхнених хлопців, особливо сумні очі.
За цей час Соломія намалювала майже пів тисячі портретів і каже, що малюватиме доти, допоки буде у цьому потреба, пише Репортер.
Історія, яка не закінчується
Це було навесні 2023 року, до мене звернулася дружина загиблого героя, щоб я намалювала його портрет – для сім’ї, для діток, – розказує Соломія. – І я не могла взяти з неї гроші. Мені не дозволяла совість. Тож сказала, що зроблю портрет безкоштовно.
Потім до неї звернулися ще кілька жінок з таким же проханням, їм теж малювала безкоштовно. І в якийсь момент зрозуміла, що це саме те, чим вона може помагати сім’ям загиблих.
Вони були настільки вдячні, я бачила, наскільки їм це важливо, – каже художниця. – Тож я просто запостила у ТікТок відео, що малюю безкоштовно портрети загиблих захисників, кому потрібно – напишіть у приватні повідомлення, кидайте фотографії. І до мене пішли запити, і вже третій рік, як я малюю ці портрети, на жаль, запитів менше не стає.
В момент запису матеріалу, Соломія закінчила 449 портрет. Ще 20 робіт були на етапі нарисів. І чимало фото вже чекали збереженими, щоб піти в роботу.
Дівчина ділиться, що запитів так багато, аби справлятися – час від часу припиняє брати в роботу нові, доки не завершить поточні.
Якби я всі прийняла, то люди мали б чекати і по два роки. І так чекають по пів року інколи на портрет, – зітхає вона. – Я стараюся, практично кожного дня малюю портрети, але не можу аж так швидко. Я не друкарська машинка, відповідно, мені потрібен час, щоб і намалювати, і трошечки себе вгамувати. Але допоки буде потреба малювати ці портрети, доти я буду це робити. Скільки б років не пройшло. Я не втомилася, так, воно морально складно, воно дає свої наслідки, але я це не завершу, допоки буду потрібна цим сім’ям.
Художниця працює графічними олівцями — каже, так точніше передати реалізм. Один портрет займає три-чотири години, інколи — день чи два. Найважче — коли малює усміхнених юнаків, народжених у 2000-х.
І мені часто пишуть сім’ї, коли я намалюю їм портрет, що от вони мені дали щасливу фотографію, а на портреті сумні очі, – зітхає вона. – Я розумію, чому так, бо я через себе пропускаю це і не усвідомлюю, як в мене так виходить.
Запам’ятати кожного
Соломія каже, що пам’ятає майже всіх, кого малювала. Бувають історії, які врізаються назавжди.
Одного разу до мене звернулася волонтерка, вона організовувала захід для членів сімей військових з одного батальйону, який, на жаль, майже весь поліг, – розказує художниця. – І я малювала майже весь той батальйон. Їхала у Вінницю і вручала ці портрети особисто сім’ям.
Не йде їй з голови й історія про дівчину, якій малювала портрет загиблого коханого. І року не минуло, як їй написала сестра тієї дівчини, повідомила, що та загинула від прильоту.
Також є в мене така історія, я навчалася в школі – в Боднареві. І до мене звернулися вчителі, що у них є так само загиблі в селі, і вони хотіли відкрити дошку пошани. І тоді я малювала чотири портрети. І, на жаль, зараз вони знову звернулися і я малюю ще два.
Тобто, це ті історії, які, на жаль, не завершуються, продовжує художниця. Дуже часто буває так, що люди звертаються повторно по вже інший портрет.
Це якісь знайомі чи родичі, або ж навіть малювала одній дівчині двох братів, іншій – тата і брата, – каже Соломія. – Це складно, я це розумію, адже в мене в самої тато з братом зараз воюють, 102 бригада, вони на Запорізькому напрямку і ситуація там зараз складна. Я розумію, що найстрашніше для мене – це колись малювати так близьких.
Діти хочуть говорити
Соломія зараз багато малює війну, ділиться, що майже в кожній картині є щось, що стосується дітей.
Бо мені найбільше болить за дітей. Особливо, коли до мене на навчання у студію приходять підлітки з різних регіонів і розказують свої історії – як вони тікали, як там були під бомбами, ну, от в мене це боліло, і я це показувала. Також кожна картина, яка в мене є в серії про війну, має початкову історію, вона на чомусь заснована. Наприклад, є картина «Обійми батька», де маленький хлопчик обіймає портрет.
Ця картина заснована на історії жінки, якій Соломія малювала портрет загиблого чоловіка. Вона в один момент скинула фото, як цей портрет обіймає її син.
Як уже згадувалося, Соломія зараз багато працює з дітьми, є в неї учні й з окупованих територій, переселенці, місцеві.
Це діти, які себе бачать в мистецтві і які насправді хочуть виговоритись, – каже вона. – Всі ті, хто приїжджає з інших регіонів, так, вони малюють, вони хочуть кудись свої емоції діти, вони дуже багато говорять. Вони хочуть виговоритись.
Саме тому вона всіма силами створює атмосферу затишку: теплий чай, кава, печиво, музика — щоби діти могли відчути себе в безпечному просторі й нарешті дозволити собі говорити те, що давно стискало всередині.
У багатьох підлітків війна змінила погляд на майбутнє. Приблизно половина її учнів обирають фах, пов’язаний із відбудовою країни — найчастіше архітектуру.
Одна з учениць пояснила це Соломії так:
Ми будемо відбудовувати Україну. Я хочу поїхати туди, де зруйновані міста.
Такий запит сьогодні звучить від багатьох дітей — і в цьому є щось надзвичайно сильне: бажання творити майбутнє, попри пережите.
Саме тому Соломія вирішила організувати виставку робіт своїх учнів. Перше полотно — про біль, друге — про віру. Це можливість для дітей показати, що вони проживають, і що їх тримає. У квітні в Ратуші на третьому поверсі будуть представлені 14 робіт, і вже видно, що кожна з них — це окрема історія.
